book Марина Дяченко, Пентакль Збірка, sf_fantasy,, ru

Марина Дяченко

Пентакль Збірка


Марина та Сергій Дяченки, Генрі Лайон Олді, Андрій Валентинов Пентакль

<p>Марина та Сергій Дяченки, Генрі Лайон Олді, Андрій Валентинов Пентакль </p>

Любі читачі!

<p>Любі читачі! </p>

Коли Г. Л. Олді, М. і С. Дяченки й А. Валентинов уперше зважилися об’єднати свої зусилля, результатом цього співавторства став роман «Рубіж». Минуло кілька років, і автори знову поставили творчу задачу, що її не гріх розв’язати спільно. Однією з відправних точок послужив «Миргород» Гоголя – малоросійські історії, провінційні байки, що склалися в Мир-Місто, у картину Дивного Світу…

Перед вами – розповіді трьох авторів з нового циклу «ПЕНТАКЛЬ». Ні Олді, ні Дяченки, ні Валентинов не скажуть вам з доброї волі, кому саме належить кожна розповідь. Такий принцип побудови нової книги – це єдиний цикл, що складається з окремих самостійних новел. Єдність місця (Україна з її містами, хуторами і містечками), єдність часу (ХХ століття-«вовкодав») і, нарешті, єдність дії, можна сказати, навіть взаємодії п’ятьох осіб, що бажають, відповідно, різного і по-різному бачать життя, але пишуть одну спільну книгу. Як бачите, ми невимушено влаштувалися в рамках класичної драми. Подібно до того, як у Луїджі Піранделло шість персонажів шукали автора, ми вийшли на пошуки персонажа, одного разу переступивши поріг кав’ярні, де спільно обговорили задум. І розійшлися до часу різними вулицями, щоб, зрештою, зустрітися під годинником на головній площі. Чи опівдні біля старого млина. Чи опівночі біля зруйнованої церкви…

Чи пропонуємо ми зіграти в гру «вгадай автора»? Звичайно. Хоча і не маємо ілюзій – спокушеному читачеві пильності не позичати. Наскільки цільною вийде майбутня книга – покаже час. А поки що пропонуємо вашій увазі фрагменти майбутнього циклу.

Щиро Ваші,

Г. Л. Олді (Дмитро Громов і Олег Ладиженський),

Марина і Сергій Дяченки,

Андрій Валентинов.


Баштан

<p>Баштан </p>

Хата була дуже старою. За десятки років солом’яна покрівля поросла мохом, а димар, плетений з лози, місцями порозсихався, тому дим ішов не тільки угору, а й валив з усіх щілин. Нікого це не засмучувало. Хату білили щороку перед Великоднем.

Поруч містилася господарські споруди – комора і сарай… Перед коморою широкий хідник, на якому можна було грати «у крем’яхи», щось вистругувати, чи просто сидіти; правда, посиденьки траплялися рідко. Вся родина працювала, і навіть для молодшенької – Оксанки – завжди знаходилася справа.

Омелько був передостанньою дитиною в сім’ї. За віком йому час було довірити корову, але довіряли тільки чорну свиню, яку треба було випускати на вигін і не відходити від неї ні на крок. Свиня так і зирила у чужий город – Омелько не міг ні придрімнути, ні з хлопцями погратися, ні човника вистругати. Свиня свою владу розуміла, дивилася на Омелька зухвало і рохкала знущально. Іноді, щоб покарати нахабу, Омелько катався на ній верхи.

За коморою тягся так званий сад – плодових дерев там не було, якщо не зважати на дві-три дикі груші на самому краю. У глибині росли липи – вікові, у три обхвати, далі осики і ще далі, біля самого болота, – верби. Під деревами піднімалася кропива в людський зріст; коли старшій сестрі Варці доручали нарвати кропиви для свині, Омелько завжди біг слідом. По-перше, у кропиві часто траплялися пташині гнізда, і Омелько ставав навкарачки, щоб роздивитися рябі яйця, пучкою поторкати пташеня. По-друге, Омелько точно знав, що і дітей знаходять у кропиві. Старших братів Павла і Семена, і Варку, і його з Оксанкою знайшли в старому «саду», і відразу ж віднесли бабі Рудковській, щоб вона «пуп зав’язала». І от, пробираючись босоніж по скошеній кропиві і майже не відчуваючи жагучки (підошви з весни задубіли, як підметка на чоботі), Омелько мріяв знайти в кропиві дитинча. Клопоту, звичайно, потім не обберешься – гойдати, совати у рота «куклу» (пережований хліб у ганчірочці), тягати із собою на вулицю і стежити, щоб хлопчиська не кривдили… Але зате можна буде всім розповісти: це я його в кропиві знайшов! Я!

Але дотепер діти в кропиві не траплялися. Може, і на краще: родина й без того була велика, а землі мало. Вечорами батько, бувало, заводив з матір’ю розмови: ось кажуть, у Сибіру є вільна земля, і її дають селянам. Треба їхати в Сибір, в Омськ або у Томську губернію – куди завгодно, бо тут з голоду пропадемо…

Засинаючи, Омелько уявляв тоді неосяжні простори цього казкового Сибіру. Там жито піднімалося на зріст дерев, кожен колосок був з Омелька зростом…

Але далі розмов справа не йшла.

Брат Павло пас корову. Брат Семен – коней, Руду і Вороного. Семенові Омелько заздрив найбільше, бо той їздив верхи, не тримаючись навіть за повід!

Свиня опоросилася, і турбот додалося. Усе свиняче сімейство виявилося на Омельковій відповідальності; батько був людиною строгою, йому дарма було пояснювати, що порося саме відбилося від гурту і тому загубилося. Сліди лозини не сходили з Омелькових сідниць – як і з Семенових, Павлових і навіть Варчиних. Тільки Оксанку батько балував і тому їй діставалося менше.

За розрадою і порадою Омелько зазвичай приходив до діда. Той жив у балці, осторонь від села і вважався характерником. Вибиратися до нього було не так-то й просто ще й тому, що дід з батьком не ладили. Омелько не знав чому. І не допитувався особливо – стерігся.

Дід ніколи не носив шапки, був сивий і лисий, його голова здавалася Омельку темним яйцем у гніздечку з найбілішого пуху. Широченна дідова сорочка стягалася на горлі кольоровою стьожкою. Штани були просто неосяжні, пам’ятається, коли Омелько був ще «безштаньком» і ходив в самій довгій сорочці, йому мріялося про такі штани…

Дід вистругував з дерева усілякий господарський інструмент і розповідав казки про водяників, про лісовиків, про русалок і мавок. Про чаклунів і відьом. Про козаків, про турків, про ляхів. Про війну; стоячи в церкві і слухаючи про рай і пекло, Омелько уявляв собі рай як низький темний курінь, де сидить дід, пахкає люлькою, вистругує «зуби» для грабель і розповідає, розповідає, скоса поглядаючи світло-блакитними, як небо, вицвілими очима на онука, що мліє від щастя.


* * *

Прийшов день – Омелька посадили верхи на руду кобилу і наказали вести коней на пасовище. А зі свинею і її виводком тепер мучився інший хлопець – сусідський молодший.

У перші дні, звичайно, не обійшлося без сліз – Руда виявилася полохливою до неможливості. Найменший звук, стукіт, лемент, поява на дорозі чогось невідомого, жахали її до смерті, і вона кидалася навскач, не розбираючи дороги. За подругою слухняно біг Вороний. Омелько, що злітав з кінської спини на землю, відразу підхоплювався, незважаючи на біль, і гнався з плачем за обома. Наздогнати, звичайно, не міг і потім довго блукав лугом, продирався через верболіз, розмазував по обличчю сльози, виглядаючи пропажу.

Потім пристосувався і залазити на коня, і злазити з нього, путати і розпутувати, і тримаючись за гриву, їздити верхи. І тоді почалася найцікавіше.

Їх було четверо, пастушків. Вони сміливо їхали досить далеко від села, спутували коней, валялися на траві, гризли принесений з дому хліб, закушували часником. Купалися в річці і «ставках-копанках». Розмовляли; усі товариші Омелька були старшими й досвідченішими – тому він більше слухав, ніж говорив сам.

Звичайно, вони частіше вихвалявся, ніж розповідали правду – це навіть Омелько розумів своїм маленьким розумом. Наприклад, Андрій божився, що серед білого дня, при собаці на довгому ланцюзі і сторожі в сторожці йому вдалося обнести панський грушевий сад. Тихін розповідав, як обдурив панського об’їждчика і наївся малини у малиннику за ровом і

парканом (кожна ягідка з кулак! От вірите, хлопці!). Але усіх перемудрив Лесько – нібито викотив здоровенного кавуна з баштану над Стугною!

Про той баштан розповідали таке, що й у страшному сні не привидиться. І дорослі до нього боялися підходити, а вже коли малеча сунеться – пороли так, що тиждень сісти не можна було. Баштан належав рудому німцю, панському управителю; там, казали, і справді росли найсолодші кавуни, які німець потім продавав на базарі у самому Києві. Німця в окрузі вважали не просто недоброю людиною – лиходієм, яких світ не бачив, а баштан його – проклятим місцем. Неначебто і чорта там бачили раз чи два.

Звичайно, з Леська стали сміятися. Він почервонів, доводячи, що усе правда, все так і було, що чорти таки гналися, але не наздогнали, тому що він, Лесько, дуже вправно повз на пузі і кавуна котив перед собою. А коли чорти вже зовсім було хапали його за п’яти, він скинув кавун у Стугну, переплив з ним на інший берег і там уже розрізав ножичком і з’їв. (Сам з’їв цілий кавун? – умирав від сміху Андрій. Чи з чортами поділився?) Дійшло майже до бійки. Попутані коні осудливо косували оком, пряли вухами, форкали. На щастя, хтось згадав, що пора збиратися додому – сонце вже ген де, а таки заїхали далеченько… Так усе й обійшлося Леськові, хіба що Андрій, по натурі злопам’ятний, іноді пригадував йому той «подвиг»: «То як кавун, солодкий? А чортам залишив шматочок?»

Омелько пробував кавуна усього кілька разів у житті. Свого баштана в родини не було, у селі вирощували тільки гарбузи, а купувати солодощі на базарі батько вважав балуванням. Німцеві володіння дітям було велено обходити десятою дорогою. Омелько й обходив; тільки іноді, проїжджаючи мимо, накидав повід Рудої на гілку старого дуба біля дороги і швидко, щоб ніхто не побачив, забирався майже на саму верхівку.

Відтіля був видний баштан – квадратне поле, де просто на землі задумливо лежали темно-зелені кавуни, кожен розміром з голову дорослого чоловіка. Здавалося, їх ніхто не охороняє; Омелько намагався уявити чортів, як вони ходять з вилами уздовж огорожі, але в сонячному світлі чорти видумувалися якісь нестрашні. От коли на полі з’являвся рудий німець у куцому каптанчику, у панських штанях і начищених до блиску чоботях – отоді справді бувало моторошно…

Але німець з’являвся рідко. Частіше видно було сторожа – вусатий, стрижений «під макітру», завжди похмурий і злий. Оглядав баштан – і повертався в сторожку. Цього сторожа добре знали всі хлопці в окрузі – він міг потягнути батогом нізащо. Одного разу пастушки, заговорившись, присіли перекусити під самою межею панського лісу, де найсуворіше було заборонено збирати хмиз. Хлопці і не збирали, вони навіть за межу не встигли перебратися, але вусатий сторож розсудив по-своєму: налетів верхи, став батожити, до кого міг дотягнутися, а Омелька, наймолодшого, загнав у кут – спиною до огорожі, лицем до верхівця, куди подітися?

Добре, що Омелько тоді не розгубився. Юркнув під ноги коневі й вискочив з того боку. Ризикував, звичайно, та як інакше?

Цей сторож дуже не подобався Омелькові, і, дивлячись на нього з гілки дуба, хлопець зітхав і супився.

Руда іржала внизу і смикала повід, Вороний, стоячи поряд, непокоївся, та й дорогою от-от міг хтось пройти чи проїхати. Омелько злазив з дерева, обдираючи долоні, знову видряпувався на спину Рудої і продовжував шлях, думаючи про кавуни і ще про те, чи є у німця собаки. Чи можна справді кавуна викотити? Вдень не можна – поле як на долоні. А вночі? Якщо повзти тихенько, а перед тим побризкатися святою водою і взяти в діда оберіг від чортів?


* * *

– Нащо тобі оберіг? – запитав дід.

Омелько почав плести щось, ніби батько незабаром збирається відправляти його з Вороним у нічне, а якщо їхати повз старий млин уночі, то неодмінно побачиш чорта, і з цієї нагоди саме потрібний оберіг. Дід скинув бровами – Омелько замовк на півслові.

– Ти, хлопче, хрестися, коли привидиться, – суворо сказав дід. – Хрестися і молитву повторюй. І в ті місця, куди ходити не велено – боронь Боже тобі суватися, хлопче.

Омелько злякався і довгенько таки про баштан не згадував. Тим часом підійшли жнива, і стало не до вигадок.

Колеса від воза замочили в ставку біля берега, і обов’язком Омелька було бігати щодня, перевіряти, чи не спливли колеса на поверхню. Тут же намокало барило, у якому повезуть на поле питну воду; усю зиму воно зберігалося на горищі, висохло, пощілилося, і ось тепер набрякло, «пило воду». Час від часу батько витягав його на берег, перевіряючи, де тече. Напередодні від’їзду з’ясувалося, що якась вперта щілина не бажає затягуватися, і тоді батько велів Омелькові бігти і нашкребти дьогтю з тільки-но змащених осей, і Омелько приніс у пригорщі ще не загустілого дьогтю, батько замазав щілину і барило стало остаточно готовим.

Викотили з води важкі колеса, прикотили у двір і надягли на осі. Навантажили вози необхідним у полі інструментом – коси, грабельки, казан для каші, «катряга» – дерев’яний каркас, покритий полотниною, складаний наметик, у якому будуть ночувати на полі женці; «таганок» – хрестовина із залізним гаком, щоб вішати казан над вогнем; єдина на всіх свитка, якою будуть укриватися вночі…

Удосвіта рушили. Сонце зустрічали вже у полі. Батько і брати косили, мати і Варка рівняли покоси – колосся мокре, у росі, нехай підсохне… Омелько – на похваті: підносив воду, наглядав за кіньми, стриноженими неподалік. До сніданку всі напрацювалися, притомилися; нашвидку поснідали хлібом і салом – жнива цього року почали вже після Петра, піст закінчився, сім’я розговілася. Не гаючи часу, знову взялися за роботу…

Сонце піднімалося усе вище. Над жнивним полем, наче марево, струменіла полуденна спека. Блакитні метелики опускалися на блакитні квіти – волошки…

Омелько орудував граблями, губи злипались від спраги, і йому ввижалися кавуни. Гори кавунів; кожна зелена голова посміхалася йому червоним ротом, підморгувала, сходила солодким соком.


* * *

Встигли скосити трохи більше половини, і тут задощило. Ні косити, ні в’язати не можна було. Батько стояв посеред поля, дивлячись у сіре, обложними хмарами закрите небо. Уся постать його виражала напругу: якби Омелько вірив, що батько може чогось боятися – вирішив би, що він справді чимось наляканий. Старші супилися; Омелько пам’ятав один по-справжньому голодний рік – він тоді був зовсім маленьким і згадував не стільки тупий біль у шлунку, скільки панічний страх:

усім у ті дні було страшно, за вікнами бродили волохаті тіні, підходили близько, Омелько просинався серед ночі, йому здавалося, що десь скриплять кістки…

Брати дрімали в коморі, зарившись у сіно. У темряві пофоркували Руда і Вороний.

…А якщо усе-таки вночі?

У таку непогоду навіть собаки сплять, накривши морди лапами…

Омелько знав, що робити з кавуном, о, він знав прекрасно. Звичайно, він не став би відразу різати його і їсти – він сплавив би його Стугною… Сховав би на березі надійно… У лопухах… І коли хлопці зберуться пекти картоплю – отоді він викотив би кавуна просто до багаття. Що б сказав тоді Андрій? А Тихін? А задавака-Лесько?

Мрячило уже кілька днів. Жнива затягувалися. До батька зайшов сусід, вони про щось говорили напівголосно, але Омелько чув окремі слова: запитати – не втрачати… сходив би… по весні пухнути… а все ж сходив би…

Сусід пішов похмурий, а батько і зовсім почорнів, як хмара.

Дощ не припинявся, змоклі покоси прилипли до землі. Батько накинув свитку і пішов – Омелько бачив – кудись за село, у балку.

Повернувся бігцем. Крикнув Павлові і Семенові:

– Запрягайте! Поїхали!

Метушливо завантажилися на вози з усім інструментом. Поки їхали на поле дорогою, що розкисла, дощ припинився; сонця, щоправда, не було, але з’явився вітер. Посвітліло небо і відразу ж посвітліли лиця. Дорогою один за одним потягнулися вози: люди поспішали дожинати свій хліб, поки не пізно.

Вітер сушив мокре колосся. Мати і Варка відразу ж кинулися перевертати покоси, щоб скоріше просохли. Оксанка збирала колоски, що випали. Батько водив долонею по вологих стеблах, ворушив губами, намагаючись визначити: можна уже косити чи трохи зачекати?

Павло і Семен готували коси. Омелько стояв, не в силах відірвати погляд від самотньої білої фігурки, що йшла полем в напрямку балки. Дід.

Дід ішов, розвівши руки долонями догори, вітер напинав його сорочку і широченні штани. Дід ішов, і небо над ним світлішало. Здавалося, над лисою маківкою розходиться світла смуга – як слід від човна, тільки не на воді, а на небі.

Батько перехрестився:

– Давайте, хлопці… Удень не встигнемо – вночі справимося. Давайте, з Богом…

І засичали, зблиснувши, коси.


* * *

Навідати діда через день-другий, як збирався, у Омелька не вийшло. Небо стояло, як і раніше, похмуре, готове пролитися дощем, сонце визирало тільки мигцем. Жнивували тому вдень і вночі, а зібравши усе до колоска, відразу ж почали возити снопи.

Цю роботу Омелько любив. На поле їдеш, підскакуючи на порожньому возі, немов м’ячик, б’єшся худим задом об «рублі», якими потім придавлять снопи на возі, зате повертаєшся, як король, – високо, м’яко, погойдує, начебто на хмарі пливеш… Батько вів Вороного, а Павло Руду, і обоє вели так уміло, що жоден віз жодного разу не перекинувся. А таке трапляється – бувало, доводилося зупинятися і допомагати якому-небудь невдасі піднімати на колеса віз, що завалився…

Зверху, зі снопів, Омелько побачив німця.

Батько і Павло швиденько відвели вози з дороги, а Павло ледве не завис на поводі в Рудої – адже вона і від куща сахається, а отут справді є чого лякатися. Їде по дорозі коляска з відкидним верхом, у колясці – німець у картатому кашкеті, насунутому низько на чоло. На козлах – вусатий сторож, весь у чорному. В Омелька серце пішло в п’яти.

Коляска порівнялася з возом. Омелько близько побачив картатий кашкет, куций сюртук, руді вуса і баки, льодисті блакитні очі. Німець байдуже ковзнув по хлопчику поглядом.

Павло заспокоював Руду і напівголосно лаявся. Батько мовчачи виводив Вороного знову на дорогу, а Омелько, піднявшись на снопах, дивився колясці вслід. І проста думка, колись притуплена острахом, зійшла в ньому, як сонечко: адже баштан без охорони залишили!


* * *

Пізно ввечері, коли потомлені за день трудівники поснули як убиті, Омелько вибрався з комори.

Уперше за багато днів хмари розійшлися, і це здалося йому гарним знаком. Місяця не було; усе небо усіяне зірками, тягнувся Чумацький шлях, усіма барвами переливався Волосожар. Омелько трюхикав вулицею сторожко, боячись, щоб сусідські собаки не почули його. У селі гавкіт перекидається від хати до хати, як пожежа, а Омелькові зовсім не хотілося, щоб хто-небудь знав про його наміри.

Пилюка на дорозі уже остигла, але Омелько не відчував прохолоди. Він крався, дивуючись власній сміливості. Хоча німець зі сторожем поїхали в місто, а більше на баштані – він знав – нікого немає. Може, вони поїхали домовлятися щодо базару; може, через день-другий уже не буде ніяких кавунів, порожнє поле залишиться. І з’їсть якесь паненя у Києві солодку скибку, що стікає соком, а він, Омелько, проклинатиме себе за боягузтво і нерішучість…

Над обрієм, над крайкою лісу, з’явився великий жовтий місяць. Треба було поспішати.

Ніч видалася теплою, але Омелько тремтів, діставшись нарешті до баштану. Вітер улігся. Було так тихо, що Омелькові вчувалося слабке гудіння усередині власних вух. Він глибше натягнув картуза з тріснутим козирком. Постояв ще… Прислухався…

Знайшов у тину щілину, досить широку, щоб протиснутися. Був він верткий і худий, щоправда, боявся порвати сорочку. Обійшлося; через хвилину він уже стояв на баштані, навкарачки, умліваючи від страху і щастя.

Швидко перехрестився, оглянувся, чи немає де чортів. Тихо. Темно. Віддалік ледь біліє сторожка. Про всякий випадок поплював через ліве плече, а потім і через праве. Тричі прочитав «Отче наш». Ліг на пузо…

І поповз, звиваючись, як в’юн.

Місяць піднявся вище. Незабаром він усе тут заллє світлом, Омелько розумів, що треба хапати перший кавун, що трапиться, і давати чосу. Але кавуни спочатку не траплялися – тільки бадилля та бур’яни. Омелько вже злякався, що завбачливий німець, перед тим, як їхати до міста, звелів усі зібрати і замкнути в коморі…

А потім він наштовхнувся на кавуна лобом – аж гуля вискочила.

Схопився на рівні і здивувався, як це його занесло аж на середину баштану. Навколо лежали, важко вдавившись у ґрунт, круглі, темні…

Омелькові перехопило подих. Місячне світло падало навкоси і глибокі тіні при землі ховали довкілля. Хлопець ще раз озирнувся, чи немає небезпеки, нічого не помітив. Тепер уже сміливо став розглядатися…

Не повірив очам. Почав терти їх аж до сліз. Глянув ще раз – і здерев’янів, не в силах ні крикнути, ні зробити й кроку.

Голови лежали на землі, відрізані людські голови. Всі очі були заплющені – окрім вибитих, виколотих, витеклих очей; жовтувата, зів’яла і темна, як старе дерево, шкіра. Чорні чуби і сиві чуби. Голови бородаті і голови голені, і зовсім чорні, як вугілля, голови. Розшиті золотом шапки. Турецькі малахаї. Тут були козаки, турки, ляхи, пани і селяни, старі і зовсім молоді… Заціпенілий Омелько, за одну довгу секунду смертельного переляку, устиг побачити їх десятки – тих, що були ближче. А поле тяглося і тяглося в усі боки, і там, віддалік, теж виднілися голови, голови, голови…

Заверещавши, так ніби його ріжуть, Омелько кинувся бігти. Спіткнувся об якусь голову й упав. Прямо перед очима у нього виявилося старе, порізане зморшками, жовтувато-коричневе обличчя. Блиснула золота сережка у величезному вусі. Довгий чуб-оселедець лежав на землі, як стебло рослини, прибитої дощем. Мить – заплющені повіки здригнулися, старий запорожець відкрив очі, поводив зіницями, і втупив погляд в Омелька.


* * *

Він не пам’ятав, як вибрався на дорогу. Сорочка була вся порвана, штани – брудні і мокрі наскрізь. Скавуляючи від жаху, Омелько дістався Стугни і заліз у річку з головою – прохолодна чиста вода допомогла йому зібрати рештки сил і не втратити розуму.

Він бурмотів усі молитви, які знав. Він виправ одяг; місяць на той час піднявся високо, і доводилося ховатися в тіні кущів – щоб хто-небудь, хто вийде вночі за господарською потребою, не міг помітити на березі скорченого голого хлопчиська.

Він трохи заспокоївся і сказав собі, що все позаду. Одбувся, вважай, легко. Хлопцям, звичайно, він ні слова не скаже – боронь Боже, розповідаючи, знову переживати такий жах…

Та й не повірять хлопці. Будуть сміятися, як над Леськом.

Ніч була глуха мов тетеря. Ставало прохолодно. Омелько викрутив одяг, натягнув на себе і вирішив добиратися додому бігцем – і зігрієшся, і сорочка та штани висохнуть…

Тільки він так подумав, як раптова згадка прибила його до місця. Ця згадка була страшніша за все, чого він набачився сьогоднішньої ночі.

Картуз!

Картуз із тріснутим козирком залишився на баштані!

Коли Омелько, не тямлячи себе, кинувся тікати, картуз злетів у нього з голови, та й залишився лежати серед відрізаних голів. Тож, завтра вранці панський сторож, обходячи баштан, неодмінно його знайде…

А може, сам німець наступить начищеним чоботом. Поморщившись, нагнеться, візьме картуза двома пальцями, піднесе до очей…

Омелько від страху навіть пальці закусив. У панських слуг і сторожів була одна особливість – вони точно знали, кому із сільських хлопців належить та чи інша річ. Цього самого картуза колись Семен загубив, рятуючись від собак у панському грушевому саду, і вже другого дня сторож був у батька у дворі з картузом у руках, і батькові довелося сплатити штраф, а Семен потім ще довго ходив розчепірою, спав на животі і їв, стоячи…

А вже німець, якщо він з пеклом зв’язаний, одразу здогадається, чий картуз.


* * *

Рано зранку батько з братами подалися возити снопи, Варка подоїла і погнала на пастівник корову, мати взялася пекти хліб, а Оксанка – допомагати в хаті.

Омелько начебто теж подався за братами, але по дорозі примудрився ушитися – батькові було не до нього, дорога після дощів зовсім розкисла, і вози весь час потрапляли якимсь колесом у вибоїну.

Ковтаючи сльози, Омелько поспішив у балку, до діда. Пес, якому ще цуценям відрубали хвоста – Куций – зустрів його заливистим гавканням, але вже через хвилину, впізнавши, замовк і навіть спробував покрутити обрубком хвоста.

Дід був удома. Сидів, як звичайно, на колоді з ножиком у руках, щось майстрував. Омелька зустрів без звичної привітності – наче уже щось знав.

Хлопець, обливаючись сльозами, розповів йому все до нитки – і про кавуни, і про нічний баштан, і про голови на грядках. Дід слухав, пахкаючи люлькою. З люльки здіймалися кільця диму – Омелько дивився на них уже без жодної надії. Якщо дід йому не допоможе – не допоможе ніхто, німець потягне Омелька із собою в пекло, і поховають безталанного хлопця поза огорожею цвинтаря…

– Знав я, що цим закінчиться, – сказав дід зненацька м’яко. – Не даремно баба Рудковська тобі пуп зав’язала на чотирьохлистковій конюшині, щоб щасливий був… А про те не подумала дурна баба, що…

І замовк, настовбурчивши сиві вуса.

– Що? – жалібно запитав Омелько.

Дід зітхнув:

– Дурний ти хлопець… Порожня голова.

– Діду! – заблагав Омелько. – Врятуй! Якщо… якщо ти… так хто тебе… Німець потягне мене в пекло, і…

– А таки потягне, – суворо погодився дід.

На це Омелько не знайшовся, що сказати, і мовчки заплакав.

– Дурень ти, дурень, – сумно продовжував дід. – Не будь ти мені рідним онуком…

Він важко піднявся і пішов кудись усередину куреня. Омелько сидів тихо; дід повернувся, несучи в кулаці щось, від чого звисав зі жмені тонкий шкіряний ремінець.

– Слухай, дурню, – сказав дід, знову всідаючись навпроти Омелька, хлопцеві трохи полегшало, бо в дідовому бурчанні не було гніву. – Повісиш ось це на шию… І коли вона приїде за тобою на дохлій кобилі – за нею не ходи, а веди кобилу за собою просто до урвища… Тільки не дай їй до себе доторкнутися!

– Хто приїде?!

– Мовчи, не перебивай. Три ночі тобі дається. Зможеш протриматися – герой. Не зможеш… отут тобі, Омельку, ніхто не допоможе.

– А ти, діду?!

– Я тобі вже допоміг, – відгукнувся дід суворо. – Тобі б на тім баштані навіки залишитися, сни бачити… А ти пішов. Тому що я підсобив.

Він розтулив долоню. На зашкарублій підстилці з вікових мозолів лежав дзвіночок – звичайний дзвіночок на тонкім шкірянім ремінці.

Від діда пахло тютюном і травами. І ще чимось, від чого Омелькові стало набагато спокійніше.

– Діду… А чого вони там сплять?

Суворий погляд, але Омелько вже не боявся.

– Діду…

– Сплять, – старечий рот під сивими вусами владно загнувся куточками донизу. – Сплять… і сниться їм…

– Що?

Дід подивився на Омелька скоса. Перевів погляд у якусь тільки йому видиму далину:

– Країна їм сниться. Бої… Перемоги… І договори, що підписують на свитках і скріплюють гетьманськими печатками. І слава їм сниться, голосна слава… І нащадки їм сняться – ті, – дід невиразно махнув рукою за плече, – які напишуть про їхню славу в шкільних книгах з жовтими сторінками… І нікому з них ніколи…

Дід замовк, важко роздумуючи. Звів кошлаті брови, пошкріб лисину:

– Йди. «Отче наш» перед сном читаєш?

– Читаю, діду, як не читати!

– Ну тоді йди. І допомагай там батькові, не лінуйся!

Омелько вилетів з двору, Куций проводжав його радісним гавкотом і дзенькотом ланцюга.


* * *

Дзвіночок Омелько сховав під сорочкою.

Увечері, коли мати вже покликала на вечерю, йому зустрівся на вулиці Андрій. Той розповів не без захвату, що, виявляється, на баштані у німця знайшли хлопчачий картуз із тріснутим козирком, і німець страшенно гнівався – обіцяв знайти, хто там був, і тоді вже не дати спуску.

– Кажуть, так лаявся, що в крайніх хатах було чутно, – говорив Андрій, поправляючи на голові свій власний запилений картуз.

Омелько на превелику силу прикинувся, що ця новина викликає в нього ті ж почуття, що й в Андрія: подив і цікавість.

За вечерею батько запитав, чого це Омелько такий тихий; той послався на втому і, ледь уставши з-за столу, поспішив у сарай, на сіно. Утомився він і справді страшенно: безсонна ніч далася взнаки. Укрившись із головою, він згорнувся калачиком – і вже через мить стояв у коричнювато-сірому мареві біля воріт батьківського подвір’я.

Нікого – ні чоловічка. Ні звуку – навіть собака не гавкне. І до нього наближається, боком сидячи у сідлі, баба в чорній одежі з порваним подолом, з обличчям жовтим, як у мерця.

А під бабою – кобила. Половина голови зі шкірою й оком, половина – череп. На шиї шкіра висить клаптями, грива повилазила, боки запали. Дохла кобила.

– А ну, дитятко, – озивається баба, – ходімо зі мною. Я тебе солоденьким почастую: кавунчика хочеш?

Омелько від страху мов язика проковтнув. Стоїть стовпом. А баба все ближче. Вже й руку тягне.

– Підемо зі мною, хлопчику. Тут недалечко.

Омелько смикнувся. Дзвякнув дзвіночок, той, що висів на шиї на тоненькому ремінці. Дзвіночок подзвонював тихо і ніби сам по собі. Дінь-дінь… Дінь-дінь…

Баба відсахнулася. Кобила відступила; баба повела рукою, ніби запрошуючи за собою:

– Ой, яка цяцька у тебе, малий… Та все одно ходімо. Кавун на столі, нарізаний гострим ножем, ні насінини не випало… Ходім зі мною.

В Омелька мимоволі виступила слина на губах. Солодка, як кавуновий сік. Нога ступила проти волі, за нею друга…

Дзеленькнув дзвіночок. Омелько зупинився і позадкував. І, примружившись, з усіх сил велів своїм ногам іти в інший бік – від воріт праворуч… Там колись була хата дядька Петра, а тепер, у коричнево-сірому тумані бачилася тільки стежина, а в далечині – урвище…

– Зажди, дитино… Зажди, перегодь…

Омелько йшов, прориваючись начебто крізь густе павутиння. Позаду чулася важка кінська хода. Іноді дзвіночок замовкав, тоді хлопця розвертало і тягло назад – до баби та її кобили. Він тряс дзвіночком, але той теж ніби німів від жаху. Та в останній момент, коли хлопець міг уже розгледіти хробаків, що кишіли в порожній очниці коня, дзвіночок видавав «дінь-дінь», і Омелько одержував нову коротку волю…

Урвище було ще далеко, коли проспівав півень, і у своєму сні Омелько почув його голос.

Розплющив очі.

Займався ранок. Брати ще спали. Батько уже хазяйнував у дворі, мати доїла корову, двері в хату була широко відкриті, у дверях стояла, солодко потягуючись, невмивана Оксанка…

Омелько намацав на грудях дзвіночок. І страх його зменшився.


* * *

Удень по селу ходили чутки. Одні говорили, що німець занедужав і викликав з міста лікаря. Інші – що німець здоровісінький, сьогодні по баштану ходив, бачили його. А Варка принесла від колодязя найновішу новину: німець знайшов на баштані чийсь картуз і вже обійшов з ним кілька дворів: випитував чий.

– А твій картуз де? – запитав брат Семен ніби між іншим.

– У коморі, – відповів Омелько, не моргнувши й оком. – Ти що, думаєш, я до німця на баштан полізу?!

Семен розреготався:

– Ну так… Там же чорти… Хоча поліз адже хтось, інакше звідкіля там картузу взятися, га?

– Ти його бачив, того картуза? – запитав Омелько з усією можливою зневагою. – Дівки, може, і брешуть!


Варка трохи образилася.

Весь день Омелько шукав моменту, щоб ушитися знову в балку до діда, але як на гріх, йому постійно дошкуляли дорученнями. Зроби і це, і те, принеси і віднеси, полагодь, помий, склади – Омелько вертівся як веретено, ні хвилинки не маючи вільної. А ще пам’ятав слова діда: допомагай, не ухиляйся від роботи. Може, і зарахується ретельність? Голоснішим стане дзвіночок?

За весь день дзвіночок жодного разу не дзенькнув. Домашні і не помітили, що він в Омелька за пазухою.

Увечері хлопець довго намагався не заснути. Пробурмотів «Отче наш» разів сто і

ще стільки ж повторив подумки, але не втримався, провалився в сон. І відразу ж виявився в коричнувато-сірому тумані, біля воріт батьківського двору.

І баба на кобилі була зовсім поруч. Простягнула вже руку, але Омелько дивом устиг відскочити, вивернутися.

– Що ж ти тікаєш, дитинко? Уже не хочеш кавунчика? – загугнявила баба. – Зразу зі мною підеш – тобі ж краще, дурнику. Солоденько буде…

Дзвіночок на шиї здавався важким, утричі, учетверо важчим, ніж учора. Омелько повернувся і побрів, не оглядаючись, до урвища. Дохла кобила не відставала. Вершниця бурмотіла незрозумілі слова, вони здоганяли хлопця в спину і чіплялися за шкіру, ніби тоненькими гачками, тягли назад. Від того бурмотіння пропадала воля; дзвіночок тягнувся до землі, ремінець тріскотів, готовий розірватися. Але найстрашніше – дзвіночок німів. Від «дінь-дінь-дінь» спершу залишилося «дінь-дінь», потім просто «дінь… дінь…», а потім дзвіночок замовк, і Омелька відразу ж потягнуло назад на невидимих нитках.

– Ох ти, мій хлопчику, – бурмотіла баба. – Ну йди ж. Іди зі мною…

Омелько тряс дзвіночком. Але той мовчав; тільки коли бабина кощава рука майже зовсім стиснулася на його плечі, дзвіночок видав хрипкий брязкіт, і баба з прокляттями відсахнулася.

Омелько кинувся до урвища. Він уже міг бачити його дуже добре – земля скраю пішла тріщинами, жмути трави нависали над прірвою кошлато, як дідові брови.

Спогад про діда подвоїв сили, дзвіночок знову задзвонив, і Омелько додав кроку. Може, це крутояр над Стугною, устиг він подумати. А, може, над якоюсь іншою річкою…

Кінські копита били в землю за його спиною. Дохла кобила, певне, мчала галопом. Від жаху Омелько ледве не упустив дзвіночок, оглянувся – і побачив бабине обличчя прямо над собою, сиві патли майже торкалися його чола…

Проспівав півень.


* * *

Удень була гроза. Дощ періщив, маленька Оксанка сміливо бігала по калюжах, а мати заганяла її в хату. Страшні колінця витинала на небі блискавка, грім бив так, що хотілося заткнути вуха. Варка говорила поважно: бачиш, прогнівався за щось святий Ілля…

Омелько знав, за що він прогнівався.

Зранку німець устиг обійти ще кілька дворів, і в одному – Омелько знав точно – його картуз упізнали. Це був двір Леськових батьків; Омелько не знав, чи зумів Лесько стриматися, побачивши німцеву знахідку, бо то був хитрий і підленький хлопець: з його сталося б і проговоритись, ніби ненароком, відплатити Омелькові, що сміявся колись над ним…

Омелько сам не розумів, як дожив до вечора. Але вечір прийшов, а німець так і не з’явився. Дзвіночок за пазухою був гарячий, немов вуглина.

Не раз і не два Омелько, ніби випадково, зупинявся у воротах. Усе було як завжди: праворуч – сад, а ліворуч – вулиця, трохи далі – будинок дядька Петра. Не було ніякої стежини і ніякого урвища, і дзвіночок на шиї не дзвонив. Беріг, видно, сили для останнього іспиту.

…А якщо зовсім не спати?! Дід сказав – три ночі, а буде Омелько спати чи ні, кому яке діло?

Не давала спокою ще одна думка: а що, коли баба цього разу встигне схопити його раніш, ніж він згадає? Адже вона щоразу підбирається усе ближче… Ледь Омелько засне, а баба його – хап! Як би не пропустити ту мить, коли ява переходить у сон, коли зі свого сінника він переміщається в коричнево-сірий туман перед воротами батьківського двору?

Отче наш, іже єси на небесах…

Сон навалився нагально, не дозволивши закінчити молитву.


* * *

– Стій, солоденький, не вертися… Ох, поганий хлопчик. Дві ночі не слухався, на третю попався, буде тобі на горіхи…

Насправді Омелько ще не попався. Він стояв, притискаючись спиною до закритих воріт, а баба верхи на кобилі стояла перед ним, загороджуючи шлях до відступу. Не пробитися до стежини, не добратися до урвища…

Дзвіночок дзвонив хрипко і дуже тихо. Баба протягала руки, не могла дотягнутися до Омелька, але і не відступала.

– Що ж ти, малий, старших не слухаєшся? Не допомогло тобі твоє щастя, бачиш, не допомогло… Кинь свою цяцьку. Йди зі мною, тепленький, іди зі мною…

Омелько набрав повітря – і кинувся вниз. Прослизнув між ногами дохлої кобили.

– Постривай… Який меткий! Не втечеш…

Тупіт коня за спиною. І дзвіночок мовчить – видихнувся. Омелько відчував, що біжить на одному місці – ноги місять повітря, злітають грудки сіро-коричневої землі, а урвище зі жмутами трави над прірвою не стає ближче – навпаки, віддаляється…

Хап! – рука схопила за сорочку на спині.

«Отче наш!» – німо заблагав Омелько. Чи відповідаючи йому, чи сам собою дзвіночок у його руці раптом ожив: «Дінь-дінь-дінь!»

Стара домоткана сорочка тріснула. Омелько відчув, що вільний. Припустив щодуху; напевно, ніколи в житті він так не бігав…

Ось і урвище. Тільки внизу не видно ніякої річки – чорнота. Тріщини стали виднішими, ширшими; Омелько впав навкарачки.

Поруч переступали ноги дохлої кобили. Від них несло нестерпним смородом.

– Ну, хлопчику, що тепер?

Баба дивилася на нього зверху вниз. У руках у неї звідкілясь узявся кручений батіг.

Дзвіночок упав на траву. Язичок його, мідна крапелька, безсило вивалився.

– Що тепер, солоденький? Як тобі наші кавуни?

Омелько відповзав, гарячково намацуючи ногами твердий ґрунт за спиною, щомиті ризикуючи зірватися у прірву.

Баба зареготала.

Чорна хустка сповзла з її голови, відкриваючи голий череп. Баба підняла до неба руки, казна-звідки налетів вітер, підхопив чорне плаття з поточеним червами подолом…

Омелько намацав у чорній траві дзвіночок – німий, без’язикий.

І заверещавши як порося під ножем різника кинув його чудовиську в пику.

Затріщало, ніби вивертали з землі вікового дуба. Регіт баби перейшов у крик.

Чорна тріщина над урвищем перетворилася в щілину, потім розійшлася зовсім. Величезний пласт землі відколовся і полетів униз разом з бабою і її дохлою кобилою, і разом з ними летів, світячись, наче у ковальському горні, дзвіночок.

Омелькові поталанило: висів, вчепившись за цупку, кошлату траву, схожу на дідові брови. Підтягнувся, ліг животом на край твердої землі…

Проспівав півень.


* * *

Німець стояв у воротах – руді вуса, куций сюртук, картатий кашкет. Панські штани заправлені в блискучі чоботи; у руках – картуз із тріснутим козирком.

Омелько дивився через двері комори, як батько розмовляє з німцем.

– Ні, – сказав німець зненацька високим тріскучим голосом. – Штрафу цього разу ніякого не вимагать. Тому що шкода невелик, то й претензія невелик: щоб у майбутньому, якщо можна, ваш син не зазіхать на чуже добро.

Батько щось сказав – Омелько не розчув.

– У цих широтах нелегко вирощувати баштанна культура, – сказав німець. – Я розумій ваше збурювання. Крім того, злодія в житті чекати батога, в’язниця і Сибір. Треба поважати чужа праця, так!

І німець пішов, залишивши картуз батькові.

Батько постояв трохи серед двору, вертячи картуз у руках. Потім, лютий, як хмара грозова, повернув до комори.

Омелько вийшов, утягнув голову в плечі.

І коли йому велено було йти за лозиною, покірно пішов, заздалегідь схлипуючи і витираючи кулаком носа, йому бачився великий зелений кавун, захований у лопушинні на березі Стугни.

Нехай батько виб’є – хіба вперше?

Зате коли зберуться до багаття хлопці, коли він викотить кавуна до багаття і з хрускотом всадить йому в бік дідів козацький ніж… Коли потече по пальцях сік, застрибають лаковані насінинки… Коли серцевина кавуна, зерниста і рожева, заповнить собою всього рота… І

коли хлопці будуть дивитися, витріщивши очі, і недовірливо розпитуватимуть про німця, а він у відповідь на їхні запитання тільки посміхатиметься… Ой!

І вони усі разом зжеруть кавуна, залишиться тільки гора зелених шкуринок і приємна вага в животі… Ой, ой!

І відтоді він стане для хлопців ватажком, верховодою… Ой-ой-ой!

І наступного літа, можливо, він ще раз дочекається моменту і викотить з баштану не одного кавуна… Ой! Два чи три кавуни, і тоді…

Так чи приблизно так думав Омелько, лежачи животом на батьковім коліні, поки лозина частувала його зад, і без того, утім, давно смугастий.

Над балкою курився димок. Чи не дід курив свою люльку?


Харизма Нюрки Гаврош

<p>Харизма Нюрки Гаврош </p>

– Вам не здається, що «Нюрка Гаврош» – це занадто?

– Ні крапельки.

– Але для практикуючої ясновидиці чи скажімо, народної цілительки потрібно більш… е-е-е… більш звучний псевдонім. Матінка Ганна, наприклад? Пані Ганна?

Нюрка посміхнулася. Вона знала, що її посмішка – бешкетна, єхидна, донині хлоп’яча – непереборна. Вже онуки пішли, Антошка, рудий башибузук, весь у бабцю: шалапут, білява бестія, але якщо розтягне рот в усмішечці – гаси світло, зливай воду. Плачте, дівки, погибель ваша росте. Шкода, що бачаться здебільшого «по фотоапарату». Діти в минулому липні перебралися до Німеччини.

Ведучий чекав відповіді.

Прямий ефір, час обмежений.

– Матінки, бабусі… Ви думаєте, титул «ясновидиці Анюти» дає стовідсоткову гарантію? Навіть якщо Анюта сама придумала собі звання, титули й орду вдячних клієнтів? Я – Нюрка Гаврош, і я не обіцяю людям більше, ніж можу. Чудеса – не мій профіль. Зрозумійте, заради Бога, народний цілитель і знахар – це так само людина. Тож перше призначене для наївних дурнів, яким вивіска важливіша за результат, а друге – для хворих, що всерйоз бажають вилікуватися. Ворожка може вгадати або передбачити…

– І помилитися?

– Звичайно. Не помиляється той, хто нічого не робить. Але справжня ворожка ніколи не назве себе вголос ясновидицею.

Якщо, звичайно, перед вами не пройдисвітка, що зібралася найдорожче cторгувати кота у мішку. Я не розмахую перед вами хрестом і святими образами, спекулюючи на вірі. Я не розводжуся про відтінки аури, морочачи голови істеричним дамочкам. І не обіцяю удачі на віки вічні. Я просто кажу: прийдіть, і спробуємо. Дивись, щось і вийде.

Ведучий кивав, вставляв дурні коментарі та запитання, але загалом плив за течією. Нюрку це цілком влаштовувало. Пробити ефір на 4-му каналі виявилося складніше, ніж вона припускала. Виходить, треба було за півгодини з хвостиком відбити усі карти з колоди. Основними козирями тут були натиск, дивовижний для маленької жінки пенсійного віку, добре підвішений язик та іронічна агресивність, що приваблює скептиків. Зі скептиків, особливо хворих чи невдачливих, найчастіше виходять найвірніші, найвідданіші клієнти, коли знати, як поводитися з цим звіринцем.

Юрб біля парадного під’їзду не очікувалося, але гарний приварок до пенсії не зашкодить.

Дружина клоуна, що проміняв манеж спершу на естраду, а там і на ранки-весілля-ювілеї, у минулому Снігуронька, Коза-Дереза, Маленька Баба-Яга, Відмінниця Настя, Карлсон і Малюк почергово («у дубль» з Елкою Потаповою, найщирішою врагинею!), Ганна Павлівна Гаврошенко вміла працювати з публікою будь-якого віку. З дітьми завжди поруч знаходяться суворі матусі, яких теж треба розважити і розкрутити на «хлопаньки»; утім, усі ми залишаємося дітьми до сивого волосся, згодні вірити і йти слідом.

Стань оригінальною. Перетвори недоліки на достоїнства. «Метр-з-кепкою»? – маленька штучка червінчик, а ціна велика. Білі овечі кучерики? – сивина не так помітна. Не потурай, а захоплюй, неси за течією. Мороч чолову, заповнюючи паузи не беканям-меканням і словами-паразитами, а жестами, поглядом, дрібними, зосередженими діями. Придивляйся тайкома, хто чого хоче і на яких умовах.

Три роки тому чоловік почав їздити довколишніми селами, влаштовуючи чорноземній «понтярі» лекції «Очевидне-неймовірне» з бонусом у вигляді гадань, провидіння, лікування фурункулів і зняття «грішного пилку». Коли Толик почав регулярно, крім гонорару і добровільних пожертвувань, привозити додому жирних курочок, мішок-другий гречки чи трилітрову банку меду, Ганна Павлівна серйозно задумалася. Гастролювати не хотілося, важка на підйом стала, але, як на теперішній час, будь-яка копійка до ладу.

Так народилася Нюрка Гаврош, ворожка і знахарка.

– Хто навчив вас ворожінню на картах?

– Життя.

– Е-е… І все?

– А якої відповіді ви очікували? Посилань на пряму лінію від Кассандри та графа Каліостро?! Ну поміркуєте самі… Запитаю я вас: «Молодий чоловіче, хто навчив вас вести передачі у прямому ефірі?», і що ви мені відповісте? Мабуть, політех закінчували чи ін’яз, а ведете ж, і непогано ведете…

Ведучий почервонів, розгубився. Проти улюбленого Нюрчиного прийому – будь-яку тему миттю перевести в лоб на співрозмовника, доброзичливо поставивши капосне питаннячко, – багато хто пасував. Головне, запитувати впевнено. Адже тут ясно: ніякої фахової освіти в нинішньої телебратії немає. Бий, Нюрко, без промаху. І ще: до оцту обов’язково потрібен цукор. Трішечки похвали, кинь сахарну кісточку – і милий дружок твій до смерті.

Лестити вміють усі.

Сварити-підколювати теж властиво більшості.

А щоб в одному флаконі… Це вам не коробка сірників, тут уміти треба.

– Так, Ганно Павлівно, я розумію вас… життя – кращий учитель…

Ні біса він не розуміє. Викручується. І це добре. Глядачі бачать, як він викручується, глядачі на її боці. А хто не бачить через щиросердну короткозорість, той чує, як ведучий з нею погоджується. Теж непогано.

– Ага, нам телефонують у студію!

Відповідаючи на цікавість басовитого громадянина з приводу наявності в «пані Гаврош» відповідних ліцензій, Нюрка дозволила собі на хвилинку розслабитися. Легко і приємно говорити правду відставному бюрократу. Усі папери були в повному порядку. Комар носа не підточить. Приватний підприємець, єдиний податок, довідка від Мінохорони здоров’я про всяк випадок – з міськвідділу культури, від Льоньки Жердеця, друга дитинства… Кабінет вона обладнала вдома, на власний смак, відвівши для цього вітальню. Таке чудове питання варто було б придумати заздалегідь, і умовити когось зі знайомих дзв’якнути в студію.

Врахуємо на майбутнє.

– А тепер, Ганно Павлівно… Ні, зачекайте, у нас ще один дзвінок! Ну, це останній, час передачі закінчується… Здрастуйте, ви в ефірі!

– Я щасливий по самісінькі гланди.

Ведучий поперхнувся. Ні, сьогодні явно був не його день.

– Назвіться, будь ласка.

– У нас мало часу. Навіщо марнувати ефір даремно? Я хочу запитати Ганну Гаврошенко, – голос, спотворений перешкодами, звучав нудно й надтріснуто, немов заговорив цоколь будинку, приреченого на знос. – Нюрко, коза-дереза драна… Ти чому не прописалася в ковені за місцем проживання?

Думаєш відділом культури відбутися?

Голос пісно хихикнув, стверджуючи задоволення від сумнівного каламбуру.

– Даремно ти так думаєш, мадам Гаврошенко. Рекомендую не тягнути, щоб уникнути…

Відбій.

Короткі гудки довбають прямий ефір.

Нюрка демонстративно знизала плечима – якийсь дотепник-самоучка викаблучується! – і нишком підморгнула ведучому. Стовбняк, мовляв, справа гарна, хлопчику мій, але час закінчувати.

Давай, пускай рекламу прокладок. Ангельських, з крильцями.

Дуже хотілося курити.

Історія з розіграшем, чи як там випадало розуміти дзвінок про «прописку в ковені», продовжилася у вівторок удень. Нюрка тільки-но відпустила клієнтку, вдову полковника Башмета, однофамільця знаменитого альтиста. Ставши жінкою суто цивільною, вдова спершу придбала запасний надгробний пам’ятник з написом золотом «Самій собі з любов’ю», встановила скарб на 30-му цвинтарі, а вже потім сильно зацікавилася майбутнім, вчащаючи до ворожок. Попередні шість ворожок вдову не влаштували: з ними не складалися розмови «за життя», здебільшого про «самій собі з любов’ю». А з Нюркою склалося, під чайок з порічковим варенням і густий кагорець, якого вдова вельми полюбляла.

Коротше кажучи, провівши цінну клієнтку до дверей і повернувшись до кабінету, Ганна Павлівна знайшла біля робочого столу якогось мерзотника. Мерзотник крутив у пальцях бубнову даму, яка хвилиною раніше уособлювала вдову, і нахабно посміхався.

Незваний гість заслуговував окремого опису. На голеній голові його красувався півнячий гребінь, ліловий із прозеленню. У лівій ніздрі теліпалось кільце, у вусі – матроська серга; такі серги при гнилому цараті вішали матросам, які вперше перетинали екватор. Нижня губа по центру була проколена лабретою – гвіздком з плоским замком, спорядженим ланцюжком. Шкіряний куртець, що тиліпався на вузьких плечах жертви пірсингу, порізали бритвою в місцях найнесподіваніших. На тлі цієї одежинки-мучениці діри на джинсах мали вигляд, можна сказати, обивательський.

– Покликати чоловіка? – поцікавилася Нюрка, жінка не з лякливих.

– Здрастуйте, люб’язна Ганно Павлівно, – мерзенний панк-вторженець зібрав усю колоду карт воєдино і заходився її тасувати з надзвичайним умінням. Потім витрусив на стіл трефову даму і тицьнув у неї обгризеним нігтем, немов хотів щось підкреслити. – Ні, чоловіка кликати не треба. Тому що чоловік ваш вже третій день як виїхав у черговий вояж, вимінювати очевидне і неймовірне на курей і гречку. Хочете знати, що привело мене в цю обитель гріха?

– Може, міліцію?

– Навіщо? Менти приходять, коли хтось часом десь у нас… А в нашому випадку все інакше, – він сильніше підкреслив лінію на трефовій дамі. – У нашому спільному випадку. Ви мене розумієте?

«Ні, не злодій. Гірше. Псих. Краще його не дратувати…»

– Вам повістка, найдорожча Ганночко. Звольте, блін, одержати.

«Як він потрапив до кімнати? Через вікно? Там ґрати…»

Машинально Нюрка простягнула руку і взяла папір, запропонований панком. Жовтуватий, грубий бланк. Великий палець щось укололо, боляче, до крові, – і панк спритно відняв «повістку» назад. Відірвав корінець, де розпливлася маленька червона цятка, що, подовжуючись, ставала схожою на підпис із викрутасом наприкінці.

Хижо смикнувши закільцьованим носом, гість сховав добуток.

– Ось, – з поклоном він знову простягнув «повістку» господині будинку. – Так, добре. Тепер знову поверніть її мені. Самі, самі поверніть, відбирати на другому колі заборонено. І ще раз візьміть. Усе. Фініта ла мюзикл. Прощайте, скелястії гори…

Обійшовши Нюрку, він нога за ногу вибрався в коридор. Клацнув англійський замок.

– Не турбуйся, душенько, я закрию. Ти, душенько, про інше турбуйся. Ех, узяли душу за душу, бути душі з душком…

Двері брязнули, відсікаючи ідіотську пісню.

Саме буденність того, що відбувається, дивовижна, карколомна буденність спантеличила Нюрку. З’явився, вручив, забрався геть. Безглуздий кур’єр, хлопчисько на побігеньках. Цілком упевнений, що «найдорожча Ганночка» у курсі, усе розуміє, усе зробить як треба. А якщо не зробить, то, напевно, при здоровому розумі і тверезій пам’яті, усвідомлюючи ступінь відповідальності…

Казенні формулювання на смак відгонили кислою міддю.

Жінка опустила погляд. Скислилось до оскоми:

«Пропонується з’явитися… для прописки… у ковені за місцем проживання… Греківська, 38… субота, 18 травня, о 00.00… із собою мати…» І печатка: грифон присів на задні лапи, а над тім’ям звіра в’ється напис: «ТОВ „Харизма Ltd“.

Нюрка з насолодою скрутила дулю і тицьнула „нашою відповіддю Керзону“ у вікно. Ось я вам, жартівникам, поїду на Греківську опівночі! Ось я вам, заразам, зроблю приємність! Не на ту нарвалися, сволота! На мені де сядеш, там і злізеш…

– Це ти, Нюро Павлівно, даремно, – сказав панк через ґрати вікна. Він звівся навшпиньки, щоб господарка побачила його чудесний гребінь, і виразно продовжив: – дуля твоя примітна, нічого й казати, тож дякуємо за частування. А з іншим… Даремно, слово честі. Краще не єрепенься.

– Ах ти!.. Ах ти погань!..

– Дешевше вийде. Це я тобі, як півник з високої спиці. Пройди реєстрацію і царюй, лежачи на боці. Усікла?

Гребінь гойднувся і зник.

„Треба було мінятися. Коли Раїса пропонувала переїхати з першого поверху у висотку на Кулиничах, треба було погоджуватися. Кімнати суміжні, зате кухня велика, і восьмий поверх… Чоловік до суботи не повернеться, дарма й чекати… Боже, про що я думаю!“

Болонка Плюха, улюблениця Нюрки, вилізла з-під дивана і похнюпилася, відчуваючи провину.

– А ти чого не гавкала, дурко?

Болонка дзявкнула, вибачаючись.

До вечора п’ятниці нічого особливого не відбувалося, і це мучило Нюрку найбільше. Тиша, спокій, умиротворення. Повістку вона сховала у в’єтнамську скриньку, улюблену, з перламутровими веслярами на кришці, час від часу заглядаючи усередину: чи не зникла? Ні, бридкий папірець преспокійно лежав на дні. Дзвонити ніхто не дзвонив; тобто, звичайно, дзвонили клієнти, подруги, по міжнародці озвалися діти, дали трубку Антошці, той розповів бабусі про ніндзів-чебурашкок…

Тиша давила, чекання вимотувало нерви.

Ні, не піду. Нікуди не піду, нехай придушаться.

У п’ятницю, зрізуючи дорогу додому через Молодіжний парк, Нюрка зустріла знайомого панка. Мерзотник ішов у компанії миловидного, зовсім молоденького попа – у рясі, у скуфійці, з хрестом на грудях. Панотець знічено кивав, погоджуючись, а панк виговорював йому високим, пронизливим голосом. Слів Нюрка не розібрала, але зустріч її знітила.

Вона кивнула панку, і той відповів недбалим кивком.

– Ви розумієте, чернець… – бубонів піп.

– Усе я розумію, отець Власій. Більше, ніж ви думаєте…

Через годину з’явився клієнт, записаний на пів на восьму. Тлустий, добре одягнений бичок середнього віку. Просив „розкинути“ на бізнес. Коли карти вже лягали на стіл, бичок раптом запитав про реєстрацію. Нюрка тицьнула йому „мандат“ відділу культури, ліцензію Мінохорони здоров’я, – інші документи, але клієнт не вдовольнився і мовчки зазбирався додому. Уже біля виходу чесна ворожка, погано розуміючи, що робить, тицьнула бичку повістку: ось, мовляв, у суботу, усе як годиться…

– Ага, – клієнт задоволено почухав голену потилицю. – Тоді запишіть мене на наступний понеділок. Так, пізніше, я багато працюю. Якщо з реєстрацією виникнуть проблеми, зателефонуєте мені. Ось візитка. Щоб даремно не ходити…

Уночі Нюрка спала погано. Субота пройшла як з похмілля: нудно, клопітно.

А ближче до півночі Ганна Павлівна, дивуючись сама собі, замовила таксі.

– Ну що, так і будемо в мовчанку грати?

Запитання таксиста висмикнуло Нюрку із заціпеніння. Виявляється, вона уже хвилин п’ять тупо вирячувалася з вікна таксі, мов баран на нові ворота. Вірніше, ворота були старі. І стіна навколо воріт була стара, обшарпана. Штукатурка місцями обвалилася, оголивши щербату цеглу кладки. Жовте світло ліхтаря косо падало на чавун стулок, відкидаючи у двір візерункову тінь. Далі починалася темрява, і в цій темряві ввижалося таємне ворушіння. Кущі вітром колише? Вітру начебто немає… У глибині двору невиразно вимальовувалися обриси присадкуватого будинку, де привітно світився прямокутник вікна. Єдиний в усій окрузі.

А ще на стіні була табличка: Греківська, 38. Ліхтар висвітлював табличку знехотя, з панського жалю, тому цифра „38“ здавалася непомірно опуклою, немов надутою зсередини.

Звук кроків сколихнув пустельну вулицю. Нюрка здригнулася, але під ліхтарем з’явилися двоє банальних міліціонерів з собакою. Патрульні зупинилися прикурюючи. Чорний з підпалинами „німець“ сів на тротуар, строго рикнув на самотнє таксі і раптом завив. Тужливо й приречено, що аж ніяк не пасувало до здоровенної службової псини. Патрульний смикнув повідець, і „німець“ слухняно заткнувся.

У Нюрки трохи відлягло від серця. Раз міліція патрулює, виходить, не зовсім глухомань. Буде хоч кого на допомогу покликати. Та й таксі вона відпускати не збирається.

– Зачекайте мене тут. Незабаром назад поїдемо.

– Це скільки завгодно, – із задоволенням пробасив таксист, приймаючи м’ятий червінець.

Нюрка вибралася з машини, оглушливо ляснула дверцятами і рішуче попрямувала у двір. Мимохідь глянула на годинник. Без п’яти дванадцять. Це добре.

Спізнюватися вона не любила.

Темрява за воротами була рідшою, ніж здавалося з вулиці. З-під ніг метнулася кішка, ледве не забезпечивши пізній гості інфаркт міокарда. Блідо-жовта доріжка світла лежала на трьох корявих сходинках. Нюрка піднялася сходами, штовхнула двері, вони мерзотно скрипнули.

Вузький коридор, тьмяна лампочка під дротяним ковпаком; плями кіптяви від сірників, що прилипли до стелі. Стіни поцяцьковані паскудством і гаслами „Металіст“ – чемпіон!». На диво, замість очікуваного смороду котячої сечі, запах тут панував приємний. Пахло освіжувачем повітря «Жасмин з лимоном» і ароматним тютюном Captain Black: в куражі й при грошах, Нюрка сама іноді курила ці сигарилло.

За високими дверима у кінці коридору бубоніли приглушені голоси.

«От зараз заявлюся до незнайомих людей посеред ночі, з’ясується, що вони про ковен ні сном, ні духом…»

Нюрка приречено зітхнула і постукала.

– Заходьте, не замкнено!

На японському столі з різьбленими драконами і збирачами рису, безтурботно дригаючи ногами, сидів знайомий панк. Він голосно сьорбав каву з кришталевого келиха. Нюрка аж зраділа: принаймні знайоме обличчя. Сьогодні гребінь у панка виявився ліловим із золотавими прожилками. Пірсинг підсилився: кручена змійка звисала з підборіддя на комір порізаної лезом шкірянки. Тільки зараз Нюрка примітила, що порізана шкірянка не абияк, а, можна сказати, художньо. Порізи складалися у мудрований візерунок, який був навіть по-своєму витончений.

«Зате джинси цього разу цілісінькі…»

Шкіряними латками у вигляді блискавок Нюрка вирішила знехтувати.

За другим столом – звичайним, двотумбовим – сиділа блондинка розміром з гіпопотама, у небесно-голубому платті з рюшами. Вона зосереджено клацала клавішами комп’ютера, ігноруючи відвідувачку. Поруч із клавіатурою лежав гросбух застрашливого об’єму, під стать блондинці, і височів хисткий штабель папок з паперами.

– Здрастуй, моя Нюрко, здрастуй, дорогенька! – вишкірившись, фальшиво затягнув панк, розгорнувши свої граблі нібито для обіймів. Кава при цьому ледь не вихлюпнулася на байдужу блондинку.

На зап’ясті фігляра огидно запілікав електронний годинник.

– О, північ! – зрадів панк. – Ви по-диявольському пунктуальні!

– Заходьте, сідайте, – відволіклась на секундочку блондинка. – Кави хочете?

Правильно, після цієї кави до ранку не заснеш… Ай! Чернець, згинь!

Це панк, звісившись зі столу-японця, ущипнув блондинку за пишні тілеса.

«Чернець?!»

– Інокентій Інокентійович! – відповів красень на німе запитання. – Можна просто Кеша. Чернець – тільки для Валюхи, по суботах. Правда, Валюха-стрибуха? Добре, приступимо.

Він став серйозним, витяг з-за пазухи якусь роздруківку і заходився звіряти.

– Гаврошенко Ганна Павлівна, 48-го року народження?

– Т-так…

– Адреса… ну, у вас я був, адреса правильна… Паспорт?

Нюрка продиктувала по пам’яті номер і серію, і Валюха відбила на клавіатурі

хвацький дріб. Перевіряти блондинка не стала: чи знала дані Нюрчиного паспорта заздалегідь, чи довіряла.

– Ну-бо, продовжимо екзекуцію…

Питань було багато. Здебільшого стандартні, канцелярські, як при працевлаштуванні: освіта, попереднє місце роботи, номер ліцензії Мінохорони здоров’я, номер диплома курсів народних цілителів і екстрасенсорики, ІНН (добре, що здогадалася всі папери з собою захопити!), сімейний стан… Але зустрічалися й унікальні, що б’ють по нервах:

– Галюцинаціями не страждаєте? Неврастенія? Параноя?

– Ні.

– Мандеп?

– Що?!

– Маніакально-депресивний психоз?

– Ні!

– Шизофренія? На обліку в психдиспансері не стоїте?

– Ні!!!

– Як волієте працювати: з явищем чи без?

Розумно вирішивши, що з двох бід треба вибирати менше, – тільки явищ мені й не вистачало! – Нюрка коротко відрізала:

– Без!

– Розумне рішення, – покивав Інокентій, розпушивши гребінь. – Для чого вам зайві турботи, вірно? Зодіакальне зрушення при роботі враховувати будемо?

– Звичайно! – без докорів сумління випалила Нюрка. Позначилися професійні навички.

– Прекрасно. Просто чудово! Валюха, у базу внесла?

– А ти як думаєш, йолопе?

– От і все, Ганно Павлівно. Зараз ми випишемо вам реєстраційний номер – і ви вільні. Їдьте додому, відпочивайте, а з понеділка – вперед до бою! Приступайте до роботи. Уже, так би мовити, офіційно. Під патронатом.

– А… договір? Розписатися десь треба? – оторопіла Нюрка.

– Кров’ю?!

Очі Інокентія спалахнули пекельним вогнем, верхня губа, тремтячи, поповзла догори, готуючись оголити ікла. Нюрка охнула, позадкувала, але мерзенний Чернець заіржав наче справжнісінький жеребець. Валюха теж пирснула в кулачок.

– Нюра, Нюра, до чого ти дурна! – Чернець, кривляючись, приставив пальці до голови, імітуючи роги. – Їдь додому, на таксі розоришся. Ось, тримай.

У руках у Нюрки виявився бруднуватий прямокутник паперу, де корявим «лікарським» почерком було виведено: «Гаврошенко Ганна Павлівна. ТОВ „Харизма Ltd“. Реєстраційний номер NSQ127418/3-а». Дата. Витіюватий підпис. Знайома печатка з грифоном.

Усе.

– Якщо виникнуть питання – пред’явите, і питань не стане.

– Спасибі, – машинально подякувала Нюрка.

– Добраніч. Відпочивайте.

– До побачення.

Нюрка йшла до машини, яка її очікувала, не помічаючи, що пританцьовує на ходу. Зараз вона страшенно скидалася на веселу відьму, яка повертається додому з нічного шабашу. По землі ступала – наче по повітрю пливла. Але збоку Нюрка себе не бачила, а більше дивитися не було кому. Таксист читав газету «Совершенно секретно», бурмочучи: «Так їх, гадів! Так!..», і відірвався від тексту, коли Нюрка голосно ляснула дверцятами, всідаючись на заднє сидіння.

– Назад, додому! – скомандувала вона.

І солодко потягнулася, хруснувши хребцями.

Нюрці було добре. Легко і спокійно. Уперше за останній тиждень.

– Доброго ранку. Я був у вас минулої п’ятниці. Ми домовилися на вечір понеділка. Пам’ятаєте? Ну і лади. Як із реєстрацією?

Спершу Нюрка під настрій хотіла відповісти пам’ятному бичку, що це не його собача справа. Але вчасно передумала. Сухо, з достоїнством повідомила, звірившись із залишеною візиткою:

– Усе в порядку, Бориславе Олеговичу.

– І номер у вас тепер є? – допитливий бізнесмен вчепився мертвою хваткою.

Якщо він так справи веде, то звідки проблеми з бізнесом?

– Є. Але це, як ви розумієте, не телефонна розмова, – добре вийшло, вагомо. Бичок аж засопів з поваги. – Якщо бажаєте, можу пред’явити вам номер при особистій зустрічі.

– Що ви, Ганно Павлівно! Ви у мене на повній довірі! – дивним чином позадкував клієнт. – У п’ятнадцять по восьмій вас влаштує?


Нюрка витримала солідну паузу, нібито звіряючись із розкладом.

– Влаштує.

Вона першою повісила трубку.

Бичок з’явився хвилина у хвилину. Виглядав ще більш утомленим, ніж минулого разу. Туфлі забув почистити, відзначила Нюрка. Легкий наліт пилу поверх глянцю італійської шкіри відразу впадав у око. І золота шпилька на краватці потьмяніла. Навіть пишні вуса, кольором схожі на пшеничний батон «Нарізний», понуро обвисли.

– Невдачі в бізнесі, Бориславе Олеговичу? Буває. Хочете довідатися причину?

Зрозуміло, хоче. Це в нього на чолі написано.

– Довідайтеся, – тяжкий подих колихнув вуса. – У боргу не залишуся. Тільки без цих штучок. «Алмазний, яхонтовий, позолоти ручку…»

– Ручку будете дружині золотити, – різко, із роздратуванням відповіла Нюрка і з погляду бичка зрозуміла, що знайшла вірний тон. – Сідайте. Час – на вагу золота.

Остання, дуже оригінальна сентенція теж знайшла шлях до серця бичка.

Із шафи з’явилася запечатана колода карт. Розкривши обгортку, Нюрка плавно поводила над колодою руками, відганяючи флюїди-невидимки. На клієнтів це справляло потрібне враження. Потім спритно, однією лівою, перетасувала. Тут головне – не перестаратися. Інакше вийде престидижитатор Акопян, фокусник, а не ворожка. Вона швидко навчилася домагатися потрібного ефекту. Зосереджений погляд, скупі, без зайвого позування рухи пальців і кисті. Важлива робота, а не дешевий трюк. Права рука Нюрки спочивала на різьбленій кулі з кришталю, що іскрилася, легенько її погладжуючи.

Це вона сама придумала.

Куля подобалася усім.

– Ви – король чирвовий, Бориславе Олеговичу, – перст долі вперся в груди клієнта. – А оточують вас…

Розклад був цілком зрозумілий. Король виновий – ворог-недоброзичливець. Винова дама – нічого хорошого, так ще й поруч зі своїм королем. Шістка трефова – марна дорога. Туз виновий при бубновій десятці – сварка. Друге, зовнішнє, коло теж віщувало суцільні неприємності. Тут важливо показати вітрило на обрії, подарувати надію, інакше бичок у петлю полізе… Нюрка Гаврош вдивилася уважніше.

Затята атеїстка, вона ледь не перехрестилася, коли дама чирвова із другого кола чітко підморгнула ворожці, вказуючи поглядом на хрестового валета. Ганна Павлівна самим ганебним чином затулилась рукою і побачила стрілочки. Безліч стрілочок – червоних, чорних, рябеньких, – що з’єднали, карти між собою.

Здивована, злякана, вона ще не зрозуміла, що говорить, а клієнт слухає.

– Бережіться короля винового, Бориславе Олеговичу! Він – ваш партнер по бізнесу. Днями у вас намічається велика угода в іншому місті. Ви поїдете туди дарма. Не бійтеся сварки з виновим королем. Нехай знетямиться, нехай відмовиться від контракту – у підсумку ви виграєте. А удача йде до вас від жирового валета. Постарайтеся не упустити.

– Ах він поганець! Гадюка варена! – бурмотів клієнт, вражений глибиною Нюрчиного прозріння. – А валет жировий – це хто?

– Ви своєму віце-президенту довіряєте? Миколі Степановичу?

І який, питається, чорт за язик смикнув?! Зараз ім’я та по батькові не співпаде, клієнт насторожиться, втратить довіру…

– Миколі? Ну… певною мірою…

– Він вас хоч раз підвів?

– Ну… валет жировий? Микола?!

Виходячи, бичок сяяв і цвів махровою гвоздикою. Довго, щиро дякував, обіцяв точно слідувати усім порадам. Розплатився з лишком, просив записати його на початок червня.

– Якщо збудеться, – сказав Борислав Олегович наостанок, – я вам ручку таки позолочу. Дверну.

Пожартував, значить.

Зовсім іншою людина стала.

У четвер заявилася Алевтина Вольдемарівна, Нюрчина ровесниця, левиця місцевого бомонду. З діагнозом: безсоння, помисливість і раптові мігрені.

– Ах, Нюрочко, – хрипло воркотіла Алевтина, затягуючись довжелезною сигаретою з ментолом, – у мене хронічна перевтома! Голова просто розколюється. «Асканелі» більше не допомагає, довелося перейти на «Хеннесі»… якби не ваше зілля!.. Чи немає у вас чогось сильнодіючого?

Як на зло, запаси нешкідливих травок, придбаних Нюркою в аптеці на розі, закінчилися. Як на зло, Алевтина ув’язалась за цілителькою. Угледівши в дверях Ганну Павлівну, знайомий провізор Костя не знайшов нічого кращого, як голосно запитати: «Вам як завжди? Збір номер три?» Продавати «секрет» здогадливій Алевтині не можна було ні в якому разі. На Нюрку йшло натхнення.

– Ні, Костю. Цього разу так просто не відбудемось, – вона зі значенням покосилася на «левицю». – Мені потрібні елеутерокок, сушені ялівцеві ягоди, радикс алтей, золотий корінь, корінь валеріани, настоянка глоду, екстракт жостеру…

Колись чуті, але, здавалося, давно забуті назви самі спливали в пам’яті. Список неабияк здивував юного провізора, Алевтину – охопив побожний трепет, що граничив з екстазом.

Удома Нюрка зашторила вікна, запалила чотири сандалові свічки по кутках і заходилась змішувати в центрі столу «сильнодіючий засіб». Упевненість не полишала її: правильно, усе правильно… Коли світська левиця, незвично тиха й захоплена, пішла, нарешті, з дорогоцінною пляшечкою у сумочці, Нюрка почала приходити до тями.

Що це на неї найшло?

Упевненість сиділа на дивані, дригала ногами, зовсім як панк Чернець, і посміювалася. Упевненість стверджувала, що прийшла надовго.

І справді, тепер Нюрка точно знала відповіді на багато питань. Таїсії Георгіївні просто життєво необхідно подарувати невістці на день нарождення імпортні чоботи Salamander! Дорого? Вибирайте, дорогенька, що вам дорожче: мир і злагода в родині, чи чоботи для Даші! Вінець безшлюбності, кажете? Ну, вінець ми вам, голубонька, знімемо, це дрібниці (тим більше що ніякого вінця голубонько й сліду немає!), але і вам, Оксано, необхідно бути активнішою. Ось, візьміть адресу. Дуже, дуже перспективний клуб, де ви напевно зможете познайомитися… Змилуйтесь, Якове Самуїловичу, хіба це проблеми?! От у Дениса Аркадійовича – проблеми. Як, ви не знаєте Дениса Аркадійовича? Зараз я вам розповім, і ви забудете про ці дурниці!.. Зурочення? Пристріт? Ану припиніть скиглити! Так-так, це я вам кажу! Грубіянка? Зате чесна. Немає на вас ні зурочення, ні пристріту. Ви не довіряєте думці фахівця? Тоді забирайтеся геть! Ах, довіряєте? І ніяких «просто»! Або довіряєте, або ні. Ось і чудово.

А тепер слухайте мене уважно…

Звісно, Нюрка прекрасно знала ціну своїм чудесам. Ціна залишалася колишня: пшик з олією. Але якщо раніше вона діяла за принципом: «гірше не буде, а допоможе – добре», то тепер… О-о, тепер вона була впевнена: допоможе! обов’язково! – і передавала цю впевненість клієнтові.

Немов вірус упевненості кипів у Нюрці Гаврош, заражаючи всіх навколо.

– Бім, поголися, чи що…

Це була їхня давня клоунська гра. Жили-були Бім і Бом, два веселих буфи… За ідеєю, чоловік зараз повинен був, скорчивши смішну гримасу, відповісти дурною репризою: «Як накажете, мем Бом!» чи «Ліньки мені, Бомка!» Ні, не відповів. В’яло махнув рукою, немов розсікаючи духоту, і задрімав у кріслі. Жирна серпнева муха повзла по спинці крісла, поруч із чоловіковою щокою, що поросла неохайною сивою щетиною. Погано, подумала Нюрка. Зовсім погано.

У голову лізла напівзабута пісенька: «Бом вкрав дружину в Біма, ненавидить Бома Бім…»

Лихо з чоловіком сталося водночас з Нюрчиними успіхами. Погодки, можна сказати, друзі дитинства. Вічний лідер у родині, що було непросто, з огляду на характер Ганни Павлівни, чоловік відразу скис і опустився. Бадьорий, підтягнутий, чарівний, хохмач і душа товариства, він раптом з розряду «справжніх чоловіків» перебрався в сумовиту шеренгу стариків. Здавалося, його обтяжує затребуваність дружини. Їздити по селах він перестав, нечасті запрошення на дитячі ранки та шкільні свята відхиляв. Голубовичі запросили тамадою на весілля молодшенької – назвався хворим. Коли до Нюрки приходили клієнти, відсиджувався у спальні, бездумно перегортаючи газети. На фінансовому становищі родини це не позначилося: Нюрка зараз заробляла за двох, і курку можна було легко купити в магазині, а не везти з Вовчих Дундуків, від глухої бабки Зіни, якій «у грудях полегшало».

– Бім… поголися, га?..

Ще він став закладати за галстук. Спершу тайкома, а далі – відкрито. Гіршого немає, коли п’є людина з міцною головою. Такому більше треба, щоб звалило наповал. У хвилини вдаваної тверезості, коли чоловік намагався не подати виду, що останні сто грамів були зайвими, Нюрка ловила на собі його погляд, кинутий нишком. Ти ж дурисвітка, говорив погляд. Ти – рудий Бом. Чому вони вірять тобі, а не мені? Чому вони взагалі вірять?!

Я – Нюрка Гаврош, відповідала вона таким же мовчазним поглядом.

Я не знаю.

Брехати було важко. Звичайно, знала. Ніч, Греківська, 38, «Харизма Ltd»…

Ганна Павлівна втрачала чоловіка. Втрачала живу, ще не дуже стару, рідну людину. Скільки разів вона пропонувала своєму Біму вмити його через дверну скобу! Відшептати від зурочення? зняти пристріт і попоїти травами? Не порахувати. Чоловік мовчав і дивився.

Так дивився, що краще б відвернувся.

– Не буду я голитися. Навіщо?..

У серці Нюрки закипів чайник. Величезний синьопузий чайник зі свистулькою, давним-давно забутий на вогні. Пара вдарила в розум, ошпарені думки кинулися навтьоки. Свисток оглушив, забив вуха ватяними пробками. Скажена, кипляча, маленька жінка ступила до крісла:

– Ах ти…

Зміст не мав жодного значення. Чоловік сторопів, машинально встаючи назустріч цьому хрипкому, безтямному, страшному видиху. Вищий за Нюрку на голову, широкоплечий, він у цей момент мав вигляд сутулого й прибитого недоука.

– Підійди до вікна. І дивися пильно.

Грикнувши дверима, пролетівши через під’їзд, у домашньому халаті вискочивши у двір, Нюрка відчула, що Бім стоїть біля вікна. Спиною відчула. Хребтом. А чайник у серці надривався паровим свистом. Якби вона хоч уявляла, що збирається робити…

– Нюрочко? Доброго ранку…

Сусідка Вероніка вигулювала старезного пуделя Артемона. Патріарх собачого роду, Артемон давно пережив свій вік, і це знали усі. Ходив пес погано, зі сходів його зносили, а у дворі водили, перехопивши під черевом спеціальним рушником, підтримуючи за повідця і додаткову опору. Інакше ноги не тримали бідного собаку. Жмути білосніжної в минулому шерсті вилізли, оголивши по-дитячому рожеві пролисини.

Пудель тряс головою, байдужий до всього.

– Здрастуйте, Вірочко. Привіт, Артюшо!

Нюрка присіла поруч зі псом. Легко погладила лисіючу голову, заглянула в сумні собачі очі. Божевілля, марення психопата, але з вологої глибини на неї дивився чоловік, що залишав її. Дурисвітка, дивився він. Чому вони вірять тобі, дивився він. Так, я тут, біля вікна, стирчу як дурень. Ну і що?

Чайник вибухнув разом із серцем.

– Ходімо гуляти, Артюшо? – тихо запитала Нюрка Гаврош, відчуваючи, як з неї в усі боки летять сині сталеві скалки, як посвист-зух, що звільнився, пригинає дерева у дворі. – Погуляємо, так? Вірочко, давайте я з ним пройдусь…

У дворі ще довго згадували, як умираючий пудель Артемон, заливисто гавкаючи, носився за відьмою Нюркою від гаражів до пісочниці, від паркана до під’їзду, і, дивлячись на це небувале видовище, психопат-ротвейлер Дикий обмочився від страху.

Повернувшись додому, вона застала чоловіка біля вікна.

– Завтра починаєш допомагати мені з клієнтами, – задихаючись, кинула Нюрка в рідну спину. – Я одна не справляюсь. Зрозумів, Бім?

– Зрозумів, Бом, – відповіла спина.

Чоловік перетнув кімнату, мимохідь пригорнувся до Нюрки плечем і подався у ванну.

– Бом, куди ти поділа мою бритву?! – через хвилину закричав він. – Вічно в тебе ні арапа не знайдеш…

Вона йшла в магазин за продуктами й посміхалася. Усе було добре. Чоловік прочухався, зараз із клієнтом працює – любо дивитися. Кашпіровський з Чумаком в одному флаконі! Погода була святковою, сонце підморгувало з неба, перехожі посміхалися чарівній маленькій жінці. Зараз купимо сиру – пряного радомира, чоловік цей сир любить, майонезу візьмемо «Європейського», зелені, і такі сирні трубочки зварганим – пальчики не оближеш, а з ліктем відкусиш!

– Які люди! На ловця і звір біжить…

Сьогодні гребінь у Інокентія був синій у лимонну цяточку.

– Ганно Павлівно, ти б у офіс заглянула? Розмова є.

– Знову опівночі?

Гарний настрій стрімко танув, як пломбір на сковорідці.

– Навіщо опівночі? На відміну від сторонніх людей, співробітників ми приймаємо з десятої до сімнадцятої у будні. Обідня перерва з першої до другої. Сподіваюся, повісткою викликати не доведеться? Бувай, бабонько!

Інокентій підморгнув Нюрці, наслідуючи Шарапова з «Місця зустрічі», і рушив далі ходою розгвинченого кіборга.

В очах потемніло – чи сонце за хмаринку зайшло, чи ясність буття по потилиці торохнула. Дурна ти, Нюрко, ох, і дурна! Роззява найостанніша. Зареєстрували, кажеш? У базу внесли? І з тих пір пруха тобі пішла косяком? Вірно кажеш, як на сповіді. А чи думала ти, дурна бабо, чим за фарт свій, за везіння-натхнення платити будеш? Що цей ковен, чи як його, з тебе має? Які податки за турботи бере, якою валютою?! Мабуть, неспроста твій благовірний захандрив, розхворівся, запив, уже й на той світ одним оком косувати почав. А ти впоперек пішла.

Перебігла доріжку.

А вже ж за піввіку перевалило, бабонько. Пора б і порузумнішати трохи. Адже відомо: Якщо в якомусь місці щось додасться, то в іншому неодмінно на стільки ж зменшиться. Ломоносов, здається, сказав. Зі школи запам’яталося.

Догану вліплять? З занесенням? Премії позбавлять?

Ой, навряд чи! Не та контора.

Ніколи ні в Бога, ні в чорта, ні в пристріт-приворот, ні в роги-копита не вірила, а отут аж піт пройняв. Ноги підкосилися; добре, лавочка поруч виявилась – звалилася не неї Нюрка, очі заплющила, сидить, намагається віддихатися. Думки в голові тарганами бігають, метушаться, вихід шукають.

Не віддам.

Чоловіка не віддам.

Сама вляпалася, сама і розсьорбаю.

Брати таксі вона не стала. На старому, деренчливому трамваї дісталася до цирку, відтіля довго йшла пішки, заспокоюючи нерви. Казенні пятиповерхівки, у народі іменовані «хрущами», у цьому районі міста мирно сусідили з приватним сектором, де, у свою чергу, розкішний особняк із презирством виставляв балкони над скособоченою розвалюхою.

День був сірий, як тамбовський вовк.

Звернувши на Греківську, Нюрка сповільнила крок. Автозаправка. Будинок під знос. Якийсь завод, з бетонною огорожею з «колючкою» зверху, клином іде всередину, у невидиму, гучну просторінь. Приватний стоматологічний кабінет доктора Артемчука. Над входом – зуб у солом’яному канотьє пританцьовує на кривих, могутніх коренях. Щаслива посмішка зуба довіри не викликала. Ага, ось і номер 38.

Двір і будинок викликли нудоту. Вишневий запах гарного тютюну в коридорі випарувався, замість нього пахло пригорілою манною кашею. Постукавши і дочекавшись відповіді, Нюрка ввійшла в знайоме приміщення.

– Здрастуйте, Ганно Павлівно, – сказав клерк за японським столом. Строгий костюм з маленькими, напіввійськовими лацканами, шовкова краватка, манжети сліпучо-білої сорочки схоплені запонками з агатом. На голові – фетровий капелюх. Хоч зараз бери на рекламний щит: «Ми примножимо ваші заощадження!».

– Добрий день…

Нюрка зверталася в основному до знайомої бегемотихи Валюхи, про всяк випадок ігноруючи строгого клерка. Але клерк не витерпів, зірвав капелюха, ляснув фетром об стільницю і закричав скривдженим козлетоном:

– Нюрок! Подруга днів моїх суворих! Ти чого, блін?! Забуріла?!

– Чернець?!

Знайомий гребінь розвіяв усі сумніви.

– Для тебе, подруго, Інокентій Інокентійович. У кращому разі – Кеша. Правда, що зустрічають по одежинці…

– Кінчай балабонити, – осмикнула блондинка блазня. Дивлячись на Валюху, Ганна Павлівна раптом збагнула загостреним відчуттям: хто тут насправді головний. Головний, незважаючи на жирні тілеса, лялькове личко і негарне плаття з рюшами. Легко уставши від комп’ютера, блондинка буквально пролилася між столами, попутно відваживши потиличника колишньому панку, і зупинилась перед гостею.

Від Валюхи тягло такою привітністю, такою щирою прихильністю, що Нюрка машинально заусміхалася, і кожен її зуб, включаючи протези, також заусміхався окремою посмішкою, немов на вивісці стоматолога Артемчука.

– Ви цінний працівник, Ганно Павлівно. Ми дуже задоволені вами. Замуторити людину, що не прагне самообману, особливо члена родини – не кожний здатний на це навіть після курсів підвищення кваліфікації. Мої вітання.

– Замуторити?!

– О, пробачте! Професійний жаргон. Незабаром ви вникнете, і будете користуватися сленгом ковена краще за мене. А поки ми хотіли б запропонувати вам роботу за сумісництвом.

– Як мені у свій час! – гордо надувся Чернець і став схожим на індика. – Валюндра, каву сотворити?

– Повірте, Ганно Павлівно, це захоплююча і високооплачувана справа. З огляду на те, що вашу працю цього разу буде оплачувати «Харизма» і з власних джерел, а не скупердяй-клієнт…

Коли кава була випита, компліменти остаточно вичерпалися, а суть майбутньої «роботи за сумісництвом» з’ясувалася і припала Нюрці до серця, вона зважилася.

– Я хочу запитати. Зрозумійте правильно, це дуже важливо для мене. Скажіть… Навіщо я вам знадобилася?

Валюха розсміялася, як мати, що всоте відповідає дитині-чомучці:

– Ви усі про це запитуєте, Ганно Павлівно. Усі, до єдиної людини. А я, чесно кажучи, хотіла б довідатися про інше. Чому ви прагнете залізти подарованій іграшці в нутро, розламати, зіпсувати і потім щасливо заявити: «Я так і знала!» Навіть якщо при цьому з’ясуєте, який дохід одержав із продажу іграшки магазин, який прибуток одержав завод-виробник…

– Ні, усе-таки… Гроші? Ви не попросили і копійки з мого карбованця. Ідею розіграшу я давно відкинула. Що такого я принесла у ваш колгосп? У мене нічого немає!.. У мене нічого не було…

– Упевнена, Нюшо? – необразливо хмикнул Чернець. – Чи прибідняєшся?

– Упевнена. Я звичайна чесна дурисвітка. Ну, чарівність. Натиск і контактність. Досвід спілкування з найрізноманітнішою публікою… життєвий досвід…

При кожнім її слові Чернець кидав шматочок рафінаду в кухоль з гарячою водою. Коли Нюрка закінчила, він помішав у кружці ложечкою й сьорбнув приторно солодкої води.

Блаженно замружився, немов нектару пригубив.

– У чан хутчій вкидайте жабу, змій болотяних жири, – замурмотіла Валюха божевільним шепотом, і Нюрку прохопило холодом, – клюв сови, мідянки око нам придасться до пори; хвіст вужа, собачий зуб… Тільки варемо не суп…

Вона перервала монолог, голосно зітхнула і підсумувала з безмежною нудьгою:

– Це для ков, пекельних чар вийде присмачний відвар. «Макбет», акт IV, сцена перша. Три відьми біля казана. Ні, не лякайтеся, Ганно Павлівно, відьми не за нашим профілем. Що, кажете, у вас було? У вас, рядової співробітниці «Харизми Ltd», товариства з обмеженою відповідальністю і безмежними амбіціями? Що ви поклали в загальний казан? Разом, виходить, з п’ястунком жаб’ячим? Думаю, не так уже мало. От воно і повернулося стократ.

– Ви альтруїсти? Не вірю.

– Правильно. Навіть усієї харизми, що кипить у нашому спільному казані, не вистачить, щоб переконати вас у цьому. Але на інше…

Блондинка нахилилася до співбесідниці, і Нюрка ще раз відчула, як легко потрапити у владу до цієї бегемотихи, якщо Валюха того захоче.

– На багато чого вистачить. Ви вже повірте. На дуже багато чого. І вам, і нам, і щоб з кимось поділитися, залишиться. Просто пам’ятайте: чарівність плюс чарівність – це не дві чарівності. Звичайно виходить набагато більше, ніж дві. Такий уже дивний товар. Чи, якщо завгодно, засіб виробництва.

– Можна ще кави? – запитала Нюрка.


* * *

– Моя лікувальна практика проходить по тонкій, ледь помітній грані між знахарством і офіційною медициною. Як народні цілителі в минулому, я знімаю зурочення і пристріт; як сучасні професіонали-медики – ставлю діагноз…

– У нас дзвінок від слухачів! – голос ведучої радіоканалу «Сьогодні» бринів радістю. – Назвіться, будь ласка! Ви хотіли щось сказати цілителю Парамонові?

– А ти азартний, Парамоша…

– Що? – бас цілителя тріснув, зірвався на нервовий шепіт, ледь не перекинувши другий мікрофон. – Що ви маєте на увазі? Чому ви мене переслідуєте?!

– У ковені пропишися, доктор Айболить. За місцем проживання. І не тягни. Це тобі не радіо, у нас кожна пика на очах.

– У нас закінчується час ефіру…

– Діагноз ставиш, Парамон? А я клізму ставлю. На два літри, з вазеліном і конопляною олією. Дуже допомагає при сильних закріпах. Ти цілитель, ти в курсі. Ад’ю!

Нюрка Гаврош поклала слухавку і з задоволенням відкинулася на спинку крісла. Парамон, звичайно, дурень і шарлатан. Але чарівності – безмір. Убивча, можна сказати, чарівність. Вона хвилинку подумала, чи не переборщила з фінальним «Ад’ю!», і нарешті вирішила, що не переборщила.

Треба було гарненько відпочити.

Наближався тиждень важкої роботи з Парамоном.


Продана душа

<p>Продана душа </p>

1

<p>1 </p>

– Душу продай, га? – проникливо попросив чорт.

Клим тужливо подивився на монітор. Кольорова рогата пика, що заповнила весь екран, ласкаво посміхалася. Рука Клима потягнулася до кнопки Reset.

– Не допоможе, – тепер голос чорта був повний співчуття. – Усе одно з’явлюся. Навіть якщо диск відформатуєш. А викинеш комп’ютер, переселюся в холодильник. Влаштовує?

Клим уявив собі подібну перспективу і занудьгував. Чорт же, відчувши слабину, кинувся в атаку.

– У церкву можеш не ходити, попереджаю відразу. Свята вода через монітор не діє, хрест теж. А священику я просто покажу язика.

Язик був негайно продемонстрований самому Климові. Того пересмикнуло.

– Добре тобі! – чорт чмокнув. – Ти ж ділова людина, співвласник фірми. Оціни ситуацію! Тобі поталанило – купив не просто комп’ютер, а комп’ютер з виграшним лотерейним квитком.

– З тобою, чи що?

Клим прикинув, відкіля рогатий знає про його фірму. Напевно, усі файли прочитав! А це вже зовсім зле.

– Зі мною, зі мною! – зрадів чорт. – Ну, як щодо душі?

Чорт і справді був куплений разом із комп’ютером. На минулому тижні Клим спеціально заїхав в обласний центр, щоб відшукати – не чорта, звичайно, – машину до смаку. Відшукав – у величезному фірмовому салоні, білому, немов згаданий чортом холодильник. Дівчина у відділі видачі, заповнюючи папери, ніби ненароком поцікавилася: «З усім купуєте?» Природно, Клим почув «зовсім», отож відповів: «Так…»

Пояснюючи ці обставини, чорт ласкаво посміхався. І чого б йому не посміхатися? Клієнт чесно відповів на споконвічне питання-пастку, інше вже було справою його, рогатого, техніки.

На четвертий день це збагнув і Клим. Отже, тепер він спромігся на чорта – персонального, як і комп’ютер. Рогатий не бешкетував, вірусів не напускав і навіть дозволяв працювати. Зате тепер кожне включення машини супроводжувалося все тією ж діловою пропозицією.

– А що натомість? – поцікавився Клим, вкладаючи в запитання весь свій запас іронії. І відразу зрозумів, що помилився, причому непоправно. Йому часто доводилося вести ділові переговори, і Клим знав, як небезпечно виявляти будь-який інтерес.

Чорт відгукнувся миттєво:

– «Вікна-міленіум». Ліцензійні. Плюс безкоштовний Інтернет. Виділенку поставлю.

Палець Клима ліг на Reset, і рогатий одразу образився:

– Жартів не розумієш?

Клим збагнув, що влип. Переговори, здається, уже почалися.


2

<p>2 </p>

Він повернувся до рідного міста два роки тому. Колеги по бізнесу посміювалися і

руками розводили, не розуміючи, як можна проміняти величезний мегаполіс на глухий райцентр із його трьома школами й меблевою фабрикою. Прогулювати зароблене краще на Багамах, а серйозні справи в таких Тмутараканях не робляться.

Клим так не вважав. Почав він з того, що купив згадану фабрику. На паях, звичайно.

Через рік глузувати з нього перестали.

Але гроші, не дуже великі, хоча і не маленькі, що дозволили Климові швидко розгорнутися, усе-таки не були основною причиною його дивного вчинку. Він дуже любив своє місто, звідки виїхав шістнадцятирічним вступати до університету. Усі роки хотів повернутися.

Повернувся. І дуже скоро зрозумів, що помилився – точно так, як і з комп’ютером.

– «Феррарі» не пропоную, – уже цілком серйозно заявив чорт. – Їздиш ти з шофером, сам не ганяєш. Але можна «бугатті». Штучний, у світі всього п’ять екземплярів. Твій – п’ятий.

Клим подивився на рогату пику не без інтересу. Від «бугатті» він, скажімо, не відмовився б…

Але не такою ж ціною!

З-під нижньої межі екрана з’явилася волосата пазуриста лапа. Почувся скрип – чорт енергійно шкріб себе між рогами.

– Добре! Тепер без жартів. Пакет акцій двадцяти провідних фірм світу. Про суму домовимося. Кажу відразу: чим вона більше, тим швидше завершиться угода. Розумієш, про що я?

Клим кивнув, чим ще більше розохотив рогатого.

– Зараз відкрию директорію, там файли з розцінками. Економ-пакет – десять років…

– Чекай!

Клим зрозумів, що справи погані, і натиснув одразу на Power.

Справи й справді були так собі. Гроші йшли, бізнес розширювався, але радості не приносив. Точно так бувало і раніше. Хлопець з далекого райцентру зі свіжим університетським дипломом з головою занурився в Мальстрім, що виник на місці минулого навіки колишнього правильного життя. Перші «піраміди», перші акції, перші безсонні ночі з пістолетом на туалетному столику. Вижили і випливли не всі. Климові дуже поталанило.

Кілька років божевільної гонки – то у великому місті, то взагалі за кордоном, обернулися чорною депресією і відчайдушними спробами відвести від скроні пістолет. Рідне місто здавалося Палестиною, землею обітованою. Пам’ять дитинства: парк біля маленької річки, гучна автостанція, запах весняної землі…

Парк виявився на місці, автостанція теж, квітнева земля все так само запаморочливо пахла, і блакитне весняне небо, як і раніше, зводило з розуму.

Але все стало іншим. І насамперед місто.


3

<p>3 </p>

Клим вийшов у двір, мерзлякувато повів плечима, пошкодувавши, що не накинув куртку. Початок квітня, вечір, ще три дні тому літали білі мухи. Але повертатися в порожній будинок, де можна поговорити тільки з чортом, не хотілося.

Будинок дістався Климові у спадщину – батьки так і не дочекалися його повернення. Без них стало порожньо, як і без однокласників, рознесених житейськими вітрами по всьому світу. Ті, хто залишилися, дивилися скоса, зрідка просячи в борг.

Міста, знаного з дитинства, вже не було. Райцентр виявився таким же мегаполісом, тільки меншим, бруднішим і нуднішим. І люди тут були суголосні місту. Навіть ще гірші.

Клим прокрутив головою, відганяючи невеселі думки. Зазвичай чорти входять у комплект із білою гарячкою, його варіант ще провальніший. А може, якраз навпаки? Зрештою, переговори – ще не угода.

Крім того, з нечистою силою можна спілкуватися не тільки за допомогою хреста.

Він посміхнувся – уперше за цілий день, вийшов на вулицю, зірвав з найближчого дерева маленьку гілочку з уже клейкими бруньками і швидко повернувся в будинок.

Гілочка була прилаштована просто перед монітором.

– Продовжуємо? – радісно вигукнув чорт, тільки-но з’явившись на екрані, але відразу зморщив пику.

– Ой…

Тепер можна було й розсміятися. Дивно, у Клима різко покращився настрій.

– Треба б професору написати, шкода, адреси не знаю. Досвід in anima vili. Осику бояться не тільки упирі. Доведено!

Рогатий пожував чорними губами, спробував усміхнутися.

– Навіщо ж так?

– Візитна картка міста! – весело пояснив Клим. – У Києві – каштани, в Одесі – акації, а в нас…

Він кивнув на гілочку. Дійсно, за давньою традицією вулиці райцентру (колись – повітового міста, ще раніш – козацького села) були засаджені саме осиками. До купівлі нового комп’ютера Клима це дуже дивувало.

– Наче я не знаю, – так і не усміхнувшись, буркнув чорт. – Усім нашим у цих місцях, між іншим, день за три зараховується. Та й то добровольців не знайдеш… А ти про якого професора говориш?

Клим був задоволений. Здається, перший раунд залишився за ним.


4

<p>4 </p>

Професор, що носив зовсім неймовірне прізвище Химерний, викладав на їхньому факультеті історію. Спеціальність, заради якої Клим прийшов в університет, була далі від Кліо, ніж чорт від вівтаря, але Химерний Професор, як прозвали його студенти, умів змусити слухати себе. Величезний, гучний, неймовірно іронічний, він приводив першокурсників у справжній шок. Не розуміючи, навіщо це потрібно, вони все-таки проводили вечори в бібліотеці, конспектуючи «Повість временних літ» і заучуючи напам’ять строфи «Енеїди» великого Івана Котляревського.

Любов до вітчизни де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильніша од гармат.

«Енеїда» Котляревського, що її професор використовував як посібник для вивчення козацтва, і привела першокурсника на спецкурс з українського фольклору, який читав усе той же Химерний. Отут уже Клим захопився не на жарт. Не тільки фольклором, звичайно. Минуле, що так мало нагадувало про себе у величезному місті, раптом постало перед студентом, немов Вій перед Хомою. Лякає, але так і манить: «Поглянь!»

На історичний факультет Клим не перевівся, але з Химерним Професором спілкувався до четвертого курсу. Потім той зник. Чому і куди, Клим так і не довідався.

Осика – дріб’язок. З лекцій, а потім і бесід, студент запам’ятав куди більше. Можливо, це і стало однією з причин, що змусили Клима, зрештою, повернутися додому. Під блакитним весняним небом земля здавалася ріднішою. Але замість Вія Минулого його зустріло зовсім інше.

– Осика, виходить, – кивнув чорт, так і не дочекавшись відповіді. – Добре, симетричний контрудар. З твоєю документацією я ознайомився прямо тут, прочитав із твердого диска…

Пауза, мабуть, була потрібна для того, щоб Клим осмислив сказане.

Він осмислив.

– З боргами ти, звичайно, розплатився б, – чорт смикнув п’ятачком, немов принюхуючись, – і те, що остання угода зірвалася – ще не лихо…

Пора було давити на Power. Не просто давити – висмикнути вилку з розетки, гепнути системний блок об паркет. Тільки що користі? Завтра він відкриє холодильник…

– Але ж твої партнери… З одним ти посварився, і він, здається, не проти тобою поснідати.

Цього разу рогатий облизнувся. Клим устиг помітити чорні пухирчики на кінчику язика.

– І поснідає. А другий партнер… Уточнимо – партнерша…

– Заткнися! – тихо, але чітко проговорив Клим.

– Навіщо так? – рогатий здивовано моргнув. – Можеш просто виключити машину. Ах, не виключаєш? Тоді дивися!

Пика зникла. Замість неї по екрані поповзли кольорові знімки, як на старому діапроекторі. Клим подивився, і йому стало погано.

– Коли минає термін ультиматуму? – з динаміків почулося співчутливе зітхання. – Підказати? А ти дивися, дивися! З цією дамою тобі доведеться піти в ресторан, потім вона відвезе тебе на своєму «вольво» додому. Там у неї сауна, маленька така. Фотографії, до речі, саме звідти.

«Дамі», точніше партнерці Клима Галині, було за п’ятдесят. Фотографії ясно показували, що вона недаремне купувала одяг винятково в Парижі.

– Висновки! – чорт знову продемонстрував пазуристу лапу і пачав загинати пальці. – Перше. З грошима погано. Друге. Партнери не допоможуть і, швидше за все, пожертвують саме тобою. І третє…

– Заткнися, – повторив Клим уже без усякої надії.

– І третє, – рогатий підвищив голос. – Щоб викрутитися, ти незабаром опинишся в згаданій сауні і станеш догоджати дамі, теж згадуваній. Розповісти, як це буде? Між іншим, не допоможе, чоловіки їй набридають у кращому разі через місяць…

Палець, нарешті, зміг натиснути на потрібну кнопку.

Другий раунд явно залишився за чортом.


5

<p>5 </p>

На головній вулиці було темно. Ліхтарі, поставлені з нагоди піввікового ювілею революції, намертво згасли до її сімдесятиріччя. Світили тільки вогні барів – в останні роки їх відкривали на кожному кроці. Клим, людина ділова, був упевнений, що майже всі ці «точки» прогорять, але вийшло інакше. Вогні вивісок, як і раніше, світилися, за столиками кучкувались погано одягнені хлопці та дівчата з божевільними очима.

Наркотиками торгували майже відкрито. Дівчата з божевільними очима охоче сідали в іномарку за один «корабель» з коноплею на борту.

Клим згадав, як Химерний Професор зі смаком оповідав про те, яким був справжній козацький шинок. Він взагалі не поспішав говорити про серйозне. Що їли, що пили, як гуляли – і лише потім, немов знехотя, – про головне.

– Ви вважаєте, що життя тоді було кращим? – не витримав Клим, коли про головне усе ж таки поговорили. – І люди кращими? Ми всі «славних прадідів великих правнуки погані»?

Професор насупився, похитав сивою головою.

– Ні, хлопче, не все так просто. Комусь без телевізора і рай – не рай. Кожний шукає в житті своє. Тоді… Тоді людей було менше, виходить, кожному діставався цілий валун, що його доводилося нести до самої смерті. Зараз цеглинкою обходяться. Вантаж великий – але й нагорода велика. Тому і їли-пили всмак, і життя було смачнішим. Розумієш? А телевізор… Хто сперечається, потрібна річ, але подивився б ти справжній вертеп, з тих, що київські студенти ставили!..

– Дядьку! – змерзле на вечірньому вітрі дівча підбігло до Клима. – Повеселімося, дядьку! Десять «баксів» за годину… Ой!

«Ой!» – тому що впізнала. Дочка сусідки, запійної п’яниці, що продала навіть двері від хати.

Дівчина відбігла, але недалеко. Мовляв, не проговоришся ж ти, дядьку Климе! І я, коли що, мовчатиму. Порахуємось, свої ж люди!

Клим раптом подумав, що добре б поговорити з професором. Тоді, у пору їхнього знайомства, навколишнє життя вже бралося тріщинами. Багато хто радів, очікуючи небачених змін, а Химерний лише супився. На прямі ж питання пропонував список книг з історії будь-якої революції, хоч Французької, хоч тієї, що ближче.

Удома біля головної площі усе ще біліли передвиборні плакати. Климові теж пропонували обиратися, причому за місце в міській раді просили просто дріб’язок.

Він постояв біля сірої річки, довго дивився на незугарний залізний міст, що нагадував пляжний лежак, у звичне зоряне небо.

Його місто, його земля…

А що сказав би пращур, вусатий і чубатий, якби розповів йому Клим про свої біди? Мовляв, що вибрати, діду? Душу чорту продати чи піти в наложники до злостивої, дурної баби? А може, плюнути на все, закинути на плечі торбинку, побрести битим шляхом, співаючи «Лазаря»?

Він уявив, якою могла бути відповідь, і глибоко зітхнув. Нічого, попереду третій тайм!


6

<p>6 </p>

– А чому все-таки кров’ю? – поцікавився Клим, не відводячи погляду від монітора.

По екрані повзли літери, величезні, немов весняні жуки. Працюючи з важливими документами, Клим завжди ставив чотирнадцятий кегль.

Гілочка осики сиротливо лежала на підлозі.

З динаміків хихикнуло:

– Не тільки з престижних міркувань. Хоча, зізнатися, вражає. Справа в іншому. Кров клієнта забезпечує автоматичне виконання контракту з його боку. Допустімо, підійшов термін, а несвідомий клієнт сховався в культовій споруді.

– Витягнете? – Клим натиснув на Page dawn, проганяючи текст далі.

– Не те слово! – у голосі чорта дзенькало торжество. – Більше того, будь-яке порушення угоди призводить до того ж. Скажімо, клієнт зобов’язався не вступати в церковний шлюб. Варто йому сказати панотцю «так» – і вж-ж-жиг! Контракт перерваний, а в нашому закладі достроково забезпечується нове місце з наданням усього комплексу послуг.

– Угу.

Стрілочка «миші» торкнулася хрестика в правому верхньому куті екрана. Літери зникли, змінившись усміхненою чортовою пикою.

– Економ-пакет? – рогатий витяг із порожнечі товстий стос паперів у червоному файлі. – Радив би, і дуже. Бонуси пристойні. Перед початком дії контракту клієнтові забезпечується інтимна вечеря…

Тепер замість файла на екрані був величезний незграбний каталог з фотографіями. Першою йшла зубаста Брітні Спірс.

– Десять «баксів» за годину, – буркнув Клим, і каталог зник.

– Екскурсії й тури, – безжурний чорт уже демонстрував глянсоване віяло проспектів. – Усі куточки світу. Рекомендую екстрім-тур у Непал…

– Екстрім-тур! – різко перебив Клим.

Рогатий завмер, боячись злякати клієнта. Той гмикнув:

– Сюди! У це місто. На двісті п’ятдесят років назад!

Перед тим як включити комп’ютер, він ретельно перегорнув подарунок професора – жовтий пузатий двотомник Олекси Воропая «Звичаї нашого народу». «Пам’ять! – строго сказав тоді студенту Химерний. – Пам’ять – наша сила, хлопче!» Клим завжди серйозно готувався до переговорів.

Чорт виключив мобільник, труснув пазуристою лапою, відганяючи чорного балакуна.

– Там згодні. Одна доба – з гарантією повернення. Потрібен окремий контракт. Вставляй дискету.

Клим дістав з розпечатаної пачки новеньку дискету «Verbatium», не дивлячись, відправив у дисковод. По екрані знову поповзли літери-жуки.

– Носій інформації не знищувати, – коментував рогатий, – не втрачати, не доповнювати його зміст. У разі порушення контракт переривається автоматично. Після закінчення доби дискета забезпечить успішне повернення… Усе! Включай принтер.

Перед тим як проколоти палець, Клим довго протирав голку одеколоном. Вату і пластир він приготував заздалегідь.


7

<p>7 </p>

За хвірткою його зустріла пітьма. Справжня, густа, щільна на дотик. Клим торкнув губами холодне в’язке повітря.

Десь удалині загавкав собака.

Страху не було, лише під ложечкою трохи нило, як перед кожною важливою угодою. Ні, не так! Подібне він почував на іспиті, кидаючи перший погляд на узятий білет.

Клим посміхнувся.

Вулиця зникла разом із будинками й асфальтом.

Так і повинно бути, у ті далекі роки жили ще за рікою. Цікаво, міст уже встигли побудувати?

Клим оглянувся і, визначивши напрямок, рушив у бік ще не існуючого парку. Права рука ковзнула в кишеню, що озвалася металевим дзенькотом. Не обдурив рогатий – дріб’язку, срібного й мідного, було повнісінько. А от перевдягатися Клим не захотів. Японська куртка, костюм від Вороніна, італійські туфлі. Екстрім, так екстрім!

Карту з роз’ясненням маршруту він би взяв, але з цим у чорта вийшла похибка. Здається, рогатий був дуже збентежений.

Дискету з гарантією чорт поклав йому в кишеню особисто. І сам же перевірив, щоб іншої, подібної, Клим із собою не прихопив. Завбачливий він, вражина!

Парк виявився на місці, звичайно, не парк ще – гайок. Клим відразу ж знайшов міську визначну пам’ятку – тисячолітній дуб. Злегка помолоділий патріарх мав дуже переконливий вигляд.

«Привіт!» – сказав йому Клим і попрямував до річки. Тільки б не прорахуватися з мостом…

– І жили тоді важко, – погоджувався зі своїм студентом Химерний Професор, – і Чужа Молодиця, вважай, за плечими стояла, і пеніциліну не було. Усе так, хлопче! А от боялися менше. Дивно? Не так і дивно, якщо подумати. Міцними росли наші предки. Якщо сміялися, то до упаду, а якщо вже гнівались – стільниці кулаком розбивали.

– Нас би вони і на поріг не пустили! – зітхав першокурсник Клим. – На вогнище потягли б, як того янкі у Марка Твена.

– От і ні, – професор усміхався в густі вуса. – Чи не пам’ятаєш, хлопче, як на Січі було? Горілку п’єш, у Бога віруєш – пишися, до якого хочеш куреня. У людині тоді головне визначити намагалися, у душу дивилися, не на одяг. А чи прижилися б ми? Про це і я хотів би дізнатися.

Міст виявився на місці – новенький, дерев’яний, ще пахне стружкою. За ним у густих вечірніх сутінках, не без зусиль розрізнялися неясні контури присадкуватих хат.

Виходить, і в цьому не обдурив рогатий. Козацьке село в півтори сотні дворів, знаменитий на всю Малоросію шинок, вітряки на околиці…

І ось тут його прохопило морозом. Клим, нарешті, усвідомив, куди потрапив.

Перші кроки по дерев’яному настилу гулко відбилися у вухах. Нічого не трапилося, і Клим занервував. Пора б!

Другий крок. Нічого.

Клим не витримав, різко махнув рукою:

– Мінятися хочу!

Дивні слова луною пішли за річку. І знову – нічого.

– Мостовий! – підвищив він голос. – Чи заспався?

Десь зовсім поруч почув важкий подих. Мостовий прямо з чорного повітря – кряжистий, покритий шипами, схожий на «імпа» з гри DOOM.

– Чого тобі, козаче?

– Службу забув? – Клим ступив уперед, насупився. – Раз мостовий ти, виходить, треба мінятися! Бо як принесу цебер святої води, покроплю отут кожну дошку і тебе, пико нечиста, не помилую!..

– Пишний, бачу ти, козаче, – мостовий не без поваги подивився на гостя. – Перший раз не я пропоную, мені пропонують. Чи ти із запорожців?

Клим розправив плечі, уявивши, що за ним спостерігають його колишні колеги. Це вам не японцям табуретки клеєні продавати!

– Поміняєш мені ось що…

– Немає! – стогнав «імп». – Помилуй, козаче! Жупан твій німецький поміняю, каптан… Найкращий дам, навіть без дірки на спині. Сам зашию! Або чоботи…

Не вмів мостовий вести ділові переговори. Ой, не вмів!

– А якщо не поміняєш, вражина, по всій окрузі знеславлю. Мостовий від обміну відмовився! На все пекло сором. Хлопчаки голопузі приходитимуть на міст плювати. А дійде до твого Люципера? Закрутить він тобі хвіст вузлом голландським…

– Твоя взяла, козаче, – мостовий знічено кивнув. – Бачу, ти не простий запорожець – характерник!

Бідний «імп» не читав Олексу Воропая.


8

<p>8 </p>

Шинок знайшовся одразу. Помилитися важко: усі хати на два віконця, ця ж – на шість. І ґанок вищий, і конов’язь уздовж вулиці тягнеться, а біля конов’язі гривасті красені нудьгують, хазяїв чекають.

Віконця світилися. Клим ступив на ґанок.

Чому саме в шинок, він і сам не знав. Не інакше згадалися фільми про лихих ковбоїв. Куди приїжджий перед усім заглядає? Не до шерифа ж! Уже вечір, якщо десь і є народ, то саме тут.

Клим обережно відчинив двері. Зсередини дихнуло теплом і міцним духом часнику.

– А повернись-бо, синку! Який ти смішний! Де жюстокор купував, чи не в городі Парижі на ярмарку, що біля Нового мосту?

Величезний козарлюга сам за себе ширший, чубатий і сивовусий, ступив назустріч.

Що таке «жюстокор», Клим не знав. Залишалося одне – привітатися.

– Вечір добрий усім!

Треба було б ще й шапку зняти, але такої не захопив.

– І тобі добрий, немчин залітний! – козарлюга, не соромлячись, оглянув гостя з голови до ніг. Ще троє, такі ж чубаті, але з чорними вусами, підійшли ззаду. Климові знову згадалися ковбойські фільми. Зараз бити будуть.

– Чи горілки випити вирішив у шинку православному? – грізно насупився сивовусий. – Так і бути, наллємо. Тільки домовимось – стерпиш удар мій, не проб’єш двері потилицею, тоді і за стіл сядеш.

Клим, згадав секцію ушу, спробував згрупуватися.

– Ну, бий!

Злетів до стелі кулачище з пивний кухоль. Завмер. І вдарив регіт, та такий, що шибки у віконцях затряслися.

– Придатний, придатний, хлопче! – сивовусий опустив руку, повернувся до земляків. – А на лийтено німчину!

Он як? Клим розумів, що прибулець у японській куртці навряд чи зійде за свого. Але ж говорив Химерний Професор: не по одягові судили.

– Бий! – повторив він, підвищуючи голос. – Тільки на всю силу, бо ображуся.

Стих сміх, переглянулися чубаті.

– Ой хлопче! – похитав головою сивовусий. – Два рази б’ю, другий – коли домовину забиваю. Ну, будь по-твоєму!

Знову злетів кулак, звалив на Клима солом’яний дах.

Устояв…

– Горілки хлопцю не наливайте. Нічого! – розпоряджався козарлюга. – Вуса відростить, тоді вже. Меду кращого несіть – того, котрим ми панотця Никодима минулого Великодня у здивування ввергнули.

У голові ще шуміло, але думати було можна. Рука полізла до кишені – зачерпнути жменю чортового срібла, сунути шинкарю…

Ні, не годиться, щоб жменею! Інакше треба. Професор розповідав…

– Почекайте! – Клим не без зусилля встав, ударив долонею по стільниці. – Я… Напевно, і справді на німця схожий. Тільки тутешній я, з наших країв. Давно вдома не був, а тепер… Тепер, здається, повернувся. Хочу, щоб усі зі мною за це випили, та не просто – від душі!

І став виймати монету за монетою, устеляючи стіл. Акуратно, немов пасьянс розкладав. Красиві грошики – яка з орлом, яка з вершником.

– Хлопець, бачте, наш! – сказали за спиною.

– І справді, наш, – кивнув сивовусий, схвально дивлячись на стіл. – Давно не бачив, щоб козак так справно гуляти збирався. Будемо знайомі, хлопче. Гнат Недоскорий я, писар сотенний.

Здивувався гість, тільки ненадовго. Згадав, що писар у ті часи не тільки пір’їнкою черкав. Права рука сотника, того уб’ють – писар у бій веде.

– Клим. Будемо знайомі, пане писарю.

Його рука потонула у величезній лапищі козарлюги.

– Не клич паном, Климку! Свої ми тут. Дядько Гнат я.

– Ось, виходить, які твої справи, хлопче! – зітхнув дядько Гнат. – Тільки не го — рюй, не до лиця козакові журба. Руки-ноги на місці, удар мій тримаєш. А що в грамоті сильний, у справах торгових, так і це не на збиток. Приїде пан сотник, з ним і вирішимо. А поки – гуляй козак. День один, зате твій!


9

<p>9 </p>

І загуляв козак…


10

<p>10 </p>

З чортом зустрілися, там, де в контракті було зазначено, – біля млина. Дивним здалося бачити рогатого без монітора. Дрібнуватим виявився – ледь по плече.

– Відпочив? – чорт радісно ошкірився. – Рекламацій немає?

– Немає! – чесно відповів Клим.

– Тоді давай дискету.

Звідки не візьмися, у пазуристих лапах з’явився ноутбук. Клим зітхнув, поліз у кишеню, подивився на червоний напис «Verbatium».

– Тримай!

Чорт відкрив кришку, пововтузився, уставляючи дискету.

– Зараз! Економ-пакет готовий, відлік піде з моменту повернення… А до Галини в сауну ми такого басаврюка направимо!..

Вони розсміялися, і чорт натиснув на Enter.

Нічого не сталося.

– Обдурити, обдурити хочеш!.. – злобливо сичав рогатий, вертячи в пазурах дискету. – Нас не обдуриш! Ти що, відформатував її? Зіпсував?

– Кров, – незворушно нагадав Клим. –

У разі найменшого порушення контракт розривається автоматично. Не знищувати, не втрачати, не доповнювати змісту. Правильно? Але ж я поки ще тут?

– Чорт! – вилаявся чорт.

– Отже, – Клим почав загинати пальці, не гірше, ніж нечистий пазурі, – повернення мого ти забезпечити не зміг. Раз! Твого економ-пакета я не одержу. Два! З одним форс-мажором ти ще можеш апелювати в пекельний арбітраж, а з двома як? Думаєш, я документи читати не вмію?

– До самого Люципера піду, – невпевнено промурмотів рогатий. – Ти кров’ю розписувався, у контракті дата зазначена.

Зареготав Клим не гірше пана сотенного писаря.

– До Галини в сауну ти підеш, голова порожня! Яка дата? Яка через два з половиною століття? Ой, рятуйте, ой, страшно мені, бідному!

– Не погуби! – завив нечистий.

– Котися у своє пекло, вража пико! – зі смаком виговорив козак Климко. – Та не просто котися, чума рогата, а котися ти…


11

<p>11 </p>

– Дивися веселіше, Климку! – підбадьорив дядько Гнат, підштовхуючи того до дверей. – Хоч і сам боюся, зізнатися. Суворий, суворий пан сотник. Ну та Бог не видасть!.. Іди!

Що робити! Штовхнув Клим важкі двері, ввійшов у світлицю, голову схилив.

– День добрий, пане сотнику!

– І тобі добрий, хлопче! Заходь!..

Подивився Клим, очі протер…

– Чи не впізнав? – засміявся Химерний Професор. – А я усе думаю, коли ти до нас примандруєш?

– Таж в контракті що було записано? – розвів руками Клим. – Дискету не знищувати, не втрачати і не доповнювати змісту. Але про обмін нічого не говорилося! От я її й виміняв у мостового – на таку ж. Ох, і просився він, бідкався навіть. Де, мовляв, я Verbatium у цих краях знайду? Знайшов!

На сотниковому столі красувався чорнильний прилад розміром з добрий кавун, поруч стояла зелена скляниця, закупорена дерев’яною затичкою. Усередині корчився чорт– скляниця була йому явно замала.

– Терпи, вража сило! – погрозив йому пальцем сотник Химерний. – Не то сріблом почастую!.. Ну що, Климе, запишу тебе в сотню. Незабаром похід, а там видно буде. Інше тут життя, не загадаєш далеко. Живуть козаки від бою до бою, ніколи не знаєш, з ким увечері танцювати прийдеться: з дівчиною своєю чи з Чужою Молодицею.

Клим кивнув. Так, життя інше. Чорт у скляниці, Чужа Молодиця за плечима…

А усе ж недаремне!

Любов до вітчизни де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильніша од гармат.

– Знаєте що, професоре? Давайте перед походом у нашому селі осики уздовж вулиці посадимо. Красиве дерево!


Атракціон

<p>Атракціон </p>

All the world’s a stage

And all the men and women

are merely players.

William Shakespear

Коли йду я в балаган,

Я заряджаю свій наган.

Віллі Токарев

Усе було похмуре і сіре.

Так сказав одного разу поет, а ми просто повторили, без жодного злого наміру.

День видався ніякий. Це набагато гірше, ніж просто кепський чи огидний. Ідеш-бредеш нога за ногою, томишся в пошуках визначення, і на душі свербить, а почухатися – ну ніяк, тому що і день точно такий самий, і все життя, схоже, з ним заодно. Природа коливалася, здебільшого устигнувши відмовитися від пафосу золотої осені, але ще не затвердівши в остаточній мізантропії листопаду. Ідея прогулятися парком із самого початку здавалася абсурдною – як будь-який абсурд, ця ідея засмоктувала і поглинала в міру втілення в життя. Двоє молодих людей, Він і Вона, рухалися до мети повільно й ритмічно.

Сизіфи наприкінці робочого століття, згорблені над обридлим каменем.

Необхідне було вольове зусилля, щоб придушити наростаюче роздратування. Упертий голем ворушився десь під ложечкою, намагаючись вирости, розправити затерплі члени, з’явитися на світ – різким словом, невдоволеною гримасою, сваркою на порожнім місці.

– Звернемо на Чорноглазівську?

– Там усе перекопали… я на підборах…

– Тоді Кацаркою?

– Там хімчистка. Від неї смердить.

– Ну ти сама не знаєш, чого хочеш…

До парку вони усе ж дісталися. З усвідомленням виконаного обов’язку минули ворота. Обігнули пам’ятник пролетарському віршотворцю зі значущим прізвищем – чи Бідний, чи Гіркий, чи ще якийсь, одразу і не згадаєш. Коли над головами зімкнулося гілля старих лип, перекресливши і частково ожививши сірість небес, а асфальт покропився рідкими мазками жовто-багряного листя – голем роздратування на час угамувався. Неохоче, з бурчанням, присів навпочіпки, задумався: як бути далі?

Відійшов на заздалегідь підготовлені позиції, висловлюючись військовим евфемізмом.

З ніздрів голема двома струмками пари точився смуток. Туманом огортав серце, намагаючись осісти крижаними краплями зневіри. Неділя називається! Йому і Їй хотілося свята, пронизливої синяви над головами, сонячних відблисків під ногами, що грають у квача, палітри осінніх фарб і усмішок ошатно одягнених перехожих. Але неділя обдурила наївних, обернувшись ще однією сторінкою буденної рутини. І сонце з небом обдурили. І понурі дерева. І зомбі-перехожі з відсутніми обличчями. І парк обдурив. Обнадіяв, пригасивши роздратування, заманив – і

покинув на сваволю долі, замість свята підсунувши смердючу дулю.

Вони продовжували бездумно йти центральною алеєю.

За деревами кричали діти. Крики відлунювали у вухах різкими дисонансами, какофонією метушні. Розсівшись на огорожі виключеного фонтана, компанія хлопців хлебтала пиво. Він і Вона переглянулися, з докором похитали головами. Молодики уже напідпитку, а зараз додадуть горілки, і потягне їх на подвиги. Поруч із фонтаном пустувало відкрите кафе: можна облаштуватися там, надворі не холодно, узяти журавлиний мус чи каву з вершками – але не поруч же з компанією хуліганів?!

Надсадно скрипіли гойдалки. Монотонно крутилася карусель; облуплені фігури коней, оленів, левів і космічні кораблі

зливалися в мутну товкотнечу. З боку «Сюрпризу» долинав захоплений вереск. Масовик-витівник умовляв народ стрибати в мішках і ловити зубами монету в мисці зі сметаною. За це обіцялися плюшеві слони в асортименті. Мегафон хрипів, спотворюючи слова, перетворював бадьору фальш масовика на марення похмільного неврастеніка.

– Боже, як усе осточортіло…

– Отож…

У бічній алейці було тихо. Шум парку відступив, долинаючи здалеку, майже нечутно. Лише кроки віддавалися гучною луною в тунелі: зверху нависли арки облетілих каштанів, з боків – щільна стіна кущів, під ногами – тверда вогкість надщербленого асфальту. Алейка забирала вліво, і Він злегка здивувався: начебто раніше звідси по колу вибиралися до Динамівської, до зупинки трамваю. Утім, Він тут сто років не гуляв, міг і помилитися.

– І тут ця капость…

– Та вже ж…

Капостю виявився атракціон: дешевий, розташований на відшибі. Кутаста халабуда параноїдального розфарбування «аля марсіанин» для аматорів бадьорих космоопер. Формою атракціон швидше нагадував купол космічної станції, по якому довго й старанно бив молотом дуже злий і дуже великий прибулець.

Очевидно, «марсіанин» образив його естетичні почуття.

Поверх охристих розводів, завитків і вм’ятин купол «прикрашали» чорно-фіолетові плями з прожилками, утворюючи сюрреалістичний узор. Вхід являв собою роззявлену пащу чудовиська. Над пащею криваво мерехтіло єдине око. Поруч із входом була табличка з написом. Угорі, великими літерами: «Ілюзіон „Справжнісіньке пекло“». Нижче, трохи дрібніше: «Оптимістам вхід заборонений!». А ще нижче курсивом: «Увесь світ – ілюзія. Відчуй себе реалістом!»

Їм назустріч побіг, дрібочучи, усмішливий азіат у драному ліловому халаті до п’ят. Він і Вона, не змовляючись, подумки обізвали азіата спершу «япошкою», а тоді й просто «макакою». Не важило, ким він був насправді: казахом, бурятом чи чистокровним хохлом у гримі. І те, що «макака» одягнений не в кімоно, а в халат, не грало ніякої ролі. Хоч переодягни його в тридцять три кімоно з видами Фудзі, «макака» залишиться «макакою».

– Заходити, заходити! – «япошка» заходився кланятися на манір болванчика, пихкаючи і моргаючи брехливими заячими вічками. – Осенно страсная узаса! Осенно! Не пожареете! О! Страсней харакірі!

– Зайдемо?

Він знизав плечима. Вирішуй, мовляв, сама.

– Сподіваємося, там у вас дійсно страшно.

– Страсно-страсно! Не сомнивацца! Три гривня, позаруста. Один чиравек – один гривня. Один прюс один порусяецца всего три гривня! Десиво-десиво!

– Не порусяецца! – обурився Він, передражнивши нахабну «макаку». – Ніяк не порусяецца! Один плюс один буде два!

А Вона подумала, що негідник-зазивальник дивним чином плутає звуки в словах. І акцент у нього з’являється і зникає. Точно, хохол. У гримі.

Акторчик задрипаного ТЮЗу.

«Япошка» страшенно зрадів, немов підслухавши її думки:

– Два! Один прюс один порусяецца всего два! Не три!

Він реготав басом і для вірності тицяв у відвідувачів пальцем: один, виходить, плюс один, і ніяк три не порусяецца.

– Два! Зі знижкою! Васі бирети, позаруста! І нарево, увесь час нарево. Страсно-страсно, але бояцца не нада!

Напучувані таким чином, вони ввійшли у вискалену пащу. Дешевинка, думав Він. Навіщо я сюди поперся? Ну ж бо, де пластмасові кістяки, гарчір’яні зомбі, манекени-повішеники і виродки з пап’є-маше? Немає? Утім, біля самого входу їх і

не повинно бути. Щоб людина встигла злегка розслабитися…

Вони повернули ліворуч, слідуючи порадам «макаки», коли услід їм долетіло:

– Наш иррюзий – луччий якості! Як скрізь!

Двох розсмішило це останнє: «як скрізь». Філософ, одначе. Конфуцій драний.

Але сміятися вони роздумали.

Точніше, голем роздратування знову заворушився і вирішив, що сміятися нерозумно.

Передчуття їх не обдурили. За першим же поворотом зі стіни вискочив чорт. Криваве підсвічування повинно було додати інфернальності виплодку пекла, але Він і Вона лише стражденно скривилися. Кудлате хутро на морді (мабуть, із старої шапки зробили!), тьмяні світлодіоди в «очах», пластмасові ріжки з міхурами фарби. Злиденність.

– Лівий ріг обламаний. Нічого у нас не вміють.

– А полагодити лінь…

Чорт ображено заскрипів механізмом і, усвідомивши власну нікчемність, забрався в нішу.

Після чорта довго не було, вибачайте за каламбур, нічорта. Видимо, передбачалося, що чекання прихованих кошмарів лоскотатиме гостям нерви і викине в кров порцію адреналіну. Замість адреналіну його і її опанувала нудьга. І отут на них зі стелі звалився ангел. Захитався над головами, шелестячи крилами і сяючи электронімбом. Хиталися напівобщипані, поїдені міллю крила. Сипався курячий пух.

Білосніжна одіж була схожою на балахон, украдений у роззяви куклукскланівця. Зі стоптанних сандалів сиротливо стирчали босі пальці манекена. Обличчя ангела кам’яніло тупою байдужістю. Мовляв, давно тут висимо….

– Horror місцевого розливу! – презирливо фиркнула Вона.

«З яких це пір ангели зараховані у відомство жахів?» – подумав Він.

Через кілька кроків вони вперлися в обшарпані двері. До дверей була косо прибита емальована табличка, явно приватизована з трансформаторної будки: на ній скалився пробитий блискавкою череп. Рішуче штовхнувши двері, вони опинилися… знову в парку. Зі зворотного боку дурного атракціону.

Усе?!

Двоє розгублено перезирнулися. У грудях закипала дитяча образа: і тут обдурили!

– Ну, знаєш! Це просто обман! Треба піти зажадати назад гроші. Хоча б половину.

– Незручно…

– Тобі завжди незручно! І збільшення зарплати попросити незручно, і Таїсію Юхимівну осадити, і батечку своєму заперечити…

– Між іншим, це ти запропонувала сюди зайти!

– У тебе завжди я винувата! На себе подивися!..

Вони швидко йшли геть з парку, уривчасто лаюючись дорогою.

Кожен похмуро дивився собі під ноги.


* * *

Він і Вона дулися один на одного ще два дні. Потім помирилися; точніше, усе пішло, як звичайно. Життя повернулося в торовану колію, з якої, за великим рахунком, нікуди і не вибиралися. Час від часу вони знову сварилися. Сварки виникали з дріб’язкових приводів, але жевріли довго, тижнями або й місяцями. Обоє старанно пригадували колишні образи, дурниця розросталася до незмивних образ, що потрясають основи внутрішнього світу ображеного.

Утім, до мордобою і биття посуду справа не доходила.

Одного разу на корпоративній вечірці Він випив зайвого і непоштиво заявив шефу: «Ви не вмієте зав’язувати краватку, старий! На вас краватка висить, як зашморг. Та й цей костюм… костюм треба вміти носити! Це ціле мистецтво. Найняли б якого-небудь стиліста, чи що?» Він погано пам’ятав, що ще наплів шефу. Але наступного дня з’ясував, що фірма більше його послуг не потребує. «Ну і добре! – думав Він, одержуючи розрахунок. – Я б і сам пішов. Працювати під началом лохуватого самодура? Вибачайте!»

Ось, виходить, і звільнили, хоча вдома Він гордо заявив, що пішов сам.

Природно, Вона влаштувала Йому скандал. Благо, привід трапився розкішний. «Куди ти тепер підеш?! – кричала вона, бгаючи в руках рушник для посуду. – Кому ти потрібний?! Там у тебе була перспектива, міг стати начальником відділу, а тепер що? Усе з нуля?! Що? Лох і самодур? Він – лох? Та ти сам лох останній! Фірма розширюється, від замовлень відбою немає, ось тобі й „лох“! Ти завжди був невдахою! Марудою і невдахою!»

Він не витримав, вибухнув у відповідь. Уперше назвав дружину повією, хоча начебто, підстав для цього не було. Просто слово на язик потрапило.

Весною подали на розлучення.

Розійшлися вони на подив мирно, навіть ділячи майно, особливо не сварилися. Якоїсь миті обом подумалося: а може?.. Ні. Не може і не хоче.

Мости спалено.

Нова квартира, отримана в результаті складного розміну, Його дратувала. Тісна, курна, з низькими похмурими стелями. Павутиння тріщин по старому тиньку. Столярка дише на ладан, іржаве переплетіння труб у вбиральні – немов кишки чавунного монстра вивалилися назовні.

Він ще не знав, що проживе в цій квартирі решту свого життя.

Він вірив у краще.

Виходило кепсько. Життя методично, рік за роком, тицяло Його пикою у брудну калюжу, що натікала з чавунних кишок. Згодом Він перестав вірити. А потім – і хотіти хоча б чогось. Знайшов нову роботу: тепер щодня доводилося їздити на інший кінець міста, вминаючись у людське місиво, що заповнювало деренчливе нутро тролейбуса. Відсиджувати скільки треба біля антикварного комп’ютера, подумки матюкаючись: пам’яті не вистачало, місця на вінчестері – теж, PhotoShop увесь час зависав.

Порівняно з нинішнім начальством колишній шеф здавався людиною рідкісної душі, витонченою і дотепною.

Він почав зазивати до себе приятелів і влаштовувати в осоружній квартирі холостяцькі пиятики. Випивши, на якийсь час ставав веселим, жартував, розповідав байки, азартно різав у карти і думав: ще не все втрачено! Ще виборсаємося, зведемось на ноги, знову одружимось…

Вдруге Він так і не одружився. Приятелі заходили все рідше, гулянки замість веселощів народжували чадіння, байки вичерпалися, а нові не придумувалися. Почало прихоплювати серце, за ним – нирки. Начебто у Пермі в нього виявилася позашлюбна дочка, результат «відрядження», але Він так і не зібрався з’їздити – перевірити, провідати.

Життя пропливало мимо: тролейбус, де йому не знайшлося місця.

Вона після розлучення перебивалася випадковими заробітками. Навчилася жорстко і зле «відгавкуватись» з будь-якого приводу, через що надовго ніде не затримувалась. Зрештою, продавши квартиру, виїхала у Крим, до двоюрідної сестри. Там швиденько вийшла заміж, через півтора року розлучилася. Наступний шлюб протримався довше: зі старіючим бухгалтером Чижовим вдалося прожити десять років. Без особливої любові, але і без сварок. Потім бухгалтера обкрутила молода гарненька вертихвістка. Знову розлучення. Через півроку бухгалтер одружився на розлучниці. Дівиця явно розраховувала якомога швидше загнати пристарілого чоловіка у могилу й одержати спадщину, але прорахувалася.

Бухгалтер мав намір пережити усіх своїх дружин.

Повернувшись до рідного міста, їй вдалося влаштуватися на малооплачувану посаду коректора в місцевій газеті. До вечора очі сльозилися від вичитування гранок, а губи судомило від кривих усмішок при читанні «перлин». Довелося купити окуляри в дешевій оправі з пластику – зір стрімко «падав». У волоссі пробилася сивина, у голосі – хрипіння укупі з верескливими нотками. Вона прекрасно розуміла: це кінець. Сварлива й нещаслива «стара мимра» нічого не могла й не хотіла змінювати.

Дитини вона так і не народила, не зважаючи на три заміжжя.

Не склалося.


* * *

Він ішов повільно й обережно, спираючись на ціпок.

Останнім часом, якого залишалося зовсім мало, ходити стало важко, але корисно. Так казав професор Коногон Іраклій Валерійович, а лікарів треба слухатись. Якщо, звичайно, хочеш докоптити свій шматочок неба. День видався ніяким, один із багатьох ніяких днів. Листопад простуджено сопів над містом, міркуючи, чихнути в хустинку чи зійде й так. Під ложечкою сидів старий приятель – голем. Колупав серце плоским нігтем, відшаровуючи пласти в’язкого, звичного болю. Незабаром голему на волю.

Дуже скоро.

Треба більше гуляти пішки, щоб віддалити неминучість.

А навіщо?

Чорноглазівську знову перекопали, ремонтуючи дорогу, тому Він повернув на Кацарку, повз хімчистку. За два квартали до парку, біля булочної, зупинився. Величезний шар, хрустячи, обвалився з серця, але голем зараз був ні при чому. При чому були час і місце, випадок і доля.

– Здрастуй…

– Здрастуй.

Вона усміхнулася, сидячи на лавці біля під’їзду. Саме час бажати один одному здоров’я. І починати з обговорення пережитих інфарктів-інсультів, ділитися результатами аналізів, гордо демонструючи порцеляну зубних протезів. Замість цього Вона встала, таємно радіючи, що вранці не полінувалася зробити макіяж. Смішно, звичайно. У їхні роки…

Біля ніг господарки вертівся маленький пекінес. Такі собачки скрашують самотнім бабам вечори. І гуляти корисно з собачкою.

– Як ти?

– Нічого. А ти як?

– Ніяк. Давно не бачилися…

– Давно.

І немов розштовхавши руками задуху листопаду:

– Підемо в парк?

Вони йшли мовчки. Говорити не було про що. Життя тягнулося позаду, форкаючи на пекінеса; життя готувалося відстати, рвонувши в погоню за власною безглуздістю.

– Заміжня?

– Була. А ти? Онуки, мабуть?

– Які там онуки… Дочка, кажуть, є, у Пермі. Позашлюбна. Брешуть, напевне.

– Поїдь подивися. Познайомся.

– Боюся. Потрібний я їй, чужий… побачать і плюнуть…

Центральною алеєю гуляв вітер. Збирав букет із жалюгідних залишків золотого віку осені. Хлопці хлебтали пиво на огорожі висохлого фонтану. Крутився «Сюрприз», бризкаючи вереском ризикових клієнтів. Леви ганялися за оленями на каруселі, ігноруючи рідкі зорельоти. Масовик пропонував аматорам накидати кільця на паскудного вигляду штир. Переможцю гарантувалася річна передплата на журнал «Реальність фантастики».

Вони роздивлялися цю метушню з неприхованою заздрістю.

І, не змовляючись, звернули вбік.

Тут облітали каштани і по кущах шаруділи примари. Пекінес вступив у боротьбу з невидимками, лунко дзявкаючи. Асфальт поцяткований новенькими, гаспидно-чорними латками. Стукаючи ціпком, Він болісно думав: про що заговорити? Судячи зі зморшки між її бровами, Вона думала про те ж. І обоє дуже зраділи, коли напружене мовчання змінилося радістю при вигляді знайомого атракціону. Яскравого, незграбного, наївного, як фантик від карамельки, чий смак уже й не згадаєш. Діабет, зараза, не дозволяє їсти солодке.

– Заходити, заходити!

«Япошка», спадкоємець того нахабного припрошувача, кланявся гостям, пихкаючи і моргаючи хитрющими вічками Братика Кролика.

– Осенно страсная узаса! Осенно! О! Страсней харакірі!

– Три гривні? – раптом посміхнувся Він, згадавши. – Один прюс один порусяецца три?

«Япошка» страшенно зрадів:

– Порусяецца! Порусяецца! Заходити даром!

– Ну навіщо даром? Я заплачу…

– Узас-узас! Тада один прюс один – три пиддесят!

– Добре… зараз я знайду дріб’язок…

– А з собакою можна? Чи отут його прив’язати?

– Мозно-мозно! От вам дві гривня здачі!

Ледве відкараскавшись від божевільного білетера, вони ступили в пащу. Там, у привітній напівтемряві, їх чекав прекрасний, смішний, чудесний чорт із прегарними рогами. Там літав добрий ангел-охоронець, шелестячи могутніми крилами. Там на табличці щирився чудовий череп, пробитий чудовою блискавкою. Двоє лякалися до гикавки, реготали до сліз, Він відмахувався від чорта ціпком, Вона утримувала пекінеса, що бажав хапнути ангела за п’яту, атракціон гудів церковним органом, на якому безумець-музикант свінгує хорал Баха в очікуванні хрипатого сурмача з трубою із чистого золота…

Обоє засумували, коли атракціон закінчився.

– Підемо у кафе?

– Підемо!

– Молоді люди, купіть букетик!

Згорблена бабуся простягала їм квіти. Феєрверк гвоздик – бузкових, білих і бордових, загорнених у целофан. Бабуся усміхалася, дивлячись на двох молодих людей, що вийшли з «Ілюзіону „Справжнісіньке пекло“». Вони вийшли в парк, де їх чекав листопад, один із багатьох прекрасних листопадів, що зникають вдалині, у нескінченній алеї життя.

Він хотів обіпертися на ціпок і зрозумів, що забув його в лабіринті.

Вона застрибала по асфальту, розкресленому дитячими «класиками». Поруч стрибав маленький пекінес, несамовито гавкаючи. Напевно, втік із дому та й загубився неборака. Візьмемо його з собою, нехай у нас живе…

Двоє ще довго гуляли парком. Разом із хлопцями біля фонтана пили крижане пиво, ризикуючи застудитися, і співали студентські пісні. Каталися на «Сюрпризі», а потім ходили, як матроси, хилитаючись, тому що земля танцювала під ногами. З’їли мус із журавлини й випили кави з вершками. Впіймали монету в мисці зі сметаною, накинули на штир дюжину кілець і виграли плюшевого слона, з хоботом і вухами. І нарешті, пішли додому, лякаючи слоном щасливого пекінеса.

Тому що найстрашніший жах, страшніший, ніж харакірі, закінчився.

Тому що один плюс один ніяк не два, а цілих три, чи навіть три п’ятдесят і два пом’ятих папірці здачі.

А якщо ви не вмієте рахувати, то візьміть калькулятор.


Неспокій

<p>Неспокій </p>

Дивне щось трапилось цього ранку з червоним бійцем Оксаною Бондаренко. Чи сонце світило особливо яскраво, чи повітря, солодке й по-весняному п’янке, торкнуло давно пригальмоване серце. Усміхнулася Оксана, розирнулася навколо, немов усе вперше побачивши: і близький ліс, затоплений молодим листям, і зелену траву на провалених могилах. Порохняве дерево старого хреста здавалося теплим.

Зітхнула червоний боєць Бондаренко, повітря губами молодими торкнула. І зовсім не те сказала, що думала:

– Зі святом вас, Андрію Володимировичу!

«Христос воскрес!» – так і не вимовила. Не змогла.

Поручик Дроздовського полку Андрій Володимирович Разумовський здивовано скинув світлими бровами, подумав, підвівся із зеленої трави.

– Спасибі, Ксеніє. Воістину воскрес!

Зазвичай вони сварилися. Дівчина зверталася до класового ворога винятково на «ти», а «ви» поручика звучало злостивіше, ніж найчорніше слово. Але… Певне, сьогоднішній ранок таїв у собі щось особливе.

У мертвих порядки суворі, але бувають і послаблення. Тричі на рік належить відпустка – у Жиловий понеділок, на Трійцю і, зрозуміло, на Великдень. Ненадовго, на добу лише, але і цьому радітимеш. Коли ще і церква поруч, і священик, такий же, як ти, відпускник, збирає на службу.

Червоний боєць Оксана Бондаренко попівських звичаїв не визнавала і жодного разу у відпустку церковного порога не переступила. Жаліли її сусіди, тихі небіжчики з найближчого села, головами хитали. І так, виходить, грішниця велика, без хреста і ладану закопана, та, бач, церкву стороною обходить, прощення у Бога не просить! Оксана тільки сміялася, не відповідала навіть. Грішницею вона себе не вважала, забобони геть відкидала, а головне, вважала себе переможницею. Свою війну вона виграла, дарма що трохи не дожила.

Її убили навесні 1921-го на такому ж великодньому тижні, за день до Великодня. Ударила кулеметна черга з махновської тачанки, упала на свіжу траву боєць славного загону товариша Химерного, вдихнула востаннє гострий дух теплої землі. До дня народження залишалася дрібниця, місяць усього. Не довелось подорослішати – так і залишилася двадцятилітньою. Вирізали друзі зірку з жерсті, обклали дерном могилу, сказав товариш Химерний тверду партійну промову…

Поручик Разумовський теж вважав себе переможцем. Розрубала йому горло червоноармійська шабля в запеклому бою влітку 1919-го. Вкопали товариші нашвидку зрубаний хрест, розкраяли залпом гаряче небо – і пішли далі, на Москву. Не було за чим шкодувати Андрію Разумовському, він і не шкодував. Ось тільки до церкви теж не ходив, а чому – мовчав. Запитають його, зниже поручик плечима під золотими погонами, стисне зубами зірвану бадилину.

Дивувалася Оксана разом з усіма. Але не запитувала – з гордості. А сьогодні не втрималася. Ранок був такий.

– Чому б вам до церкви не сходити, Андрію Володимировичу? – тихо сказала вона, щоб інші не почули. – Ви ж віруючий, під хрестом лежите. Чи на Бога образилися?

Подивився на Оксану поручик, хотів відповісти різко, як звик, але, видно, передумав. Кивнув він головою, подивився на ранкове сонце.

– Можливо, ви праві. Тільки не образився, тут інше. В усьому порядок має бути. А так…

Оксана теж кивнула, подивилася вперед, туди, де ворота цвинтарні стояли. Високо вже сонце, тож і служба незабаром скінчиться. Ненадовго мертвих у церкву пускають.

– Вам обіцяли рай. Або пекло. Адже так? А замість цього… Неначе обдурили, так?

Не жартувала Оксана, не знущалася. І поручик відповів серйозно:

– Напевно… Напевно, я просто розгубився, Ксеніє. Нам дійсно обіцяли інше. Як і вам. Смерть – частина життя, і якщо нас обманули в смерті…

– Вас обманули – не нас! – скинулася дівчина, зачувши ворожий підступ у мові поручика. – Життя у вас було антинародне, і загинули ви антинародно, за імперіалістів і вашу Антанту. Не вірю я в рай попівський, але, навіть якщо є він, нічого таким, як ви, у ньому робити. Розлучила вас з народом кров, вами пролита, навічно!..

Хотів відповісти Андрій Разумовський, як звик, на повний голос, але чомусь не став. Подивився вперед, усміхнувся:

– Дядько Бик іде. Зараз у церкву пожене!

Не всім дано мертвих бачити, бо це – порушення вічного порядку. Тільки, бува, іноді і закон тріщину дає. Пірнув якось хлопчик у ріку раків наловити, відкрив очі – і крізь донну каламуть побачив голову з чорними рогами, глянув у мертві білки круглих очей…

Потонув бик, упавши з обриву. Не стали діставати – і сусідів не попередили. Виринув хлопчик, зайшовся ревом, доплив до берега, ковзнув долонею по липкому глею. Відкачали, та тільки від того дня бик-утопленик так і стояв перед його очима. А ще стали його очі розрізняти мерців – та й дещо інше, чого живим бачити не дозволено.

Тепер уже дядькові Бику сьомий десяток пішов. Сивий став, кощавий, страшний. На цвинтарі бував часто, оскільки вважав своїм обов’язком порядок серед мертвого народу підтримувати. А що ж то за порядок, якщо в такий день душі хрещені церковну службу пропускають?

– Чому не в церкві? – насупився дядько Бик, підходячи ближче до дівчини й поручика. – Скільки вас усовіщаю, скільки умовляю! І панотець про вас справлявся, гнівався сильно.

Поручик знизав плечима, Оксана ж і зовсім відвернулася. Буде їй, члену революційного комуністичного союзу молоді, якийсь піп указувати!

– От уже чорти вас вилами виховають! – пообіцяв дядько, грозячи худим пальцем. – От уже…

– Пред’явіть! – не витримав Андрій Разумовський, морщачись, немов від зубного болю. – Чортів пред’явіть, потім уже про інше поговоримо!

Тупнув розгніваний дядько Бик ногою і далі пішов – інших порушників у храм Божий заганяти.

– А якщо пред’явить? – посміхнулася дівчина, задоволена такою відповіддю, нехай навіть відповіддю ворожою.

– Чортів? – поручик посміхнувся у відповідь, немов укладаючи посмішкою перемир’я. – Після трьох років фронту, після усього, що ми з вами, Ксеніє, пережили… Я цим чортам, чесно кажучи, не заздрю.

Подивилася Оксана на класового ворога, замилувалася обличчям його пригожим та й вирішила: не буде вона сьогодні з поручиком лаятися. Не буде – і все тут! Хоч і даремно він, Андрійко, Андрій Володимирович, рогатих згадав. Чорти не чорти, але ось «ті» обов’язково з’являться. І незабаром.

– А чи не сходити в гості? – запропонував Андрій Разумовський, на далекий закуток цвинтаря киваючи. – Сергій Ксенофонтович, напевне, скучив.

Сергій Ксенофонтович, народний учитель, сорок років чесно прослужив у сільській школі, був за переконаннями твердий матеріаліст, тому й у церкву не ходив – ні за життя, ні після. Помер від «іспанки» у той же рік, що й Андрій Разумовський, тільки взимку, у найлютіший мороз. Після смерті шкодував за одним – розлучили його з вірною дружиною, теж учителькою, похованою в далекому Києві.

На цвинтарі його цуралися. Тільки поручик і Оксана іноді приходили поговорити, але не разом, порізно. А нині якось збіглися.

– Пан Фроленко сьогодні на диво красномовний! – Сергій Ксенофонтович кивнув у незадоволену спину дядька Бика, що пробирався між старих, провалених горбків. – Обіцяв грім небесний, землетрус і геєну вогненну. Причому останню – у подвійному екземплярі.

Інтелігент Сергій Ксенофонтович іменував настирливого дядька винятково на прізвище.

– Геєна – просто яр під Єрусалимом, – знизав плечима поручик, всідаючись на траву поруч із учителем. – Але якщо серйозно… Ви – невіруючий, я все життя був адептом Російської Православної Церкви. Ксеніє, ви…

– Переконань комуністичних! – гордо заявила дівчина, влаштовуючись поруч із поручиком. – Пекло – це те, що ви зі своїм Денікіним захищали, рай – наше світле безкласове майбутнє!

– От-от, – погодився поручик, анітрохи таким словам не ображаючись. – А все виявилося не за Дарвіном з Бутлеровим, не по слову офіційної церкви і навіть не за Карлом Марксом. Реальність – це система пана Бика: архаїчні народні міфи з мерцями, що воскресають на Великдень, і системою зовсім диких табу. Мертві ходять у гості, пригощаються крашанками… Макабр!

Оксана подивилася на поручика, що розговорився, не без побоювання. Про існування таких слів вона навіть не підозрювала. Але Сергій Ксенофонтович, нітрохи таємничому «макабру» не дивуючись, кивнув:

– Так і є, батеньку мій. Тільки архаїчна система уявлень. Але упевнений, якби наша, так би мовити, реальність була нам більше знайомою, дивувалися б ми ще частіше. Але чи так це усе дивно? Ми тисячі разів повторювали слова про народну мудрість, але не приймали їх усерйоз. Досвід сотень поколінь – не жарт!

– Але якщо так…

Андрій Разумовський помовчав, потер підборіддя, торкнувшись маленької ямочки. Подивилася Оксана на цю ямочку – і теж задумалася. Але про інше.

– Якщо так, – вів поручик далі, не маючи уяви про думки червоного бійця Бондаренко, – то можна згадати, що в середні віки багато народів вірили, начебто смертей буває дві. Попередня і, якщо можна так висловитися, дійсна. Ми на першій стадії.

– Що зовсім непогано, – учитель поглянув на тепле весняне небо, усміхнувся блідими губами. – Невже вам, молоді люди, більше б сподобалася гаряча сковорода з вугіллячком або просто чорне Ніщо?

– А рай попівський? – скинулася Оксана, за давньою звичкою не погоджуючись зі шкідливою інтелігенцією. – Наслухалась в дитинстві і про золоті галушки, і про арфи з трубами…

– Золоті галушки? – Сергій Ксенофонтович провів язиком по рідких зубах, розвів руками. – Знаєте, віддав би перевагу дійсним. А якщо серйозно… Факт відсутності зазначеного вами раю, так само як і наявності його, поки науково не встановлений. Може, він зовсім поруч, а у нас із вами зараз іспитовий термін?

– А ми до церкви не ходимо, – погодився Андрій Разумовський, явно за цим не шкодуючи. – Що ж до музики… Уявляєте, який там репертуар?

Слово «репертуар» було бійцю Бондаренко відоме, тому реготала вона разом з усіма. Реготала – і придивлялася нишком, як сміється класовий ворог Разумовський. Красиво сміявся поручик! Тому не вдалося їй вчасно своє слово вставити.

– А як вам останні новини? – поцікавився вчитель, коли питання з трубами й арфами було вирішене. – Не розумію я щось наших правнуків!

Треба сказати, що покійникам про наше життя відомо таки чимало. Яким чином – питання складне, але відомо, причому в подробицях.

– Якесь болото! – скривився поручик, одразу втрачаючи гарний настрій. – Великоросія, Малоросія, прости Господи, Естляндія… Розбіглися по барлогах! А все адвокатики з іншими демократами!..

– Мало ми їх давили, демократів цих! – скинулася Оксана. – Люди голодують, роботи немає, старих без підтримки залишили, дітки малі без призору, а вони!.. Село – у що село перетворили? Чотири хати залишилися, баби на гнилій картоплі доживають, землю запустили, замість хліба мак отрутний сіяти стали!..

– Приємно бачити таку єдність думок, молоді люди, – зітхнув Сергій Ксенофонтович. – Невже ви вважаєте, що контррозвідка Денікіна або ВЧК Дзержинського корисніші для народу? Навіть кепська демократія краща за найпрекрасніший терор! Білі, червоні… Навіть за труною помиритися не можемо!

Звідки тільки голос узявся, звідки слова? Підвівся вчитель, ніби аж помолодішав. Але і поручик підхопився. Блиснув очима яскравими, підняв гостре підборіддя:

– На чому миритися? Жили ми щасливо у великій країні – у державі від моря Білого до моря Жовтого під покровом государевого скіпетра! І коли прийшла година вмерти за неї, кращі з нас пішли під кулі, щоб не перетворили Бланк із Троцьким життя народу на пекло, щоб не стала Велика Росія поганою Ресефесерією!

– Не тобі ображати вождів наших! – крикнула у відповідь Оксана, навіть про ямочку на підборідді забувши. – Звірина ви, білі, убивці та ґвалтівники. Повстав проти вас народ трудовий, і захлинулися ви кров’ю, яку самі ж пролили! Буде вам пекло і на цьому світі, і на тім!

Договорила. Відвернулася. Зависла в повітрі важка тиша. І немов холодніше стало, темніше навіть.

– А я, знаєте, недавно вірша почув, – неголосно заговорив учитель, немов нічого не сталося. – Його років тридцять тому написали, але друкувати тоді не дозволили. Заборонено! Дикість богоспасенної батьківщини, причому чергова. Тепер, здається, дозволили… Там усе про нас із вами. Напам’ять знаю тільки уривок…

Помовчав Сергій Ксенофонтович – почав читати. Неголосно, аби тільки їм чути.

На цім кладовищі простім

Травою вкриті молодою

І ті, над ким стоять хрести,

І хто зірки носив до бою.

Сплять у могильній глибині

І так лежатимуть завжди

Голодні змалечку – одні,

Та інші – хто не знав нужди.

Поки була душа жива,

Гриміли їхні голоси.

Тепер на всіх – одна трава,

Довкіл на всіх – одні ліси…

Замовк голос Сергія Ксенофонтовича, народного вчителя.

– Неспокій, – ледь чутно озвалася червоний боєць Оксана Бондаренко рідною українською.

– Немирье, – переклав російською поручик. – Немирье… Сергію Ксенофонтовичу, а далі не пам’ятаєте?

– Здається… – учитель задумався. – Ще чотири рядки:

Як вітер б’є у твердь хреста,

«Бог є!» – мов чуємо слова.

А зірки відповідь проста –

Дзвенить: «І не було, й нема!»

– А вже скоро прийдуть, – так само тихо промовила Оксана. – За ким цього разу? Не відповіли. Та й що було відповідати?

Спокійне життя тихого цвинтаря порушувалося рідко. Тут давно не хоронили – зате час від часу з’являлися «ті», невідомі, майже навіть невидимі. Сковзне сіра тінь, закрутиться повітряний вир…

Приходили зазвичай на Великдень, одразу після служби. Усюдисущий дядько Бик був упевнений, що «ті» – гості із самого пекла, бентежила лише поява їх на Святий Великдень. Ні голосу, ні шереху… Ковзнуть тіні від цвинтарних воріт, оточать то одного, то іншого – і прощавай! Світлішала, переймалася прощальним сяйвом нестійка мертвецька плоть, здригалося повітря, завмирало.

Забирали без жодного порядку – і старожилів, і тих, хто тільки почав обживати цвинтар. Не всі боялися. Дехто, навпаки, чекав «їхнього» приходу, сподіваючись, що там, куди заберуть, настане, нарешті, остаточна ясність. Що настане, були майже впевнені – ніхто не повертався. І от наближалася чергова «їхня» година.

– Я думав, страшніше смерті нічого не буде, – поручик смикнув губами, різко втягуючи повітря. – Навіть не поборешся! Але я таки спробую, не вдасться «їм» без бою здолати російського офіцера!

– Мені здається, що «ті» – не улюблені персонажі пана Фроленка, – неголосно заговорив учитель. – Явище, якесь нерозумне, чисто природниче. Але ми погано знаємо закони цього світу.

– Закони тут звичайні, цілком наукові, – твердо заперечила Оксана більше за звичкою, ніж переконано. – Тільки що це? Те, про що ти, Андрійку, говорив: друга смерть? Та, що дійсна?

Моргнув здивовано поручик Андрій Володимирович Разумовський, почувши таке звертання від червоного бійця, однак сперечатися не став.

– Хто відає, Ксеніє? Але в такі хвилини, коли чекаєш, за ким цього разу, мені знову хочеться молитися, немов у дитинстві. А щодо наукових законів… Ми знаємо, що забирають не перших стрічних, не тих, що біля воріт, і не за строком перебування. І не за пропуск церковних служб – нас із тобою досі не чіпали…

Тут уже Оксана здивувалася, величанням на «ти», але противитися не стала.

– …Тоді кого? Грішників? Праведників? Священика, що біля церкви похований, більше сотні років не забирали, він усе плакав, просив не залишати між небом і землею. Але і самогубця, що за огорожею лежить, більше століття не турбували.

– Правило Секста Емпірика: при нестачі даних утримайся від судження. Ось так! – спокійним голосом констатував Сергій Ксенофонтович. – А тому, не маючи уявлення про перспективи, не будемо зарані турбуватися. Хоча й радіти немає особливої причини. Боюся лише, що в будь-якому разі приємним відпусткам на великі свята настане кінець.

Не сперечалися – ні про що було сперечатися.

Тим часом, мешканці цвинтаря поверталися – хто з церкви, хто з власної колишньої хати. Але почастуватися, одержати звичну нехитру їжу, як належало мерцям на Великдень, довелось небагатьом. Запустіло село, позаростали бур’яном старі пороги, майже всі селяни вже давно перебралися – хто в близьке місто, хто за цвинтарну огорожу.

Дядько Бик теж був тут. Зібравши декількох давніх знайомців, він почав звичну бесіду на улюблену тему: про підступи нечистої сили і про те, як цій силі опиратися. Йому вірили і не вірили, але слухали охоче. Не так багато розваг на цвинтарі, тут і дядькові Бику будеш радий!

Поручик і Оксана теж підійшли, присіли поблизу. Сергій Ксенофонтович залишився, де був. За життя йому довелось прочитати чимало фольклорних збірників, і простодушні одкровення пана Фроленка наводили на нього нудьгу.

– …І вийшло! – віщав дядько Бик, здіймаючи руки для більшої переконливості. – Усе як потрібно зробив. На заговини перед Великим постом видобу я з вареника сир, поклав за щоку, переночував не виймаючи, а вранці вийняв і в пояс зав’язав…

Поручик, уявивши собі все, дядьком пророблене, лише гмикнув – і несподівано для себе торкнувся долонею пальців червоного бійця Бондаренко. Ледь здригнулася долоня…

– Потім заходив я з цим сиром у церкву рівно дванадцять разів, поки піст тривав. А сьогодні, коли до заутрені поспішав, перша з відьом мені і зустрілася. Як довідався? Та вона ж сиру попросила! А за нею – друга…

– Та у них цілий заповідник! – не витримав Андрій Разумовський. – Чотири хати в селі, а відьом скільки?

– Їх отут на суботник із усього повіту зібрали, – пояснила дівчина трохи голоcніше, ніж було потрібно. Почув дядько Бик, насупився.

– Точно говорю! Потім піднявся на дзвіницю і став униз дивитися. Бачу – йде тітка з дійницею на голові, за нею собака – теж з дійницею. А слідом покотило: дві кішки, свиня, стіг сіна, а потім і зовсім – колесо від мотоцикла «Ява». І клубків різних ледве не дюжина. Ось вони, відьми, в подобі своїй справжній! Усім відомо, що на Великдень вони, прокляті, силу втрачають, тому й роздивитися їх доброму православному можна…

Не витримала Оксана – сміхом зайшлася. І сама не помітила, як пригорнулася лицем до плеча поручика Разумовського. Бачте, дуже розсмішили її дядькові байки.

– Щодо стогу – правильно, – прошепотів Андрій Володимирович, губами вушка її торкнувшись, – ми так на фронті гаубиці маскували.

Не стала суперечити дівчина: і справді, вдало. Йде собі стіг повз церкву, не чіпає нікого, усім «Христос воскрес» говорить, щасливого Великодня бажає…

– А все чому? – ще дужче насупився дядько. – А тому, що до церкви окремі громадяни не ходять, головне ж – корів липовою лозиною ганяють. Та де ж це чувано? Липовою лозиною! Будь-яка відьма, навіть найбільш пропаща, до корови підібратися може. Ясен, ясен потрібний, скільки повторювати можна?

– Ой! – раптово почулося зовсім близько. Один із селян, давній приятель дядька Бика, що помер від чорного запою три роки тому, тицяв пальцем у бік в’їзду. Завмерла Оксана, руку поручика Разумовського до болю стисла.

«Ті»! Вже у воротах!

…Сковзали прозорі тіні, хрести й огорожі обходячи, нечутно, неспішно. Вставали мерці, дивилися покірно, не відводячи очей. «Не за мною?» – без слів запитували. Тільки один не витримав, на коліна упав: «Забери! Не хочу більше!» Навіть не здригнулася тінь, мимо пропливла.

Колихнулося повітря перед поручиком Дроздовського полку Андрієм Володимировичем Разумовським. Не ухилявся поручик, стемнів лише поглядом, мундир свій потертий поправляючи. Блиснуло великоднє сонце на золотих погонах.

– Не його! – твердо сказала боєць робітничої і селянської армії Оксана Бондаренко. – Мене бери!

Не чує тінь, не відповідає, далі пливе. От уже перед дівчиною вона, поруч зовсім. Дихнуло морозом, пропалило до кісток. Ступив уперед поручик, класового ворога закриваючи.

– Спочатку мене!

Далі ковзає тінь, байдуже, спокійно. За сусідній хрест, за іржаву огорожу.

– Пронесло!

В один подих видихнули білий поручик і червоний боєць. Узялися за руки. Але відразу вперед подивилися. Далеко вже тіні, вважай, усіх минали, не торкнули. Хто ж залишився?

– Сергій Ксенофонтович!!!

Смикнулися. Зупинилися. Переглянулися.

– Не допоможе, Андрійку, ти ж знаєш! – шепнула дівчина. – Не допоможе!

– Не допоможе, – погодився поручик Дроздовського полку.

Знову подивилися одне на одного. І кинулися вперед – туди, де тіні до колишнього вчителя підступали.

– Назад! Назад! Діти, назад!

Сергій Ксенофонтович багато років так не кричав. Не підвищував у класі голосу учень великого Ушинського, вихованців своїх поважаючи. А от зараз – довелось.

– Не треба, діти!

Знали, що не треба. Але все ж не зупинилися.

Встигли! Перед тінню першою, що вже до вчителя підбиралася, пліч-о-пліч стали.

– Назад, сволото червона! – підняв кулаки за правилами англійського боксу поручик.

– Порішу, контра! – замахнулася боєць Бондаренко іржавим револьвером, що поклали друзі в її фанерну труну.

– Ідіть, Сергію Ксенофонтовичу, йдіть! Ми прикриємо!..

І – вдарило. Далеким гарматним громом, забутою скоромовкою кулемета «Максим». Ударило, затягло густим туманом останнього болю. Останнього, такого пам’ятного…

Стис побілілі пальці поручик Разумовський, прямо в кінську морду кулеметним стовбуром цілячи. Від стрічки недогризок залишився, оточена з усіх боків тачанка, бородаті пики вже поруч. «Здавайся, біляк!», – репетують.

– Сміливо ми підемо в бій! – ощирився в чужі личини поручик. – За Русь святу! І за неї проллємо…

Не пісня вийшла, тільки хрип. Але зумів усе-таки – разом, однією чергою поклав коня й вершника. І зрадіти встиг наостанок. Злетіла до самого неба чужа шабля, заюшила темна кров з перерубаного горла.

Сміливо ми підемо в бій за Русь святу…

Командир відділення убитий і взводний убитий. Б’ють в упор тачанки махновців. Потрапив у засідку непереможний загін товариша Химерного.

– За мною! – кричить боєць Оксана Бондаренко. – Порубаємо гадів! Сміливо ми підемо в бій за владу Рад!..

Тачанка – що фортеця. Огризається кулеметним свинцем, не підійдеш, не під’їдеш. Але все-таки прорвалася боєць Бондаренко на своєму сірому в яблуках красені-коні, махнула шаблею, голову лиху махновську на криваву кашу дроблячи. І ще встигла здивуватися, чому шабля не в руці, чому закривавлена трава так близько.

Сміливо ми підемо в бій за владу Рад…

– Скільки разів можна помирати, Андрійку?

– Скільки разів можна помирати, Ксеніє?

Догоряв вечір, ішов геть зі старого цвинтаря. Порожньо стало, розбрівся народ мертвий під свої хрести та зірки. Постояли червоний боєць і білий офіцер над спорожнілим вічним домом Сергія Ксенофонтовича, що був народним учителем…

– Як у дитинстві, Ксеніє. Скривдять – пожалітися хочеться хоч кому-небудь. Тільки я вже тоді знав: не можна жалітися.

– Не можна, Андрійку.

Загустала вечірня пітьма, закликаючи ніч. Відпустка кінчалася. Скаржитися було нікому.

– Почитай вірші, Андрійку! Ти, напевно, багато віршів знаєш.

– Знав. Забулося все… Ось пам’ятаю – про війну.

Зітхнула Оксана, сподіваючись почути зовсім про інше. Але заперечувати не стала. Про війну, так про війну.

– Ці вірші друг мій написав – штабс-капітан Вершинін. У батальйоні нашому – Першому офіцерському – його вірші всі любили.

Помовчав поручик, відступив навіщось на крок.

Червоних тисячі багнетів,

три сотні нас.

Але ми пройдемо крізь їх полки

востаннє.

І кров під шаблею гаряча,

і помста свята…

А хто віддячиться катам –

Бог знає.

Знесилена, востаннє,

піхото, встань!

Нехай розтопче мертвих нас

та п’янь убога.

Хто ще живий, до бою уставай,

поки ми є…

А хто народиться колись –

Бог знає.

Зламавши долею віки,

підем у вічність.

Усіх, хто цей згадає бій,

ЧК здолає.

Зате були ми – сіль землі

І честь вітчизни…

Згадають нас по іменах?

Бог знає!

Нам байдуже, що лежимо

у бруді, у крові,

Лиш ти, Росіє-матінко,

живи,

хоч мертві ми,

але хотіли б знати правду:

чи ти ще є,

чи ти жива, чи ні?

Бог знає!

Хоч мертві ми,

але хотіли б знати

правду: чи ти є,

чи ти жива, чи ні?

Бог знає…

Послухала вірші про війну червоний боєць Оксана Бондаренко, теж на крок відступила.

– От про що ти сказати хотів, Андрію Володимировичу? Тоді відповідь вислухай: врятували ми Росію і народ врятували від таких, як ти! І жива вона буде без таких, як ти. І миритися нам з тобою немає на чому!

– Немає на чому, – кивнув поручик Дроздовського полку, підходячи трохи ближче. – Можна я тебе поцілую, Ксеніє?

– Ні, Андрійку! – зітхнула червоний боєць Бондаренко. – Не будеш ти, біляк, мене цілувати. Я сама тебе поцілую…

– Знаєш, Андрійку, подумала я зараз… Якщо мертві, нарешті, помиряться, може, і живим легше стане? Ціле століття, рік за роком – кров і кров, ворожнеча і ворожнеча, страшніше, ніж у пеклі! – Можливо. Тільки як їм… Тільки як нам помиритися?

– Неспокій, – прошепотіла Оксана. – Немирье, – переклав Андрій.


Базар

<p>Базар </p>

Андрій Івченко повертався з Житомира, де відвідував родичів дружини. Багажник старенької «шкоди» був набитий обов’язковими гостинцями – кислуватими яблуками в поліетиленових кульках, цибулею, зеленню, порічками, пляшками самогону та літровими банками з невідомим темним вмістом. Андрій повертався не те щоб роздратованим (родичі дружини завжди приймали його добре), і не те щоб утомленим (було лише третя година дня, а прокинувся він сьогодні пізно). Просто лежало на дні душі неясне відчуття, що вихідний (а з ним, мабуть, і добра частина життя) витрачено даремно.

Андрій колись мріяв стати танцюристом, а став інженером, але за фахом працювати не зміг і влаштувався менеджером у фірму, що торгує путівками. Відправляючи людей в Емірати, Єгипет і Чехію, сам він ніколи ніде не бував – якщо не вважати, звичайно, регулярних візитів у Житомир і кількох ще студентських поїздок до Москви. У перший рік заміжжя дружина народила йому двійню, чим катастрофічно підірвала фінансове становище молодої родини; з тих пір Андрій працював без відпусток і вихідних, і навіть тиждень у Карпатах здавався йому безсовісним марнуванням часу.

Хлопчакам було вже по десять років, і вони вчилися в хорошій школі, а попереду був (Андрій обдумав це заздалегідь) пристойний інститут для обох. Дружина викладала в художньому ліцеї за жалюгідню платню. «Хрущовка» з двох суміжних кімнат давно стала тісною. Андрій починав кожен свій день турботою про хліб насущний і засинав з думками про сімейний бюджет.

Тим образливіше було знати, що дружина Антоніна вважала його нудною обмеженою людиною і ні про що, крім господарських справ, уже давно з ним не розмовляла. Тоня жила, як розпещена школярка під крилом забезпеченого тата – Андрій спересердя не раз їй про це говорив, але вона тільки посміхалася у відповідь.

От і сьогодні, знехтувавши візитом до родичів, Антоніна вшанувала «посиденьки» у компанії Лариски і Лєнки, ще інститутських подружок. Сини зранку гостювали у бабусі; Андрій з тугою думав про змішувач на кухні, який сьогодні

ввечері треба неодмінно поміняти. Інших планів, крім змішувача на кухні і телевізора в тісній кімнаті, на сьогодні не було, а завтра почнеться новий робочий тиждень, і Андрій забуде, навіть як його звати, до самої п’ятниці…

Роздумуючи над такою перспективою, він котив і котив по шосе і раптом побачив рекламний щит, на який не звертав уваги раніше: «Сантехніка за низькими цінами. Шпалери. Меблі. Біжутерія. Цукор. Трикотаж».

Під щитом виявилася стоянка, на стоянці – кілька десятків машин, від «Жигуля» до БМВ. Дорога вела від стоянки праворуч; там починався речовий базарчик, і Андрій здалека побачив, як поблискують нікельовані деталі на великих прилавках.

Він пригальмував. Змішувач усе одно треба було купувати, а на такому ось придорожньому базарчику ціни, як правило, невисокі. Правда, і товар виставляється залежаний, але Андрій був з добрячим норовом і цілком покладався на свій чималий досвід.

Він замкнув «шкоду», взяв її на сигналізацію і, помацавши гаманець у внутрішній кишені піджака, рушив вузькою бетонною доріжкою до базару.

Покупців було небагато. Продавці сантехніки лузали насіннячко, потягували пиво з пляшок і пропонували за смішну ціну дуже різнорідний товар – більша частина цих гайок, голівок і шлангів годилася тільки на смітник, але траплялися серед них і добротні вироби. Андрій незабаром захопився, бродячи між рядами, прицінюючись і розглядаючи товар. Вибрав було змішувач, поліз за грошима – але в останній момент роздивився мікроскопічну тріщинку у підставі і не купив. За прилавками із сантехнікою тягнулися прилавки з біжутерією, а глибше, під натягнутим над головами поліетиленом, маячив обіцяний рекламою трикотаж. Андрій, що ставився до ринків без фанатизму, але і без бридливості, вирішив оглянути базар цілком – може, трапиться гарна недорога річ, джемпер, приміром, чи сорочка. Перед прилавком з дитячими джинсами він простояв хвилин двадцять – хотів купити синам по парі штанів; продавщиця старалася щосили, ворушила заради нього картаті тюки з товаром, але марно: не було потрібного розміру, а якщо й був, то невдала модель, а якщо вдала, то занадто світла тканина або дівчачий узорчик…

Подякувавши розчарованій продавщиці, Андрій неквапливо рушив далі. Чим глибше занурювався він у базар, тим менше навколо траплялося покупців. Поліетиленові полотнища, що захищали товар від дощу, тихенько шелестіли на вітрі – у деяких місцях Андрію доводилося нахиляти голову, так низько була натягнута «стеля». Базар був багатоярусний, як джунглі: прямо під ногами, на аркушах пакувального картону, стояло взуття, лежали пластикові заколки та шкільні зошити. На прилавках розмістилися колготки й шкарпетки, і знову взуття, «піратські» відеодиски, парасолі та посуд. На стійках, на вішалках, а іноді й просто над головою висіли светри та спідниці, штани, піджаки й плаття. Усі вони були або дуже великі, або малі, або нудотно-рожеві, або ядучо-зелені, або мишачо-сірі і чорно-бурі. Роздивлюючись навколо, Андрій дивувався: невже знаходяться покупці на таку злиденність? Іноді він навіть мацав якийсь рукав, і безпомилково визначав: синтетика…

Утім, ажіотажним попитом тутешній товар і не користувався. Андрій дуже швидко зазначив, що, пробираючись серед прилавків, стійок, «стін» незугарного одягу під низько натягнутим поліетиленом, він залишився єдиним покупцем у цій частині базару. Продавці, яким належало б зазивати клієнта, поглядали на нього з млявим інтересом – начебто їм було байдуже до залежаного на прилавках барахла, начебто вони наперед знали, що Андрій нічого не купить. «Як вони не прогоряють?» думав Андрій. Адже збиток явно прозирає з усього.

Прохід між прилавками зробився таким вузьким, що, коли назустріч Андрію вивернулася з-за рогу бабуся з повним термосів візком, йому довелося боком влізти в щілину між двома стійками, щоб розминуться з нею.

– Чай, кава? – запитала у нього бабуся. – Пиріжки з м’ясом, картоплею, рисом? Піца?

Андрій зрозумів, що хоче пити і, мабуть, зголоднів. Він узяв у бабусі чай і пиріжок; жінка, що торгувала сумками зі штучної шкіри, взяла собі розчинну каву і шматочок так званої піци. Бабуся з візком покотилася далі. Жуючи і дуючи на чай у пластиковому стаканчику, Андрій подумав, що вже час іти.

– Як тут до виходу дістатися? – запитав він жінку, що торгувала сумками.

– До якого? – охоче відгукнулася вона. – До шосе чи до електрички?

– До шосе… там, де рекламний щит.

– Туди, – жінка махнула рукою. – Пройдіть уздовж двадцять п’ятого ряду, біля сто першого місця зверніть ліворуч, дійдете до туалету і там можете ще запитати.

– Спасибі, – сказав Андрій.

Він рушив уздовж прилавків у зворотному напрямку – йшов не кваплячись, по дорозі купив шкарпетки собі й спортивні штани хлопчакам. Хвилин через двадцять добрався нарешті до туалету – солідного цегельного будинку з двома входами. Перед будинком сиділа касирка у фартусі. Крім таблички «50 коп.» і тарілочки для грошей, на прилавку перед нею містилися відривні календарі «Для господарок», «Для садівників», «Для фізкультурників», а також пластмасові градусники всіх розмірів і кольорів.

– Платно, – сказала касирка.

– Я хотів запитати, де вихід, – Андрій оглянувся. Навіть біля стін туалету стояли торговці – хто з батарейками, хто з носовичками, хто з розчинною кавою в банках. І тут виявилася ще одна покупниця – дамочка, що задумливо крутила в руках неймовірно вульгарний рожевий бант на гумці.

– Туди, – касирка махнула рукою, і Андрій пройшов повз прилавки і повз замислену дамочку. З дверей туалету на нього потягло смородом.

Вузькі проходи тягнулися, завертали, перетиналися з іншими. Нависав над головою поліетилен, миготіли барвисті стіни відсіків-наметів, утворені де товаром, де фанерними листами, де вилинялими колишніми шторами. Шелестіло, потріскувало, вітер то піднімав поліетиленовий полог, то кидав його. Андрій ішов, пригинаючись, нічого не роздивляючись і не прицінюючись, а прагнучи якомога швидше вибратися і поїхати додому. Два чи три рази йому здавалося, що він бачить вихід з базару, але рукави й поли навішаного на плічках ганчір’я з’являлися нізвідки, і знову виникав довгий коридор, піраміди товару праворуч і ліворуч, порцеляна, іграшки, долівники, майонез, пікантні низки ліфчиків, рулони шпалер, касети й диски, пантофлі, мило та рідина для ванн…

Андрій стомився.

– Цей базар скінчиться коли-небудь? – сердито звернувся він до старого, що торгував дерев’яними ложками. – Уже півгодини намагаюся вийти!

– Іди прямо, – старий невиразно махнув рукою. – Туди… до електрички.

– Мені на шосе треба!

– На шосе – в іншу сторону…

– Блін, – сказав засмучений Андрій. – І змішувач не купив, і дві години часу вбив. Вдалася неділя, нічого сказати!

Він витяг мобільник, щоб подзвонити дружині й попросити забрати хлопчаків від тещі, але телефон, як на зло, розрядився.

З досади йому захотілося в туалет. Ще сорок хвилин зворотного шляху – і він удостоївся сумнівного задоволення покласти в тарілочку касирки п’ятдесят копійок.

– Папір брати будете? – неделікатно запитала касирка. Андрій узяв – не тому, що потребував, а тому, що заплачено.

Туалет, всупереч очікуванню, виявився не таким уже й брудним. Андрій вимив руки шматочком господарського мила, що плавав в каламутній калюжці на краю умивальника, і знову вийшов під небо, вірніше, під розгойдуваний вітром поліетилен. Подивився на годинник і жахнувся: Антоніна давно повернулася з «посиденьок», подзвонила батькам у Житомир і довідалася, що Андрій виїхав давним-давно. Мобільник його не відповідає…

– Тут десь є телефон? – запитав Андрій у касирки.

Та знизала плечима:

– Ні…

– До котрої години ринок працює? – знову запитав Андрій. Зазвичай, як він знав, торговці починали збиратися вже о шостій, а якщо покупців було мало, то й раніше.

Касирка знову знизала плечима, поглянувши на Андрія з великим сумнівом:

– А поки люди є… працює.

– Людей немає зовсім, – сказав Андрій. – Не бачу, щоб щось купували.

Касирка знизала плечима втретє, і Андрій, облишивши її, звернувся до продавщиці кепок і беретів:

– Мені треба вибратися звідси терміново до стоянки, до шосе. Не підкажете, як краще пройти?

– По сорок п’ятому ряду, – сказала жінка, пригладжуючи чорну кепку спеціальною щіткою для ворсу. – Від хот-догів повернете праворуч.


* * *

– Хлопче, я тобі дам п’ятірку, щоб ти мене звідси вивів!

Хлопчисько років чотирнадцяти, що торгував кросівками, з жалем похитав головою:

– Немає на кого товар залишити.

– Дам десятку. Попроси, нехай сусіди доглянуть.

– Ні, – хлопчисько зітхнув. – Не можна. А ви йдіть прямо, від двісті п’ятого місця – ліворуч, і потім ще ліворуч, і будете прямо на шосе…

Андрій скрипнув зубами. Він почувався справжнім ідіотом – заблудитися на ринку! І блукати, як дурень, четверту годину підряд!

Він утомився. На годиннику було уже вісім, проте торговці не поспішали збиратися. Вони, як і раніше, лузали насіннячко, розгадували кросворди, переговорювалися, іноді пропонували Андрію приміряти туфлі чи вибрати футболку. Крізь розриви в брудному поліетилені виднілося небо – дні в липні довгі, але не нескінченні, і незабаром почне сутеніти…

За нападом роздратування прийшла апатія. Андрій купив собі хот-дог, присів на складаний стільчик для примірювання взуття і заспокоївся. Зрештою, базар спорожніє, зробиться прозорим, як ліс у листопаді, і тоді можна буде легко знайти вихід. Треба ж, понатягували мотузок, понавішували ганчір’я, влаштували лабіринти – не дивно, що в них так в’яло йде торгівля…

Пройшов убогий дощик. Тихенько постукав по поліетиленових полотнищах.

Антоніні, подумав Андрій, може, на користь буде деякий струс. Дружина так звикла до того, що от він, безвідмовний, домівка – робота, гараж – господарство, завжди під боком, завжди тягне свого воза… Нехай уявить хоч на хвилину, що з ним щось трапилося. Що він у гречку скочив, зрештою. Адже Андрій, видний молодий чоловік, може хоч раз у житті таке утнути?

Ця думка розвеселила його. Він їв хот-дог, запиваючи мінеральною водою з пластмасового горлечка пляшки, і посміхався.


* * *

Стемніло. На прилавках запалили де свічки, де електричні лампочки. Тьмяні плями світла лежали на горах білизни, на рулонах туалетного паперу, на полірованих тушках сувенірних олівців «Донбас», що казна-як затесалися серед засобів для прання та чищення.

Жоден продавець не починав збирати товар, ніхто не думав іти додому. Андрій, що ледь волочив ноги, брів вузьким проходом під нависаючим поліетиленом, і йому здавалося, що він спить.

Такого не може бути, говорив розум. Такого не може бути… Він годинами йшов і йшов, нікуди не звертаючи, і, якщо ринок не простягнувся на багато кілометрів, він давно вже повиннен був вийти… ну, коли не на шосе, то хоча б до огорожі чи до лісу, куди-небудь, де немає благенького тенту над головою і не звисають светри і плащі…

Проте день закінчився, а кошмар продовжувався. Ринок жив своїм життям; покупців, як і раніше, майже не було, але продавці не виявляли ані найменшого нетерпіння. Андрій намагався з ними заговорювати; вони поводилися зовсім природно для людей, яким набридає з дивними запитаннями дивна людина з божевільними очима. Усі, до кого він звертався, поспішали від нього відв’язатися, іноді холодно, іноді відверто грубо. Вигляд грошей, що їх Андрій витяг з кишені і намагався запропонувати кому завгодно в обмін на порятунок, лякав і віднаджував їх ще більше: ймовірно, вони думали, що він п’яний або «під кайфом»…

Це сон, думав Андрій і щипав себе за руку. Зап’ястя вкрилося синцями, але божевілля не припинялося. Крок за кроком по вузькому проходу між прилавками Андрій брів, як механічна іграшка з батарейками, що підсіли, і погляд безтямно ковзав по тапках, ліфчиках, куртках, джинсах, спортивних штанях і мильницях, по байдужих обличчях продавців, ні трохи не збентежених буденних обличчях…

– Незабаром північ, – сказали за спиною.

Безадресне зауваження змусило Андрія здригнутися. Це були перші небуденні слова, почуті ним на базарі, – перші слова, з яких хоч якось випливала винятковість усього, що трапилося з ним.

Він обернувся. Продавець купальників дивився йому в очі – не так, як дивилися попередні продавці. Не чекаючи запитань про ціну; не дивуючись божевільному проханню вивести з ринку за будь-яку суму у твердій валюті…

Продавець купальників ногою відсунув шухляду, що закривала вхід за прилавок. Андрій не став чекати повторного запрошення і ввійшов.

– Сідай.

Андрій сів на низький, покритий чомусь старою ватянкою табурет. Поруч висіло, ледве коливаючись від нічного вітру, сіре простирадло – ним, очевидно, повинні були відгороджуватися від сторонніх очей покупниці, які хотіли б примірити купальник.

– Після півночі не можна бути по той бік прилавку, – сказав продавець.

– Чому? – запитав Андрій.

Продавець посміхнувся, поправив ряд бірюзових плавок, що здавалися брудно-синіми при світлі маленької гасової лампи:

– Ти новачок?

– Я заблудився, – пошепки зізнався Андрій.

Продавець кивнув. Над головою його погойдувався пластиковий жіночий торс.

– Місце людини – за прилавком, – сказав продавець. – У всякому разі після півночі.

Зробилося тихо. Ледь чутно шелестів поліетилен. Мигала ялинкова гірлянда під навісом навпроти.

– Чому? – знову запитав Андрій, тому що не знайшовся, що ще запитати.

– Кожен із нас, – сказав продавець неуважно, – у своєму праві. Ми вправі продавати і бути проданими… А також купувати і бути купленими.

Андрій мовчав.

Довгі години, проведені в пошуках виходу, дечому його навчили. Можливо, продавець жартує, розігрує його, а можливо, він божевільний; та що б не було – продавець купальників здавався найрозсудливішою людиною на цілому базарі. Він принаймні не робив вигляду, ніби нічого не відбувається.

– Уже незабаром, – сказав продавець. – У Миколи, що китайським лахміттям торгує, опівночі будильники пищать. Ось як пропищать – тоді сам побачиш… А поки пригощайся, – він поклав на коліна Андрію яблуко, маленьке і зеленувате, білий налив.

Андрій відкусив не дивлячись. Байдуже виплюнув черв’яка. Зітхнув. Відкусив знову.

– Який зараз рік? – запитав продавець.

– Дві тисячі четвертий, – відповів Андрій сухими губами.

Продавець зітхнув:

– А я як у дев’яносто п’ятому вийшов на точку, так і стою. Не відпускає.

– Хто не відпускає?

Продавець подивився на нього із співчуттям. Зітхнув:

– Мене вже двічі купували. Третього, може, і не переживу…

– Хто купував?!

– Вони, – сказав продавець з невимовною відразою. – Перший раз… я б, може, і встиг вирватися, але тільки відразу… купили. У першу ж ніч… Я точно так само…

У цей момент поруч, за стіною барвистих купальників, запищав будильник. Ненависний будь-якому сплячому звук моментально розрісся, підхоплений багатьма механічними голосами. Будильники дзвонили хором секунд тридцять, потім один за одним стихли.

– Ну от, – сказав продавець.

Вогник у гасовій лампі спалахнув яскравіше.

Кілька хвилин сиділи мовчки. Андрій чекав, що продавець розсміється і скаже: бач, жарт удався, і пора збирати торби – ринок нарешті закривається. Андрій чекав, що продавець заговорить, але він мовчав, і тиша ставала все напруженішою. Андрій відкрив рота, щоб самому перервати мовчання, але в цю мить на нього наліг фізично відчутний, дуже важкий погляд.

Він так і завмер з відкритим ротом.

Через сусідній прилавок, через костюми і піджаки висунулася темна, неясна, безлика фігура. Вогник гасової лампи затремтів; чорна тінь сковзнула далі, у напрямку торговця китайським ширвжитком. Андрій часто задихав, позбувшись погляду, але в цей момент з іншого проходу, з-під миготливої ялинкової гірлянди виповзла ще одна тінь, цього разу висока й кутаста. Андрію здалося, що він бачить хворобливе, бліде під товстим шаром гриму жіноче обличчя…

– Хто це?!

– Це вони. – Продавець закурив, загасив сірник, кинув під ноги. – Нічні покупці…

– Вони – люди?

– Ти молися, щоб тебе не купили… Розумієш… На цьому базарі тільки вдень люди продають речі. А вночі – уночі речі продають людей.

– Що?!

Пройшло ще двоє тіней – більша й менша. Андрій почував, як незборимо притягує їхню увагу; наступна тінь зупинилася перед прилавком і стояла так хвилини зо три – Андрій сидів, втиснувшись спиною в м’який вузол із купальниками. По скронях у нього текли струмки поту.

– Я збожеволів? – безпомічно запитав він продавця купальників, коли наполеглива тінь нарешті здаленіла.

– Може бути, – продавець ковтнув «Спрайта» з пластикової пляшки.

– Які ж це речі?!

– Різні… – продавець нервово витер губи. – Дорогі, дешеві… А куплять тебе. Придивляються, прицінюються… До перших півнів неодмінно куплять.

– Ні! – сказав Андрій, борючись з нападом паніки. – Я ж не… я іду!

І він кинувся до виходу через прилавок, але там уже стояла чергова тінь – висока й кутаста. Здається, вона вже бувала тут раніше і дивилася на Андрія – він відчував погляд – так дивиться жінка на гарну, потрібну, але дуже вже дорогу річ.

– Врятуй мене, – сказав Андрій і схопився за місце на грудях, де мав би бути натільний хрестик. Рука піймала ґудзик сорочки – хреста Андрій не носив ніколи, він лежав зараз вдома, у комоді, у старому гаманці.

– Курити будеш? – запитав продавець.

– Врятуй мене! – заблагав Андрій. – Я вирвуся… приведу сюди… ментів… УБОЗ… вони цей ринок накриють… знесуть…

Продавець гірко посміхнувся. Похитав головою:

– Ні… На речі немає управи. А врятувати тебе… Навряд чи. Тільки…

Він замовк. Узяв довгий ціпок з гаком на кінці, зняв жіночий торс, що погойдувався на мотузці, діловито приміряв на нього страхітливий строкатий бюстгальтер.

– Що – «тільки»? – вигукнув Андрій.

Продавець обернувся до нього. У нього було дуже літнє, утомлене, безнадійне обличчя.

– Річ тебе може врятувати. Якщо в тебе є… чи була… своя річ. Своя, тобто – рідна… Дорога тобі. Якщо знайдеш… згадаєш… вона тебе може виручити. Тільки вона. Я теж… я тоді не встиг. Думав усе життя – я не баба, щоб за речі триматися… Тому не вивів мене ніхто. Тому й купили. Стою…

І він знову взявся натягати купальник на манекен. Андрій дивився, як спритно й байдуже він вправляється з жіночими трусами, і в голові в нього було порожньо-порожньо.

Він теж не баба. Що таке для чоловіка річ? Машина… Мотоцикл… Яхта… Мотоцикла в нього не було зроду. Мріяв у хлоп’яцтві, але потім перестав. Машина – стара «шкода» – була об’єктом не любові, а постійного роздратування. При слові «яхта» його охопив нервовий сміх.

Дорога тобі річ…

– Талісман! – крикнув Андрій. – У мене в школі білетик був… тролейбусний… я його зберігав… та що я говорю! Перстень!

І він підкинув праву руку, на якій блиснула жовтим обручка.

– Талісман – це не річ, – сказав продавець, не відриваючись від свого заняття. – Річ… Те, що ти купуєш. Не знак… Не символ… Те, що ти використовуєш і потім викидаєш… Та й подумай чесно: багато хорошого в тебе пов’язано з цією обручною?

Андрій дивився на свою руку. Вони з Тонею прожили рік у цивільному шлюбі, перш ніж вирішили нарешті, що «підходять один одному». Обряд у загсі видався затягнутим і ненатуральним, Андрію усе здавалося, що це театр…

Перед прилавком знову зупинилася тінь – цього разу дуже велика. Вона закривала собою весь базар; вогні гірлянди навпроти зробилися зовсім тьмяними. Гасова лампа ледь мерехтіла…

– Ні! – закричав Андрій.

Тінь затрималася ще на кілька секунд, потім відсунулася, але не пішла зовсім. Стала на кутку, ніби роздумуючи.

– Охо-хо, – ледь чутно промурмотів продавець купальників. – Та це ж…

– Що?!

– Як тебе звати? – запитав продавець.

– Андрій…

– Думай, Андрію. Згадуй. Обжиті речі не зникають назовсім… а улюблені речі – тим більше. Ти бачиш їх на старих фотографіях… Ти згадуєш їх, коли згадуєш себе… кращі хвилини… думай. Інакше тебе купить цей жлобський меблевий гарнітур… До Страшного суду будеш стояти… продавати крісла. Згадуй…

Андрій гарячково обмацав себе. Старий піджак – купили разом із дружиною на виставці-ярмарку минулої осені. Зі знижкою. Туфлі – з пристойного фірмового магазину… не дуже зручні: після тривалої ходьби ноги болять страшенно… як от зараз. Сорочка… пояс… Прості речі. Байдужі речі. Могли бути ці, могли бути інші…

Якби він купив собі ту флягу для коньяку, ту плоску, до якої багато разів придивлявся в сувенірному магазині… Він, мабуть, полюбив би цю річ. І наприкінці робочого дня…

Не те! Думки плутались; тінь, що продавець купальників назвав «жлобським меблевим гарнітуром», дивилася на нього. У тіні було обличчя – кругле, темно-синє, з витрішкуватими очима. З дуже уважними, холодними, оцінюючими очима.

Ніж. Він згадав, що подарував собі складаний ніж на минулий день народження. Подарував руками дружини; вона запитала – що купити, він і показав той ножик…

Ніж виявився занадто великим, незручним у кишені. І незабаром затупився. Підвела хвалена німецька сталь.

Іноді по дорозі з роботи він зупинявся перед якоюсь вітриною в центрі. На секунду. Дивлячись на речі за склом, він розумів, що вони йому не по кишені, і це псувало настрій. Тоді він ненавидів ці чужі речі – за те, що не вміє бути від них незалежним, за те, що вони виставлені тут, у вітрині, надзвичайно красиві і дорогі, як частина того прекрасного життя, якого Андрій не заслужив – ні для себе, ні для дітей…

Не те! Улюблена річ повинна належати йому… І викликати симпатію, а не роздратування…

Тоді, заплющивши очі й стиснувши долонями голову, він став згадувати всі хоча б трохи значущі речі, що оточували його з народження.

Стара шафа в маленькій кімнаті, де вони жили з батьками. Андрій ненавидів цю шафу – вона була скрипуча, незручна. Восьмирічний хлопчик міг дотягнутися тільки до двох нижніх полиць… Тріснуте дзеркало на внутрішній поверхні дверцят відбивало усе в перекрученому, похмуро спотвореному вигляді… А головне – ця шафа часто фігурувала в його нічних примарах. Тоді шафа захаращувала всю кімнату, падала на Андрія, душила…

Костюм, що йому з великою помпою купили на випускний вечір. Андрій тоді ледь дотерпів до ранку – піджак сковував рухи, штани тріснули в найнепристойнішому місці, і він ні про що інше не думав – тільки б приховати дірку… Тим часом його однокласники тайкома напилися і поводилися як свині… Не те.

Ваза, що він подарував мамі на першу зарплату. Мама була щаслива… Або прикидалася щасливою… Ваза була кришталева. Тепер таким тьмяним кришталем, що вийшов з моди, забиті всі прикомірки й комори…

Невже за все життя в нього не було жодної улюбленої речі?!

Були непогані, зручні, практичні, фірмові, дорогі… Були шкарпетки й сорочки, що купувала йому дружина… Меблі, на яких він зовсім не розумівся… Кулькові ручки, що весь час губилися… Сантехніка, плитка, ковролін – невже у когось язик повернеться сказати, що він усе це любив?!

Спінінг… Але в нього не було часу на риболовлю. Годинник… Він увесь час нагадував йому, що Андрій спізнюється, що день минув, що на вечір гора роботи…

Невже в його житті взагалі не було нічого значного?

Дружина… Антоніна… Вона дарувала йому корисні речі – за його вибором, за його ж гроші… Чи можна сказати, що дружина ніколи його не любила? Дурниця, усі знають, що любов не має нічого спільного з вульгарним лахміттям – одягом, взуттям, рушниками…

Сини… Вони малювали йому машинки на день народження і дідів-морозів на новий рік. Що ж, і діти його не любили? Тільки тому, що у них не було грошей, щоб купити йому Річ?

Востаннє він подарував їм дорожні шахи… Антоніна повторювала, що краще було б купити роликові ковзани… Тільки переломів їм не вистачало… Антоніна була інфантильною, невиправдано дитинною, вона звикла жити за ним, як за кам’яною…

Він раптом зрозумів, що ніколи більше її не побачить. У цьому усвідомленні не було істерики: воно було просте й майже природне – тут, на темному базарі, при світлі гасової лампи й мерехтливої гірлянди над прилавком навпроти, під поглядом безформної тіні із синьо-чорним нерухомим обличчям…

Право продавати і бути проданим. Право купувати і бути купленим.

Він згадав літній день… Тоді на його руці ще не було обручки. Вони з Тонею гуляли удвох… Мабуть, чи не вперше… Їли морозиво… І заблукали на такий же ринок… Ні. На звичайний речовий ринок, він тоді був біля Республіканського стадіону… Збирався дощик… І Тоня сказала, що в нього немає літньої куртки. І вони пішли уздовж рядів, і Тоня дивилася на нього…

Здається, більше вона ніколи так на нього не дивилася.

Він примірив одну куртку, другу… А Тоня критично оглядала його і говорила, що він гідний кращого. І коли, нарешті, вони зовсім зневірилися в можливостях речових базарів, їм трапилася жінка років п’ятдесяти… руда з сивиною… І у неї над прилавком висіла ця куртка.

Чорна… м’яка… Андрій одягнув її, і Тоня його обійняла. І руда жінка посміхалася, дивлячись на них.

Вони купили куртку – здається, жінка скинула їм десятку… На куртці була застібка-«блискавка», і на каретці висів брелок з нержавійки – ніби лицарський герб…

Вони обнімалися весь день. І куртка з тих пір пахла Тонею. Її шкірою, її парфумами. Навіть коли її прали чи забирали з хімчистки – вона все одно пахла тим днем, літнім дощиком, Тониною закоханістю…

Андрій здригнувся і підняв голову. Чорна тінь, що начебто вирішувала його долю під гірляндою навпроти, ступнула вперед, зайняла собою весь простір перед прилавком з купальниками… Андрій побачив, як у страшному сні, кругле обличчя з холодними витрішкуватими очима…

– Усе, – ледь чутно сказав продавець. – По твою душу… І надовго. Такі меблі зараз…

У цей момент напереріз круглолицьому метнулася маленька, тремтяча, непоказна тінь. Завмерла між Андрієм і його незабарною долею.

Підняла невпевнено руку.

Там, де в людини знаходиться кисть, у тіні була затиснута металева штучка.

Брелок з нержавійки – потьмянілий, але ще досить виразний: якийсь птах… Квітка… Щит…

– Іди, – ледве чутно сказав продавець купальників. – Таки… Йди, і удачі тобі… Удачі…

Андрій, похитуючись, вибрався через прилавок.

Навколо був чужий світ – настільки чужий, що навіть космічний холод марсіанських печер у порівнянні з ним здавався б затишним. Маленька тінь стояла, погойдуючи металевою підвіскою, як свічею. Дочекавшись, коли Андрій підійде, вона повернулася і рушила уздовж ряду – серед чорних тіней. Серед невірних вогників. Серед маревного світу, у який Андрій відмовився б вірити, якби не сувора необхідність…

І Андрій рушив услід.

…Курточка була зовсім легка – будь-який серйозний дощ пробивав її навиліт. Вона не витримувала сильного вітру; зате в її кишені одного разу розкришилася Тоньчина пудра… Чомусь їй нікуди було покласти пудреницю… І Андрій запропонував свою кишеню… А пудрениця візьми та й трісни…

З тих пір монети, що Андрій зсипав у кишеню, виявлялися обсипані тонким шаром пудри.

Маленька тінь ішла вперед. Андрій ледве встигав за нею; тінь несла перед собою брелок із нержавійки, як смолоскип. Як вірчу грамоту. І великі тіні розступалися перед нею і перед Андрієм.

…Що з нею сталося потім? Вона загубилася… Лисніли лікті, кишені в сотий раз прорвалися і вже не підлягали лагодженню… Півроку курточка без діла висіла в шафі, а потім Антоніна, безжалісна до мотлоху, винесла її до сміттєвих баків.

Чому дружина ніколи не радиться з Андрієм – навіть у справах, що стосуються саме його?

Маленька тінь запнулася. Сповільнила крок. Опустила руку з затиснутим у ній брелоком. Оглянулася на Андрія; він не бачив її обличчя, тільки угадував. Це було обличчя підлітка, дівчини, а може, й хлопчика. Дуже коротке волосся і вузьке підборіддя заважали точно визначити…

Навколо зімкнулися важкі погляди. Нахлинув страх…

Вони гуляли із синами, Ігор був у Тоні в «кенгурушці», а Костик – у Андрія. Памперс був бракований чи інша технічна неполадка, але куртка виявилася мокрою наскрізь… Костик дивився на батька круглими блакитними очима, нерішуче посміхався, а водоспад тим часом пробивався крізь «кенгурушку». Андрій реготав, і в сміху його не було ні краплі нещирості – у той момент він пишався сином, ніби той полетів у космос…

Брелок із нержавійки здригнувся – і піднявся знову.

Маленька тінь ішла від ряду до ряду, темні силуети розступалися перед нею, і слідом ішов Андрій. Шелест поліетилену над головою голоснішав… Крізь звичні базарні звуки – шерехи, голоси, бурмотання радіо, побрязкування, потріскування – раптом прорвався шум мотора, ніби машина проїхала зовсім поруч…

Андрій побачив вихід.

Він бачив його стільки разів – у маревних видіннях… У мріях…


Він рвонувся і побіг, нічого навколо не зауважуючи, і через кілька секунд вилетів на бетонований майданчик під рекламним щитом: «Сантехніка за низькими цінами. Шпалери. Меблі. Біжутерія. Цукор. Трикотаж».

Андрій побачив свою машину. Сонний парківник сидів на складаній лавочці, його накидка зі смугами-відбивачами мерехтіла у світлі фар.

– Ну ви довго, – сказав парківник з осудом.

Андрій оглянувся.

Кілька порожніх прилавків. Мотузки погойдуються на вітрі, як мертві ліани. Шелестить поліетилен; крихітний базарчик порожній. Крізь нього видно віддалений ліс і вогні чергової електрички…

– Котра година? – хрипло запитав Андрій.


* * *

– Господи! Де ти був?! Де ти був, я вже не знаю, куди мені бігти, що робити… – Здраствуй, Тоню. Я повернувся.


Чортова екзистенція

<p>Чортова екзистенція </p>

Життя чортяче – воно відомо яке. Звідусіль лиха чекай: то хрестом припечатають, то молодиця справна рогачем дістане. Але така напасть – ще не напасть. Це в старовину для чортячого племені гірше справної молодиці лиха не було. А як зміни пішли, як почало усе мінятися… І не думайте, що коли у людей у житті зміни, то у чортів усе по-старому, як при царі Паньку чи при самій цариці Катерині. Де там! Здавна заведено: коли в нас, нащадків Адамових, життя іншим стає, то у чортів, вважай, удвічі. Правда, у чім тут причина – не скажу. Мабуть, по-різному буває: коли чорти нашкодять, коли і люди надивачать. А потім – кому скаржитися? Ось і

крутяться і ті, й інші, немов грішники на сковороді.

Якось перед самим Різдвом вигнали Чорта з пекла. Не вперше вигнали, траплялося і колись таке лихо, бо вже надто суворі були часи. І Чорт схибив – так уже провинився, що у самого Люципера в його пекельній конторі зуби занили. Гримнув він, усім чортам начальник, кулачищем волосатим по столу, заревів трубою мідною, грішників розполохуючи: «Ах, він Чорт, такий-сякий! А гнати його утришиї! Та не просто гнати!..»

Ось і вигнали. І не просто вигнали.

Зійшов Чорт з автобуса на нашій районній автостанції, комір пальтечка свого поправив, від вітру крижаного рятуючись, оглянувся і зрозумів: погано!

А треба сказати, що постраждав Чорт точно через Жана Поля Сартра, філософа французького – того, що екзистенцію видумав. Випала Чорту служба в самому місті Парижі. Не з найгірших служба. Це лише здається, що нашому православному чорту в заморській землі робити нічого. Зовсім навіть не так, навпаки. Тоді в Парижі православних зібралося, що душ грішних у пеклі. Відомо, що пани та підпанки від лиха подалі з Росії подалися, а з ним і простий люд випадковий юрбою чималою. Усі злі, голодні, один від одного лютіші, ніж чорт до чорта. Збирай душі грішні не нахиляючись! Отож наш Чорт сиром полтавським у маслі купався, на сріблі їв та премії щокварталу з пекла одержував.

А ось взяли й вигнали!

Сартра цього Чорт на Монпарнасі зустрів, у шинку тамтешньому, що в них, французів, «кафе» іменується. Сіли за стіл, абсенту зеленого випили, слівцем перекинулися, знову випили – уже до зачудування. От і сподобалися один одному, почали спілкуватися. У тім теж лиха не було б, бо за Сартром давно свої, французькі чорти плакали, та тільки заморочив філософ іноземний нашого Чорта.

– Розтлумач мені, пане Сартр, що є твоя екзистенція? – запитує, бувало, у нього Чорт. А той і радий, йому б тільки про екзистенцію і побазікати. Пояснює Жан Поль Сартр приятелю своєму новому, що він там видумав, а той киває, слухає уважно. Але от лихо! Про справи подібні вони під абсент зелений базікали, бо без абсенту думки філософські ніяк не народжуються. А де абсент, там грапа італійська, де грапа – там і горілка рідна. І не зрозумів Чорт із усіх пояснень майже нічого. Майже, бо одну думку Сартрову все-таки ухопив.

– Що не твори, добро чи зло, – різниці ніякої немає, – повторював зранку Чорт, змішуючи чорну каву з грапою (і цьому Сартр його навчив!). – А різниці немає, бо добро абсолютним не буває, значить, для когось воно добро, а для когось – зовсім навпаки. І зі злом така ж історія.

Допивав Чорт каву з грапою, заварював знову.

– А якщо так, яка користь з моєї чортячої служби? Ось, приміром, наказано мені зло вчиняти, православний люд бентежити та спокушати. А як зрозуміти, що воно є? Спокушу, скажімо, а душа православна від того, навпаки, врятується, та ще й інших врятує? Ні, незрозуміло виходить! З іншого ж боку, навіть якщо взагалі нічого не робити, усе одно щось та й станеться. Може, добре, може, і недобре. Але ж станеться – без жодних наших старань! Тоді навіщо ми, чорти, взагалі потрібні?

І така ухопила нашого Чорта екзистенція, що занедбав він службу. Усе одно, мовляв, і без мене навколо зла повно, і добра теж повно. Самі люди собі все й влаштують, причому якнайкраще. То навіщо підметки протирати?

Ясно, що премії в наступному кварталі Чорт не одержав. Може, викрутився б, за розум свій чортячий узятися б устиг, та тільки грапа підвела. Призвичаївся Чорт по кафе паризьких про екзистенцію базікати. І зі знайомими, і з тими, що не дуже. А далі – ясність повна. У чортів з цією справою гірше, ніж у нас. Ліг папір, чортовими карлючками пописаний, прямо на стіл Люциперів, гримнув той кулачищем…

В одному поталанило Чорту, хоч і не занадто. Був він Чорт шанований, не з нових, котрі від бризів брудних народилися чи з яйця великоднього неосвяченого вилупилися. Справжній Чорт, корінний. От і дозволили йому самому ту діру вибрати, де йому тепер жити-бідувати назначено буде. Тицьнули Чорту під самий п’ятачок мапу французького Генерального штабу: показуй! І згадав він, як у старі часи заглядав до одного хутора у славній Малоросії. Гмикнув, ткнув пазуром. І не подумав, що був колись хутір – став райцентр, була Малоросія – і її перемінило.

Зрозумів лише, коли з автобуса зійшов. Оглянувся, поморщився. І отут його під ліктик і підтримали. Акуратненько так.

– А документик ваш, громадянине?

Колись чорти – ті, що здалеку до нас прибували, – під шляхтичів польських та під купців німецьких виряджалися. Подивишся на такого: бач, який пан пишний! Але й тут усе перемінилося. Виявилося на Чорті нашому пальтечко драпове з витертою підкладкою, шапка-бирка, що тепер «пиріжком» іменується, і черевики київської фабрики зі шнурками рваними. А до всього – фіброва валізка, у якій і коту тісно. Звикай, мовляв, засланець пекельний, скінчилося твоє панство!

Зрозумів Чорт: і справді погано. Поліз за паспортом у внутрішню кишеню, а поки діставав, поки обмацував і подумки перегортав, зміркував: ще гірше! Та тільки що зробиш. Дістав, пред’явив.

– Ох і паспорт! – зареготали ті, що під лікті Чорта взяли. – Усім паспортам – паспорт! Та з таким тебе, громадянине, і у в’язницю Лук’янівську не пустять!

Що правда, то правда. Суцільні «мінуси» у паспорті: і в Москву не можна, у столиці республік не можна і навіть у центри обласні. Некролог – не паспорт! Видно, здорово досадив Чорт начальству пекельному.

– Ну, добре, – відсміялися. – Тримай, позбавленець. Живи – поки!

А як повернули документ, вийшов Чорт на площу вокзальну… Куди тепер?

Колись усе пам’ятав: там шинок вогнями світив, там голова, грішник невиправний, проживав, там відьма знайома через тин визирала. А тепер… будинок із цегли червоної на два поверхи, вантажівки по дорозі сніговицю піднімають. Холодно, вогко… Куди Чорту податися?

– А здоровий будь, значить!

Подивився Чорт, подумав, що колишні веселуни повернулися. Аж ні, не вони – давній знайомий з рідного пекла.

– Невже, Фіонін? – здивувався. – Бач, яким важним став, і не впізнати!

Сам же подумав: хоч і в шапці-бирці, хоч з паспортом негодящим, а все ж зустріли.

– Та й тебе не впізнати! – відповідає йому чорт Фіонін. – Немов після виправно-трудового табору. А мене на прізвище не клич, а «громадянином» іменуй. Ну, пішли, чи що?

Не став Чорт сперечатися. Це колись Фіонін вважався найнікудишнішим чортом, з тих, що мотузки повішеникам подають. Тепер і пику від’їв, і в пальто ратинове вирядився. А на лівому боці, під пальтом – револьвер у кобурі жовтій. Начебто й непомітно, але від погляду чортячого не сховаєш.

Зайшли вони в ресторанчик вокзальний, узяв чорт Фіонін «мерзавчика» та пару котлет, склянки виставив.

– Не тому пригощаю, що персона ти значна, – пояснив. – Був ти важним – ніяким став. А тому пригощаю, що в нас усіх тепер чортяча рівність. Колись, мабуть, і горілки б зі мною не випив, погордував, а тепер – не відмовишся, мабуть!

І знову не став Чорт сперечатися – і відмовлятися не став. Про себе ж вирішив, що правий його приятель Жан Поль Сартр. Захотів чорт Фіонін гонор свій показати, з гостя пиху збити, а добру справу зробив. І горілки підніс, і повідати про тутешнє життя-буття не відмовиться. Інакше навіщо запрошував?

І справді. Як випили, як котлетами холодними зажували, споважнів чорт Фіонін, хусткою батистовою губи витер:

– Ну, слухай! Що колись було – забудь. Раніше ти волю свою показував, та Місяць з небес перед Різдвом крав, тепер же – зась! Наша тепер воля!..

Не витримав Чорт – посміхнувся. Славна була історія з Місяцем, ох, славна! Навіть тепер згадати приємно. Адже це тільки здається, що Місяць з небес легко добути, якщо ти чорт, звичайно. Хитра то справа, не всім чортам доступна.

– І про Різдво забудь. Немає тепер Різдва – і Великодня немає, і Петрового посту разом з Великим. Порядки тепер тут наші, пекельні. Ніяких тобі відьомських шабашів, ніяких упирів з одмінами. Були – і немає! А які залишилися, строго живуть, за патентом працюють, не сваволять. Тому що душі тепер теж цілком – наші. У кого хочемо, у того віднімаємо, і не інакше. Зрозумів?

– Зрозумів! – кивнув Чорт, чимало дивуючись. – Що відьом з іншими скрутили, ясно. І що душі ваші цілком – теж. Але з Різдвом як вийшло?

Сам же думає: говори Фіонін, говори! Ніколи ти розумом своїм чортячим не славився. Чеши язиком довгим!

– А календар у вісімнадцятому році навіщо змінювали? – заусміхався чорт Фіонін. – Календар поміняли, а свята усі в колишні дні залишили, по старому стилю. Ось і немає тепер у них сили!.. Ну, не це головне. А головне, що першим у нас у районі громадянин Сатанюк. Скаже – орденом тебе нагородять, скаже – шкіру на ранці шкільні здеруть. Він і серед нас, чортів, перший, і серед людей теж. Тому що ховатися нам, чортам, зараз не резон, навпаки. Так що слухайся в усьому та накази виконуй. Ось Різдво скасоване відгуляємо і поставимо тебе, позбавленця, мотузки повішеникам подавати. Забудеш про свій Париж, ох, забудеш!

Зовсім кепсько Чорту стало. Зрозумів: і таке зроблять. А головне, знав він чорта Сатанюка, що нині «громадянином» іменується. Доводилось зустрічатися! Та так, що і без нової зустрічі обійтися цілком можна.

Подивився на нього чорт Фіонін, лапою пухкою по плечу поплескав.

– Зрозумів? Бачу, зрозумів! Ну добре, живи – поки! А мені на бюро райкому пора, списки там затверджувати будемо. На таких, як ти!..

З тим і відкланявся. Тобто кланятися, звичайно, не став, лише ледве кивнув.

Вийшов Чорт на вулицю, валізку свою фіброву у руці прилаштував, та й побрів куди очі бачать. Іде, а сам знову про приятеля свого Сартра міркує. Адже як виходить! Начебто добре для них, чортів, справа обернулася: і Різдва вже немає, і чорт знайомий на хуторі, що нині райцентром обернувся, верховодить. У минулі часи, коли будь-який козак міг молитвою припечатати, про таке і не мріялося. Здавалося б, гарна справа? Ось тільки чомусь усе більше про мотузку намилену думається – щоб не повішенику її подавати, а щоб собі залишити.

Іде Чорт, про Сартра думає – і навкруги роздивляється. Час ще не пізній, народ вештається. Принюхався Чорт за звичкою – чи не пахне де гріхом? Потягнув ніздрями, та ледве не задихнувся. Усюди, усюди дух грішний! І такий густий, що з незвички знепритомніти можна. Не повірив Чорт, навіть у душу першого стрічного заглянув. Хо-хо, що в тій душі! Мріє душа, як розглянуть у «інстанції» лист анонімний, котрого три дні тому у ту «інстанцію» відправлено. Розглянуть, вживуть заходів. Чорт – в іншу душу, а там і зовсім морок. Згадує душа, як ворогів лютих до стінки цегельної ставила, як чоботи та галіфе, ще теплі, із дружками своїми розділяла. Покрутив Чорт головою вухастою, угледів на вулиці дівчину пригожу. У такої в душі зовсім інше буде!

І справді – інше. Умів би Чорт червоніти, почервонів би до кінчиків вух своїх собачих. А тут і не почервонієш навіть. Одне залишилося – лапою пазуристою махнути. Махнути – про нічліг подумати. Це у колишні часи можна було до знайомої відьми заглянути чи в шинку прилаштуватися. А тепер, та ще коли в паспорті суцільні «мінуси»…

Поталанило Чорту – часом і таке трапляється. Дійшов він до місця, де колись заїзд був, де чумаки, що з Криму їхали, шеляги свої чумацькі пропивали, аж він там і є, заїзд! Майже такий, як був, тільки стіни цегляні, та на вивісці «Будинок колгоспника» написано. Зрадів Чорт, заусміхався навіть. Адже там, де торгують, там йому, Чорту, і місце, хоч би як часи мінялися. Дістав він гаманець, підрахував готівку (три червінці усього виявилося). «Чи вистачить?» – подумав. Вирішив: «Вистачить!». Зайшов у ятку найближчу, узяв дві скляниці зелені з білими «безкозирками» – і на поріг. А як валізу свою фіброву під ліжко кинув, так і пішов зі сторожем місцевим знайомство заводити. Адже у такому місці Чорт завжди свого знайде.

Тим часом і ніч настала – та сама, різдв’яна. Ясна ніч, тиха. Ось і місяць гостророгий над райцентром з’явився. З’явився, блиснув срібним боком, і пропав, немов і не було.

Громадянин Сатанюк тієї ночі на службі перебувати зволив. Не один – з чортом Фіоніном і з усім іншим своїм кагалом чортячим. Знахабніло бісове насіння, пекельне плем’я! Замість того, щоб у пекло поспішати, поки півні голосу не подали, вирішили вони честь по честі Різдво заборонене справити. Мовляв, колись ваш верх був, тепер наш настав. Назавжди!

У кабінеті і гуляли. У наші дні начальство віддає перевагу лазням, а у ті роки які лазні? Одна на все місто – і та на ремонті уже другий рік. Але й у кабінеті влаштуватися можна, особливо якщо кабінет особливий. Отут тобі стіл – усім столам стіл, бика колгоспного покласти можна, а отут дверцята у світлицю затишну. Називається світлиця «кімнатою особистого відпочинку», а якого саме, начальству видніше. Гуляй – до несхочу!

Ось і гуляли. Стіл пляшками заставили, закуски, тільки-но з бази доставлені, навкруги розклали. До закусок – патефон із пластинками польськими та румунськими, а до патефона – молодиці, одна другої краща. Хоч і не чортихи, а гарні! Дзенькають чарки, співає-гримить патефон, заморський танець танго танцювати так і манить. Регочуть молодиці, посміхаються звабливо, на двері світлиці прихованої кивають. От воно, життя чортяче, іншого нам і не треба!

Майже до самої опівночі гуляли-бешкетували. А потім велів громадянин Сатанюк чорту Фіоніну у віконце виглянути. Гаряче йому, начальнику чортячому, стало, і вирішив довідатися: чи гарна погода. Якщо гарна, якщо тихо, то чого б кісток не розім’яти, не прогулятися всім кагалом чортовим вулицею? Бач, колись ми, чорти, ховалися, а тепер же – наш час!

– Ну, що, Фіонін? – запитав громадянин Сатанюк. – Снігу немає?

– Немає, – зітхнув той. – Ні снігу немає, ні Місяця немає. Украли, певно!

– Тобто як, укра?.. – заревів громадянин Сатанюк сиреною пароплавною.

Не доревів. Обрізало.

А наш Чорт між тим давно вже вулицями гуляє. Сторож заїзду не бійцем виявився – з півтори склянки хропака витинав, з кимось же іншим знайомство завести поки не випало. Так чому б і не вийти на вулицю такої ночі, особливо якщо до пекла не женуть?

От і ходить собі Чорт уздовж вулиць. Не просто так – згадує. І є про що, є! Ось тут, де тепер пам’ятник, серебрянкою змазаний, шинок стояв. Усім шинкам шинок, до самої Полтави – та що Полтави! – до Києва слава про нього летіла. Приїжджали в той шинок пани поважні, дивувалися. Що за притча? І горілка начебто б така, як усюди, і сало, і пампушки з часником. Та все ж інша, ох інша! Сьорбнеш, зажуєш, занюхаєш – і у свій Київ повертатися розхочеться. А вже коли скрипачі грати починали!.. Усі дивувалися, Чорт не дивувався. Тримав той шинок його давній приятель, відьмак, що усією місцевою поганню верховодив. Ох, і славний шинок був! Там Чорт і познайомився з паничем з Великих Сорочинців, що страх як про чортів байки слухати любив. Слухати, записувати – і сам складати. Добрий був панич, тільки зле скінчив. Не варто від чорта до попа кидатися!

Зітхнув Чорт: був шинок – немає його. І відьмака немає, давно в казані пекельному боки гріє, і панича зацікавленого. Немає їх. Якщо б тільки їх! Пам’ятав Чорт: як наближалося Різдво, поспішають хлопці та дівчата колядувати, виряджаються чаклунами та ведмедями…

Безлюдно на вулицях, нудно! Видно, сильно заборонили Різдво. Немає – нічого немає.

А що є?

Оглянувся Чорт, побоюючись зайвих очей. Але скрізь порожньо, ніч зимова навколо, ні душі на вулиці. І в небі порожньо: був Місяць – немає Місяця. Гмикнув Чорт, потилицю, стрижену під бокс, почухав…

Там, де колись гай стояв, парк виявився. Не гай, звичайно, але все ж дерева у наявності. Пошукав Чорт серед них вербу. Хоч і без листя, а впізнати можна.

– Ану, вилазь! Вилазь, кажу!

Тільки хто відповість? Ніч, пітьма зимова.

Гмикнув Чорт, губи сопілочкою склав:

Них, них, запалам, бада,

Ешехомо, лаваса, шиббода,

Яндра, кулейнеми, яндра…

Не взяли б Чорта в «Гранд-опера», співати навіть у сільський клуб не пустили б. Не дав Люципер таланту! Та тільки часом важливо не як співаєш, а що. Заворушився сніг під вербою, листя торішнє настовбурчилося. З’явилося з-під них кругле та сіре. Виглянуло, знову сховалося.

– Кумара? – пискнуло ледь чутно.

– Кумара-кумага! – засміявся Чорт у відповідь. – Жунжан!.. Вилазь, Клубок! Не признав, чи що?

– Признав…

Устав перед ним чорт Клубок – такий же, яким був у роки давні: сутулий і сивий, очі – каганці жовті, борода цапова, роги цапові. А в рогах – начебто клубок вовняний. Ох, не заздрили тим, кому такий клубок уночі під ноги потрапляв!

– Признав, – повторив, бороду цапову почухавши. – Як же не признати? Хто ж з нинішніх «Кумару» пам’ятає? І пісні наші забули, і Різдво справляють, нас, старих осоромлюють… Давно приїхав?

Так і розговорилися.

З парку Чорт до річки зібрався. Не пропала річка, тільки стала бруднішою, навіть крізь лід помітно. Пішов він туди, хоч і сподівань особливих не мав. За Клубка, приятеля старожитнього, Чорт спокійний був. Куди тому пропадати? Хіба в окрузі усі верби перевелися? А ось Мостовий, що вважався мосту старого хазяїном, міг і не вціліти. Давно міст зламали, ще піввіку тому. Розібрали – і новий, залізний побудували. Чи прижився Мостовий? Біля заліза жити небезпечно, це Чорт ще по Парижу запам’ятав. Ех, веселим чортом був Мостовий! Клубок – той без вигадки обходився, по землі котився та зі шляху збивав. Або вогнем пахкав. Мостовий же без жартів і ночі не минав. Пізнього перехожого на мосту зустріне – мінятися пропонує. У кого кожух добрий, тому новий, ще кращий обіцяє, у кого кобза – заморську гітару обіцяє. А вже коли справа до умовлянь дійде, нікому не встояти! Одного разу посміялися: попа зустрів, коли від молодиці над ранок пробирався. А у попа блудливого – бородище до пояса. Заступив йому Мостовий дорогу, не побоявся, тому що був піп тієї ночі грішніше грішного. До поруччя дерев’яного притис і бородами мінятися велів. Розумів – не зможе блудник довго опиратися. Ох, і сорому набрався, коли матінка-попадя зранку побачила, що у благовірного на підборідді виросло! Ох, і гриміло сміхом усе пекло! Шкода, історію цю Чорт приятелю своєму Сартру не повідав. Хотів, та все ніколи було.

Ступив Чорт на міст, «Кумару», таємну пісню чортячу, насвистуючи. Тільки ступив – так відразу й завмер, тому що інший звук почув. Гарчав десь поблизу мотор автомобільний.

– «Емка», – визначив Чорт. – Карбюратор трохи барахлить, чистити пора… А чи не по мою шкуру?

Ось тут-то його і взяли.

– Згною, задушу! – репетував чорт Фіонін, лампу на триста ват ближче підсуваючи. – У Карамурлазі заморю, у святій воді топити буду!..

Морщився Чорт від вогню пекельного, що зіниці йому рве, кривився і прикидав:

за старих часів однією такою лампою весь хутір, що на місці райцентру стояв, освітити можна було.

– Шкуру здеру, падла! Де Місяць, запитую? Куди подів?

Не витримав Чорт, відвернувся. Надто яскравим світло було.

– Шукайте!

Змахнув Фіонін лапою пазуристою, у кулачище стиснутою, але так і не вдарив. Хоч і влада у нього, хоч і в кабінеті вони замкненому, так тільки закон у чортів строгий, на відміну від людського. Не впіймав, не кажи «злодій». Виходить, і бити не можна. Гірше того! Споконвіків у пеклі підлість цінувалася. Підлість і спритність. А що може бути підлішим і лукавішим, як не своїх же чортів обманути? За таке чималу нагороду давали. Якщо ж у справі важливій капость учинив, інших чортів у лихо зумів утягнути, то не просто нагороджували. Призначали того чорта на місце, що звільнилося, – за те, що підлішим виявився. Загалом, усе у них, у чортів, як у нас. Трохи чесніше тільки.

Так що не вдарив Фіонін, поберігся. І револьвером грозити не став, хоч і красувався він тут, на стільниці, зеленим сукном оббитій.

– Пожартував – і вистачить! – знизив тон чорт Фіонін, навіть лампу трохи відсунув. – Ну, навіщо тобі Місяць? Не продаси ж! А якщо у нас неприємності почнуться, так і тобі ж…

Замовк – погано вийшло. Проговорився! Схопився було від злості за револьвер, але так і не підняв зі столу.

– У заїзді шукали? – співчутливо зітхнув Чорт. – Моя валіза під ліжком.

Скривив пику чорт Фіонін, немов йому і справді води святої піднесли. Шукали, як не шукати! Усюди шукали, навіть у ресторані, де вони з гостем горілку котлетами заїдали. Не жарт – Місяць! Це колись такі справи самі собою втрясалися, а тепер, при нових порядках! Так і чекай, з Миргорода подзвонять чи навіть із самої Полтави. Де Місяць, мовляв? Хто дав наказ на вилучення, хто в народі непотрібні марновірства розпускає? А чи не шкідництво у вас у наявності?

– Віддай Місяць, га? – уже не наказав – попросив чорт Фіонін. – Христом-Бо… Тьфу, ти, з тобою і язик відсохне!

– Не брав я Місяця! – не витримав Чорт, посміхаючись на всю свою зубасту пащеку. – На місці він, дивитися краще треба. А ти кажеш, порядок, порядок…

Загарчав чорт Фіонін, стис револьвер у лапі… Аж тут у замку ключ повернувся. Відкрилися двері, ступнув на поріг сам громадянин Сатанюк при всій своїй силі та вроді. Реглан шкіряний розстебнув, на чоботях ялових чи грязюка, чи сніг із грязюкою, портфель зі шкіри німецької під пахвою. Підхопився чорт Фіонін, руки по швах опустив, завмер царським гренадером. Навіть не подивився на нього громадянин Сатанюк, до столу ступнув, хлюпнув у склянку води з карафи. Сьорбнув, поморщився. Мутна вода, давно не міняли.

– Відпусти його!

– Як відпустить? – обімлів Фіонін, від здивування язиком об ікла чіпляючи. –

Він це, він! Він Місяць украв, я доведу, я його в підвалі…

Загарчав громадянин Сатанюк, морду псячу зморщив.

– На місці Місяць, щоб його! Я в Полтаву дзвонив. І в Миргород, і в Київ. Усюди на місці, тільки в нас одних порожньо.

– Ну, так… – чорт Фіонін навіть підстрибнув. – Хмара це! Я ж говорив: хмара! От…

Підбіг до вікна, відхилив важку штору. Застогнав.

– Хоч би не помітив хто! – зітхнув Сатанюк, без усякої, утім, надії. – Де там! Самі ж до пильності привчали.

– Явище це – астрономічне! – не здавався чорт Фіонін. – Скажемо, що непояснене наукою…

– От і будеш пояснювати – за колом Полярним, – перебив Сатанюк і до Чорта повернувся: – Слухай, може, домовимося, га?

Не став Чорт відповідати. Устав – та й вийшов, про приятеля свого Сартра подумати не забув. Правий філософ, у всьому правий! Який мудрець скаже, добра справа сотворилася – чи зовсім навпаки. З одного боку, не дали людям Місяцем помилуватися у Святу ніч, з другого ж… Сильна вона, екзистенція!

Як у воду дивився громадянин Сатанюк. Помітили в райцентрі неподобство, що з Місяцем приключилося. Тієї ж ночі на олівець узяли, а наступного ранку куди слід повідомили. І справді, нікуди не годиться: календар, владою виданий і

владою схвалений, Місяцю на небо піднятися велить, наука ж наша, найпередовіша у світі, з цим цілком згодна. А Місяць де? Як народу трудящому пояснити, що в ніч різдвяну, зі святкової в звичайну розжалувану, хтось провокацію влаштував, щоб увагу непотрібну привернути? І якби хоч скрізь, так ні, тільки в одному нашому райцентрі!

Написали, а для вірності ще і подзвонили. У пекельне ж відомство і дзвонити не треба, ні, відразу довідалися, не замешкалися. Отож почалося.

Єдиний порятунок – наступної ночі Місяць народу явити. Годилося б також хмарами небо затягнути та на хмари усе заднім числом і списати. Але тільки не владний чорт над Небом! Це йому не на Землі капості та мерзення чинити. Так що не вийшло з хмарами – і з Місяцем не вийшло. Наступна ніч зоряна видалася, ясна. Над Миргородом Місяць зійшов, уже трохи поповнілий, і над Полтавою зійшов, і над Харковом. Тільки над райцентром темно.

Що вже там громадянин Сатанюк з чортом Фіоніном робили, до кого зверталися, про те ніхто не відає. Кажуть, падали нашому Чорту в ноги, обіцяли на будь-яку посаду призначити, який завгодно оклад виписати, а замість залізного мосту знову дерев’яний побудувати. Що і як відповідав їм Чорт, невідомо, але тільки ясно – не допомогло.

На третій ранок, під саму зорю, загули мотори. Три чорні машини – із самої Полтави. Виглянули, хто сміливіший, у віконця, головами похитали: ну, буде! А коли з першої машини вийшов сам товариш Химерний з маузером у дерев’яній кобурі на ремені, усе зрозуміло стало. Адже від Харкова до галицького кордону кожному було відомо: не страшні товаришу Химерному ні чорти, ні біси, ні інша нечисть, бо страшнішого від нього самого на нашій землі в ті дні нікого не було.

А ще через тиждень у порожній кабінет громадянина Сатанюка нашого Чорта вселили. Непомітно так, без шуму. Вселили та попросили пошепки: Місяць на небо поверни і більше такого без дозволу не чини. А за це живи, як знаєш. Хочеш – Сартра з Парижа запрошуй, хочеш – самого Ейнштейна з Америки. Тільки щоб тихо, тихо…

Погодився Чорт. Чого б на таке не погодитися? Підписав наказ про вступ на посаду і другий підписав – про товариша Клубка, свого нового заступника. А наступної ночі Місяць на небі з’явився. Уже зовсім круглий, з червоточиною малою на лівому боці. Хто зітхнув полегшено, хто навіть перехрестився від несвідомості…

І настало в нашому райцентрі життя – краще не придумати. Товарів у магазинах, зрозуміло, не додалося, і люди розумнішими не зробилися, зате тиша навколо така була, що роззаздритися можна. І людям воля, і погані, яка вціліла, теж. Адже Чорт після всієї метушні остаточно в екзистенцію Сартрову увірував. І справді! Спробуй зрозумій, де добро, де зло. А коли так, то й робити нічого не треба. Усе одно щось та відбудеться. Обов’язково відбудеться!

Заступник його, товариш Клубок, у цьому питанні з ним завжди погоджувався, от тільки часом на відвідувачів вогнем пахкав – за звичкою. Але нічого, не ображалися, а коли й траплялося таке, то не надто сильно.

Бувало, зберуться Чорт із приятелем своїм, чортом Клубком, у потайній світлиці за кабінетом, розіллють грапи, піднімуть склянки.

– Ну, так що, брате? – запитує Чорт. – За них! За часи наші колишні, правильні! І за неї, за екзистенцію!

– За них! – відповідає Клубок, склом об скло вдаряючи. – І за неї! Тільки поясни, нарешті, брате, з чим її, екзистенцію, їсти?

І одразу вип’ють. Потім закусять від душі і затягнуть свою «Кумару», та так, що на сусідній вулиці чутно. «Них, них, запалам, бада, ешехомо, лаваса, шиббода…»

А ось де і як Чорт грапу діставав, сказати не беруся. Чорт усе-таки! Від їхнього племені пекельного і не такого чекати можна.

Чорт уже подумував Сартра з Парижа запросити, щоб веселіше було. А заодно і справді залізний міст дерев’яним замінити, змінника приятелю своєму Мостовому (так і не з’явився, бідолаха!) підшукати. Не встиг. Через рік і за ним чорні машини приїхали, отут уже ніяка екзистенція не допомогла. Що не кажіть, а погане воно, життя чортяче, звідусіль лиха чекай.

Де Місяць був, запитуєте? Де ж йому бути, на небі знаходився, як одвічно йому і призначено. Просто взяв наш Чорт у сторожа в «Будинку колгоспника» цебро з фарбою чорною, пензель, драбину прихопив – і бік, яким Місяць до нашого райцентру повернутий, акуратненько зафарбував. У три шари – для вірності. А після виписав з області бочку з німець —

ким розчинником і усе виправив. Це ж для нас Місяць ледве не з чверть Землі розміром. Для чорта ж, особливо якщо з корінних він, дійсних, той Місяць у кишеню вкласти – дрібниця. У кишеню, втім, що! Таке і колись уміли. А ось коли американці, не подумавши, вирішили на Місяць «Аполлона» свого послати… Але про це – краще не проти ночі.


Картопля

<p>Картопля </p>

Тієї весни Богдан і Люська зібрали усі свої заощадження і купили будиночок у селі – за двісті доларів. Зарплату затримували, нулі на «купонах» множилися, як кільця в руках жонглера, і всі знайомі говорили, що треба мати місце для виживання й обов’язково город, щоб годуватися. «Малого будете вивозити на все літо, – говорила Люсьчина мама. – Екологічно чисте місце, природа, продукти з грядки. А якщо грубка є, то й узимку жити можна».

Богдан і Люська купили руїну під солом’яним дахом, як за часів Тараса Шевченка. Город при «хаті» лежав величезний, і обоє радісно передбачали грандіозний врожай картоплі. Три старі сливи і п’ять кущів смородини утворювали «сад», наприкінці городу була вбиральня на три стіни і без даху. «Зате свіже повітря!» – веселився Богдан. Люська роздувала ніздрі, принюхуючись до незнайомого запаху весняної землі, рожевіла щоками і будувала багатоповерхові плани на майбутнє: «Отут просапати… Отут скопати… Отут фіалки, отут матіола… Отут буде мангал, отут літня кухня, отут часник, там абрикоси…»

Приходили місцеві, в основному бабусі, знайомилися: «Кажуть, Гнатовичову хату купили… Ви купили? А-а-а… Гнатович? Уже три роки як помер, і хата стояла порожня… Ікони в хаті є? Це добре… Три роки стояла хата, ніяк не можна без ікони…»

Одна сусідка принесла жовто-коричневі яйця, попросила добути в місті курива для паралізованого чоловіка, що не встає. Усе розпитувала, у кого з родичів покійного Гнатовича купили будинок і за скільки.

– Задешево, мабуть, дісталося? Знаю, дешево… Думали, що й даром ніхто не візьме. А вам навіщо воно здалося?

– Таж інфляція, тітко Олено, треба нерухомість скупати…

Сусідка посміхалася, на щось натякаючи, і, зрештою, набридла подружжю гірше за комарів.

– У мене від неї голова болить, – скаржилася Люська. – Випитує, як слідчий, і тягне, і тягне… І натякає на щось, а на що – не говорить…

– Їм тут нудно, – припустив Богдан. – Ми приїхали – подія…

Перед наступною поїздкою Люська купила в гастрономі п’ять пачок цигарок.

Весна пройшла під знаком ентузіазму. Щосуботи подружжя піднімалося о п’ятій ранку, брало на плечі рюкзаки і сплячого сина в оберемок, їхали на вокзал. Вистоювали в черзі за квитками і вантажилися в електричку. У поїзді снідали припасеними з вечора бутербродами; дворічний Денис прокидався, оглядався довкіл і відмовлявся їсти манну кашу з пляшечки. Іноді вередував, тоді Богданові доводилося брати його на руки й прогулюватись по вагонах, подовгу стояти в тамбурі, тицяти пальцем за вікно, де пропливали дерева й дороги, і розповідати казки без початку й кінця, але з безліччю подій: «І раптом… він його… як схопить! А той як… закричить!»

Через три години електричка прибувала на полустанок, і у сімейства було аж дві хвилини, щоб витягти на платформу торби на візках, саджанці в забруднених землею кульках і незадоволеного Дениса. Годину вони сиділи на привокзальній лаві, чекаючи автобуса; навколо збиралося достатньо бабусь з багажем, їх було значно більше, ніж місць у старому пазику, і коли справа доходила до посадки, малого нерідко доводилося «закидати» через вікно.

Провівши в автобусі сорок хвилин, сімейство висаджувалося посеред маршруту, перевзувалося в гумові чоботи і брело дорогою, що розкисла, ще близько години. Денис на цей час нарешті прокидався, радів життю, ганявся за воронами і виловлював руками жаб у канавках, у той час як Богдан і Люська мріяли тільки про одне – нарешті дістатися до місця.

Віталися з бабусями за тинами – один добридень на сім хвилин шляху. Близько дванадцятої спочатку показувався колодязь, а потім і залишки рідного паркану; Богдан урочисто знімав зі старих скоб новенький замок, і сімейство ввалювалося у двір – сарай, що покосився, купи неприбраного сміття в далекому закутку, зелененька травичка скрізь, куди не глянь.

Ніч із суботи на неділю проводили в хаті. Два дні з превеликими труднощами звільняли від бур’янів запустілий город; кульбаби, такі милі в місті, тут перетворювалися в справжніх монстрів, обплітали землю коренями, глушили кріп і редиску. Кропива, звіріючи, забивала порічкові кущі так, що до них не можна було підступитися; на прогулянки і риболовлю майже не залишалося часу. А попереду дорога назад – тим же порядком. У неділю, о пів на дванадцяту ночі, ледь живе подружжя зі сплячим Денисом на руках прибувало в міську квартиру, для обох від завтра – довгий робочий тиждень…

– Який заряд свіжого повітря! – відважно говорила Люська. – Це чудово – фізична праця! Подивись на Деню, який рум’яний…

І Богдан дивився на речі зі здоровим оптимізмом. У всякому разі намагався дивитися.

Він уперше в житті косив траву, збирав смородину і заварював чай з м’ятою. Він знайшов під солом’яним дахом гніздо незнайомого птаха, схожого на ластівку, тільки значно більшого й мовчазного.

Люська намагалася підгодовувати птаха крихтами, але той ніколи не брав запропонованого частування – літав узад-уперед безшумно, як хмарка, і тільки вночі шелестів іноді під дахом – вовтузився, зручніше влаштовуючись у гнізді…

Але час ішов, і задумка вивезти малого на все літо здавалася усе менш вдалою. Денис категорично відмовлявся від парного молока, надаючи перевагу сухому, з пакетика розведеного. Денис панічно боявся корів, які ранком і ввечері проходили повз будиночок вузькою вуличкою. Він вічно тягнув до рота якусь гидоту, потерпав від ос і наколювався на сучки, а одного разу наступив на змію – змія виявилася вужиком, але, перш ніж була встановлена її видова приналежність, Люська ледве не померла… Телефону не було ні в кого в окрузі – якби біда, довелося б бігти на пошту за три кілометри і викликати «швидку» з райцентру…

Жоден із засобів боротьби з колорадським жуком не приніс належного результату. Богдана, який обприскував бадилля, нудило потім два дні, зате жуки розмножувалися без тіні хворобливості. Розчарувавшись у хімії, Люська ходила по городу і терпляче збирала в майонезні баночки жовтогарячі личинки. «Загін не помітив утрати бійця» – оцінити її страждання могли тільки данаїди, що наповнювали водою тріснуту бочку в давньогрецькому царстві мертвих.

Капуста, ледь сформувавшись у качани, піддалася атаці паразитів. Огірки загинули як один після нездалого дрібного дощику. Помідори, не встигнувши почервоніти, темніли і опадали. Подружжя спробувало влаштувати пляж на березі неглибокого місцевого озерця, але не витримало конкуренції з коровами. Нарешті, одного разу у липні Богдан і Люська переглянулися, переморгнулися, за півгодини зібрали речі і, узявши під пахви Дениса, подалися додому.

Залишок літа пройшов чудово. Дощові дні чергувалися із сонячними, Денис пускав кораблики по асфальтових калюжах біля під’їзду, Богдан і Люська по черзі ходили в театр на гастролерів і у відеосалони, де крутили, крім третьорозрядних американських бойовиків, численні серії «Анжеліки». Богдан знову зайнявся дисером, а Люська слухала англійські касети.

Так закінчився серпень, і настав час збирати картоплю.

Люська їхати в село відмовилася навідріз – вона влаштовувала Дениса у садок, і за біганиною по чиновниках і лікарях не бачила світу білого. Кидати врожай на полі було шкода – тільки колорадських личинок визбирали не менше трьох тисяч. У суботу другого вересня Богдан піднявся затемна, узяв рюкзак і поїхав на вокзал – один.

Подорожувати на самоті виявилося несподівано приємно. Богдан подрімав в електричці й ледве не проспав свою станцію, потім, не чекаючи автобуса, вдало зупинив попутну вантажівку і вже близько одинадцятої ранку входив у здичавілий за півтора місяці двір.

Трава стояла ледве не по пояс. Клумби і грядки окуповані були нереможеними бур’янами, два абрикосових саджанці засохли. Зате картопляне поле мало на диво пристойний вигляд – посохлі хвостики бадилля дисциплінованими рядами тягнулися до самої вбиральні, і бур’янів серед них майже не спостерігалося.

Передихнувши і перекусивши, Богдан узявся за лопату. Перший же пробний «тик» вивернув на поверхню три великі золотаво-коричневі картоплини.

Богдан підбадьорився. Поле, кинуте на поруки долі, виявилося чесним і незлопам’ятним: картоплі було багато, і майже вся – велика, міцна, біла на зрізі. Богдан стер руки до крові, але не відразу це помітив. На обід зварив у каструльці картоплю в мундирах і довго смакував, вдихаючи пару, водячи по гарячих картопляних зрізах скибочкою вершкового масла. Йому здавалося, що нічого смачнішого він у житті своєму не пробував.

Усе побачилося в новому світлі. Стомлюючі поїздки, прокляті жуки, автобуси й електрички – усе наповнилося змістом. Богдан дивився на город, вкритий купками картоплин, що підсихають, і мимохіть щасливо посміхався, наче відвідувач Лувру.

Настав вечір. Богдан, морщачись від болю в спині, збирав картоплю в цебра, а потім у мішки. Усю зібрати не встиг – стемніло. М’язи боліли, долоні саднили. Богдан скип’ятив собі чаю і відкрив банку кільки в томаті.

Посередині двору догоряло картопляне бадилля. Богдан сидів, дивлячись у вогонь, ні про що не думаючи. Слухав, як повільно відпочиває, заспокоюється стомлене тіло. Навколо стояла темрява, якої ніколи не буває в місті, – абсолютна пітьма, вікна далеких сусідських будиночків не світилися, місяця не було, тільки зірки проглядали в розривах хмар. Жевріло вугіллячко. Шелестів вітер листям безплідних сливових дерев, далеко – може, у сусідньому селі – гавкав собака…

А потім замовк. І в згуслій тиші й темряві Богдан раптом підняв голову – і його ніби морозом обсипало.

Легкі швидкі кроки. Шелест сухої трави. І лемент – ледь чутний, нелюдський лемент болю. Начебто здихає придавлений подушкою птах.

Богдан підхопився. Намацав на поясі ліхтарик, кинувся на город – на звук. Біла пляма світла тицялася вправо, уліво, вихоплюючи бадилля, розстелені на землі мішки, цебро, якусь ганчірку…

По городу йшов кіт – дуже великий. Богдан любив котів, Люська ледве не все літо підгодовувала трьох сусідських кішок, але цей ніс у зубах птаха: Богдан бачив, як смикається, гублячи пера, крило. Навіть заради любові й поваги до кішок Богдан не погодився б терпіти розбій на власному городі.

– Ах ти поганець! – гаркнув Богдан. – Ану кинь негайно! Уб’ю!

Кіт повільно обернувся. Промінь ліхтарика уперся йому в морду – в обличчя. Богдан сахнувся.

Істота, що стояла перед ним, не мала до сімейства котячих жодного відношення. У нього були вузькі щілинки-очі, що дивилися осмислено, злобливо, глумливо. Носа не було. Зате рот, у якому усе ще тіпалося тільце птаха, був вертикальний, права і ліва щелепи стискувалися, стуляючи схожі на гачки зеленуваті ікла.

Богдан упустив ліхтарик. Відступив ще на крок – і спіткнувся об купку неприбраної з поля картоплі. Стояла повна тиша; ліхтар лежав на землі, посилаючи промінь у бік вбиральні, і поперек цієї світлової доріжки неквапливо ковзнула тінь хижака з птахом у зубах.

Богдан підхопився. В одній руці у нього був ліхтар, у другій – величезна картоплина, підібрана машинально. Зубаста істота знову з’явилася в плямі світла; птах у його щелепах висів, мляво відкинувши красиву, чорно-білу, як у ластівки, голівку.

Богдан заверещав від жаху і відрази – і жбурнув картоплиною прямо в страшну пику.

Посипалися рідкі іскри – ніби на городі хтось намагався розпалити відсирілий бенгальський вогонь. Темрява завила хрипко й люто. Богдан повернувся і кинувся навтьоки – далі боротися з виродком нічного кошмару в нього не було ні сил, ні відваги.

Ніч минула тривожно. Зате вранці на городі не виявилося жодних слідів зіткнення… крім кількох чорних пір’їнок, що могли бути загублені й раніше ким завгодно і за будь-яких обставин.


* * *

Богдан спочатку соромився розповідати Люсьці про те, що сталося на городі.

Потім розповів ніби жартома, під виглядом анекдоту. Люська посміялася, але якось ненатурально, і на наступні вихідні запропонувала поїхати «на картоплю» разом.

Дениса вирішили залишити бабусям. Захопили якомога більше мішків, два візки на коліщатах, встали о п’ятій ранку і поїхали. Треба сказати, Богдан дуже красномовно описав Люсьці, як багато картоплі у них вродилося і як легко і приємно її копати. Тим більше потрясіння очікувало їх наприкінці шляху.

Усе залишалося на місці – замок на іржавих скобах, туалет зі старою клейонкою замість дверей, будинок, бур’яни і три сливи, ось тільки картопляне поле було перерите ніби зграєю оскаженілих кротів. Не залишилося ні картоплинки.

Богдан і Люська стояли, не знаючи, що робити і що говорити, і дивилися на справу невідомо чиїх рук.

– Це злодії, – сказала нарешті Люська, намагаючись, щоб голос не тремтів. – Я про таке чула… Просто прийшли й викопали.

Посередині двору, на вогневищі, знайшлося кілька обгорілих картопляних шкуринок, і це підтверджувало Люсьчину версію: злодії, зібравши чужий урожай, ще й спекли картопельку в багатті та ситно повечеряли.

Богдан розпалив вогонь у печі. Не розмовляючи і не дивлячись одне на одного, подружжя перекусило усе тією ж кількою в томаті.

– Виїдемо сьогодні, – запропонував Богдан.

Люська кивнула і через хвилину додала:

– Знаєш… А давай узагалі все тут продамо. На біса?

Перед тим як виїхати, Богдан зробив дві справи. По-перше, невідь-чого підставив драбину і заглянув у гніздо птаха, схожого на ластівку.

– Та вона полетіла давно, – сказала знизу Люська. – Злазь, а то гепнешся, драбина гнила…

Гніздо справді було порожнє, покинуте, як будинок. На дні лежало кілька чорних пір’їн.

Богдан пішов до сусідки. Передав їй дві пачки цигарок для чоловіка і запитав, ніби між іншим:

– У нас тут… нікого не бачили? На городі хтось порався, усю картоплю викопав…

Сусідка вирячила очі й чомусь сполотніла:

– Не бачили, Богдасику, і не чули. Нікого не було.

– Там багато роботи залишалося, – сказав Богдан начебто сам собі. – На пару днів…

– Не бачили. Може, вони вночі. Буває таке: злодії вночі прийдуть, усе обтрусять, повикопують.

Богдан зітхнув і попрощався. Уже від хвіртки обернувся:

– Тітко Олено… А ви тут такого кота великого не бачили? Такий… Очі такі…

І розтяг до скронь свої власні очі, ніби зображуючи китайця.

Бабка енергійно захрестилася, рука її замигтіла в повітрі, як спиця колеса:

– Ні, що ти. Що ти! Гнатович, царство йому небесне…

Сховалася в будинку й зачинила двері. Богдан згадав, що Гнатовичем кликали колишнього хазяїна будинку.


* * *

Подружжя відчуло полегшення, коли угода купівлі-продажу була нарешті зроблена. Вони продешевили, звичайно, продаючи будинок восени, а не навесні, та ще поспіхом. Новий покупець заплатив сто вісімдесят доларів, але Богдан з Люською і тому були раді.

Коли поверталися, в електричці – Люська зізналася, що не хотіла купувати цю хату, і що вона їй не подобалася ніколи:

– Ще й ця… баба Палажка, придуркувата така, на кутку живе, пам’ятаєш? Ще тоді підійшла до мене і сказала, що, бач, Гнатович був чаклун і що ми з цією хатою наплачемося… Так і вийшло.

– Так ну її, цю картоплю, – в’яло погодився Богдан. Він дуже втомився. Хотілося спати.

Обоє поринули з головою в роботу і навчання, благо Денис тепер ходив у садок, добре прижився в колективі і майже не хворів. Картоплю купували в магазині – дрібну, часто гнилувату. Потім вдалося з машини купити два мішки за прийнятною ціною.

– Тепер на всю зиму вистачить, – говорила Люська. – Бр-р… Як згадаю цих жуків…

Богдан не згадував про те, що трапилося на городі, поки одного разу йому не привиділася величезна волохата тінь, що одним стрибком перескочила через дитячу пісочницю. Це було в його власному дворі. Богдан повертався ввечері з роботи, ліхтарі не горіли, і в тьмяному світлі вікон не диво було прийняти за чудовисько звичайного помийного кота.

Люська, що відкрила йому двері, була бліда і якось нервово хихикала:

– Репетував отут сусідський кіт під дверима… Прямо вив, таким голосом моторошним… Хотіла вийти, шугнути його…

– Вийшла? – запитав Богдан.

Люська знітилася:

– Знаєш… Пізно вже… Вирішила зайвий раз двері не відчиняти.

А через кілька днів, повернувшись з роботи з Денисом під пахвою, Люська виявила вхідні двері посмугованими на жмути. Дерматин висів чорними стрічечками, і потворно стирчали в усі сторони шматки вати.

– Дільничному скажу, – пообіцяв, повернувшись, Богдан. Люська трималася чудово – спокійно пояснювала Денисові, що то погані хлопчиська із сусіднього під’їзду балуються, ріжуть чужі двері, але дядько міліціонер їх піймає і покарає.

Дільничний довго скаржився на свинські мерзенності «битовухи» і маленьку зарплатню. Богдан співчутливо кивав. За ремонт дверей довелося викласти гроші, відкладені на електричний чайник.

А ще через кілька днів, нашвидку снідаючи за кухонним столом, Богдан підняв голову – і зустрівся поглядом з очима-щілинками на круглій пиці без носа, з вертикальними щелепами. Пика припала до шибки ззовні.

Богдан поперхнувся. Прибігла Люська. У вікні, зрозуміло, нікого не було, і Богдан посоромився розповісти дружині правду. Він завжди вважав себе витриманою людиною з міцними нервами. У той вечір дорогою додому він зайшов у аптеку і купив флакончик валеріани.

– Для кота? – запитала знайома аптекарка, весела веснянкувата мати-героїня.

– Ага, – безтурботно відповів Богдан. І, вийшовши з аптеки, чомусь перехрестився – ледве не вперше у житті, сковано й незграбно.

Валер’янка не допомогла. У ту ніч Богданові наснився сон, що цілком можна було назвати кошмаром. Він сидів на овочевій базі, перебирав картоплю, але гарних бульб не було – у його руках розтікалася кашкою гнилизна. Він знав, що з усього університету надіслали по рознарядці його одного, і він не піде звідси, поки не виконає норму. Ящики нагромаджувалися навколо, закриваючи небо. За бастіонами з подзьобаних гвіздками дощок ховався хтось, підглядав, але Богдан не міг застукати його зненацька, хоч як різко не обертався, як не крутив головою. По овочесховищу гуляв вітер, його пориви складалися чи то в шепіт, чи то в скрип:

– Розплатишся…

Він прокинувся в огидному настрої і з ранку накричав на Дениса. Сердита Люська повела в садок сердитого сина, а Богдан довго заспокоювався над чашкою чаю, що прочахала, байдуже поглядав у вікно на сумовитий дворик і стрепенувся тільки тоді, коли на підвіконня сів птах – схожий на ластівку, тільки більший. Птах дивився на Богдана єдиним оком – друге було вибите, очевидно, у якійсь сутичці.

– Киш, – нажахано сказав Богдан. І додав, забувши, що птах його не чує: – Тобі на південь… Листопад надворі… Забирайся!

Птах ударив крилами по жерсті козирка під вікном і полетів. Богдан, сповнений поганих передчуттів, став збиратися до університету. Знайшовши на килимі під кріслом сині колготки сина, відчув напад каяття. Акуратно склав колготки, відкрив комодик – і наткнувся на стосик альбомних аркушів: останнім часом Денис багато й охоче малював, вихователі в садку хвалили його за «розвиток дрібної моторики правої руки»…

Богдан бездумно переглядав олівцеві малюнки, поки не наткнувся на один дуже яскравий, зроблений гуашевими фарбами. На ньому була зображена жінка в оранжево-синьому картатому платті (подекуди жовтогаряча і синя фарби злилися, але в цілому намальовано було акуратно, як для трилітка). Поруч на коричневому столику (товста горизонтальна лінія і дві вертикальні) стояв зелений круглий кактус у жовтому горщику. Голки були понакреслювані олівцем; убік від зеленої кулі тяглася величезна фіолетова труба, схожа на грамофонну.

Богдан підняв брови. В оранжево-синьої жінки було вузьке обличчя, ніс як у Баби-Яги і довгий злий рот куточками донизу. У руці вона тримала прямокутний предмет – сумку, чи валізу, чи коробку.

Богдан подумав, що обов’язково треба похвалити сина за цей малюнок чи за якийсь інший, але обов’язково похвалити. Він бачить Дениса так рідко, повертається пізно, суботу просиджує у бібліотеці… У неділю валяється в знемозі на дивані… Ранками, невиспаний і злий, кричить на дитину тільки за те, що малюк задумався над мильною піною в пригорщі…

Отже, у суботу – в зоопарк. Богдан прийняв рішення, і йому полегшало. Він замкнув двері, що усе ще пахнули новим дерматином, з мідним значком «8» (Люсьчина покупка і гордість), і відправився, майже веселий, на зустріч з науковим керівником, яка повинна була відбутися ще два тижні тому, але з багатьох поважних причин усе відкладалася й відкладалася.

Катерина Сергіївна сиділа за професорським столом. На краю столу стояв кактус, і фіолетова квітка згиналася, як грамофонна труба. Одного погляду на обличчя кураторки було достатньо, щоб зрозуміти: похвали не буде. Ніздрі тонкого носа роздувалися, тонкий рот згинався куточками вниз. Катерина Сергіївна говорила неголосно, скупо, і всі прорахунки, допущені Богданом, його недоробки і недбалості, підкреслені червоним олівцем, лягали перед нею на стіл одна за одною сірими машинописними аркушами.

Останньою лягла порожня папка. Богдан дивився, як безпомічно хитаються зав’язочки. Він не чекав розгрому, але біда була не в тім: на Катерині Сергіївні був костюм в оранжево-синю клітинку, не такий яскравий, як на дитячому малюнку, але все ж досить схожий.

– …Одна радість – кактус розцвів, – сказала на закінчення професор, і її тонкі губи нарешті склалися в посмішку. – Ідіть, Донцов, і працюйте… Я знала, що ви не хапаєте зірок з неба… але щоб настільки! Ідіть.


* * *

Богдан повернувся додому, коли син уже спав. Люська була не в дусі. Він посидів над Денисом, але син спав міцно й безтурботно – ні страхіттям, ні пророцтвам не було місця в маленькій кімнаті з щільно завішеним вікном.

На ніч він випив ледве не півпляшки валер’янки.

– Чим це смердить? – хмуро поцікавилася Люська.

Богдан довго не міг заснути, у напівдрімоті читав якісь вірші у незнайомій книзі, встигав дивуватися: що за рядки? Невже сам у сні придумав? А потім, провалившись остаточно, відчув запах гнилої картоплі, опинився на ящику посеред овочевої бази, а навпроти, на іншому ящику, сидів неголений старий, прикривав брудною долонею вибите око.

– Ходить за тобою… І ходить… Дивиться…

– Хто ти? – запитав у сні Богдан.

– Гнатович… – старий зітхнув. – Через мене ти в цю справу встряв… Дивися…

Другого ранку Денис одягався вдвічі

довше, ніж звичайно, але Богдан не виявив невдоволення. Навпаки – повідомив, що в суботу вони із сином ідуть у зоопарк. Малий розвеселився. Зав’язуючи шнурки на високих черевиках сина, Богдан запитав ніби ненароком:

– А яку це тітку ти намалював з кактусом?

Денис не відразу зрозумів, про що мова.

– Просто, – повідомив здивовано, коли Богдан сходив до кімнати й приніс малюнок. – Просто так. Красива тітка.

– А де ти бачив, що кактус цвіте?

Денис засміявся:

– Це фарба розмазалася!


* * *

Увесь наступний тиждень Денис малював звірів, а Богдан спав спокійно. Випав і розтанув перший сніг. Ні чорний птах, ні схожа на кота істота більше йому не ввижалися. Він займався дисером і нічим іншим.

У п’ятницю Люська попросила Богдана забрати малого із садка. Чекаючи, поки неквапливий Денис одягнеться, Богдан розглядав пластилінових ведмедиків з паперовими ярличками імен і підписані кульковою ручкою гуашеві малюнки. Тема заняття була «Правила дорожнього руху», на всіх картинках були світлофори з вічками і ручками, дядьки-стьопи у величезних кашкетах, подекуди траплялося трикутне сонце в куточку листа і квіточки внизу. На малюнку Дениса, невиразному і досить брудненькому, зображений був самоскид і маленька фігурка під величезними чорними колесами.

– Деня, – запитав Богдан, – що це?

– Це тітка, що неправильно переходила дорогу, – дуже серйозно повідомив художник. – Нам про таке розповідали!

Мовчки проклинаючи дуреп-виховательок, що залякують дітей усякою дурнею, Богдан вивів сина у двір із пропахлого кашею коридору. Снову пішов сніг і перестав. Денис повільно та докладно розповідав, що було на обід, що на сніданок і що на вечерю. Підходячи до тролейбусної зупинки, Богдан здалеку побачив юрбу біля переходу; над юрбою піднімався самоскид. Миготіла синім міліцейська машина, трохи віддалік стояла «швидка допомога». Богдан сильніше стис руку сина і потягнув його подалі; у роті стояв огидний присмак. Змокріли долоні в рукавичках з штучної шкіри.

– …Яке там жива, навпіл переїхало… – долетіло від зупинки, де посходились жінки. Підійшов тролейбус.

– Пропустіть з дитиною! – гаркнув Богдан зненацька грубо і, міцно пригорнувши до себе принишклого Дениса, угвинтився в переповнені задушливі надра.


* * *

– Адже ти розумієш, що це просто збіг? – запитала Люська. – Ти так засмутився через цю видру Катерину… Так ще картопля… На біса вона нам здалася?

– От-от, – підтвердив Богдан.

– А біля того переходу вічно усякий жах. Погане місце. Місяць тому хлопчика збили – перебігав…

Богдан важко зітхнув.

– Гнатович, – Люська поморщилася. – До речі, цього птаха я бачила. Сидів на сміттєвому баку.

– Справді?!

– Ну явно не ворона… Хоча великий. Дуже схожий на того, що у нас у селі під дахом жив.

– У нього ока немає.

– Щодо ока я не помітила, здалеку бачила… Але явно покалічений, ледь літає. Знаєш, часто буває, що підранки не летять на зиму, а пристроюються де-небудь у місті… Треба підгодувати.

– Люсько, слухай, це той самий, що у нас під дахом…

– Ага. Прилетів за триста кілометрів до тебе в гості. Авжеж.

Глузливий Люсьчин тон привів Богдана до тями. Але на Денискові малюнки він побоювався дивитися ще довго – майже два тижні.


* * *

Богдан сидів за роботою, коли повернулися з прогулянки Люська з Денисом. Люська тримала санки, Денис – стару ковдрочку, що служила підстилкою. З мокрих полозів падали на лінолеум сніжні ляпки.

– Змерзли? – запитав Богдан, замикаючи двері.

– Ага, – сказала Люська дивним голосом. – Трішки…

І взялася розстібати на Денисові шубку, але Богдан уже знав: щось трапилося.

– Та ні, – відповіла Люська на його погляд. – Нічого… так. Деня, іди мий ручки…

Прикрила за сином двері ванної.

– Бачили ми цього… кота. Начебто. Деня злякався… А двірничка каже, що він тут у дворі… коротше, бачили його. Начебто б він болонку з’їв із другого під’їзду.

– Кіт?!

– Вони кажуть про нього – «чорнобильський мутант», – Люська невесело посміхнулася. – Знаєш що? Подзвоню я в «будку». Нехай приїдуть і заберуть його. На біса нам у дворі така гидота?


* * *

«Будка», служба, що відловлювала бродячих тварин, ніякого кота-мутанта у дворі не знайшла, зате спробувала забрати двір-тер’єра Булата з третього під’їзду. Вийшов скандал, мало не бійка, хазяйка Булата кричала в обличчя Люсьці образи, Богдан ледь зумів залагодити справу миром – заплатив «будочникам», і ті поїхали порожні.

Люська довго плакала на кухні, Богдан утішав її. Нарешті, о першій годині попівночі вляглися; о п’ятій ранку Денис вийшов на кухню попити водички і, глянувши у вікно, побачив під єдиним ліхтарем у дворі – величезну тварину з настовбурченою шерстю…

Мигнув – чудовиська наче й не було.


* * *

– Що це?

Богдан тримав у руках новий малюнок Дениса, що випав через нещільно прикриті дверцята письмового столу. На малюнку були люди з круглими головами, круглими животами, з наведеними чорною фарбою руками і ногами – багато людей, у деякого в руках великі чорні ножі розміром з гарну шаблю. Люди стояли пліч-о-пліч, один за одним, а в центрі композиції містився дрібненький чоловічок у трикутному зеленому пальті та круглому капелюсі. Руки чоловічка стирчали в різні боки – на кожній по п’ять довгих пальців.

– Що це, Деня?

– Просто так, – ухильно відповів син. – Хулігани.

– А це? Всередині?

Син знизав плечима.

– Це не я випадково? – обережно запитав Богдан. – У зеленому пальті?

– Може, і ти, – промурмотав Денис, дивлячись убік.


* * *

Самотній старий сидів на перекошеному ящику з-під овочів. На темній зморшкуватій долоні лежала картоплина – чиста, золотаво-коричнева, що ніби світилася зсередини.

– Лопату знайди, – говорив старий. – Знайди лопату.

За штабелями ящиків, за горами мішків із гнилою картоплею ходили на м’яких лапках. Дивилися очима-щілинками, роззявляли вертикальні щелепи. Поскрипував вітер:

– Заплатиш…

– Лопату знайди! – повторив старий, заглядаючи Богданові в обличчя майже з розпачем. – У лопаті твій порятунок…


* * *

Коли перший з них, увесь якийсь мутний і вихлюватий, зринув з під’їзду і заступив Богданові дорогу, той уже знав, чого чекати, і побіг, не затримуючись ні секунди.

Судячи з тупоту і матюків, за ним гналися п’ятеро, не менше. Навколо не було ні душі, ліхтарі не горіли, Богдан біг, боячись одного – випустити папку з дисером. Переслідувачі, замість того щоб розчаруватися і відстати, з кожною секундою сповнювалися азартом:

– Зупинись, суко!

Богдан спіткнувся й упав. Навколо захлюпали по багнюці черевики, хтось тріумфально штовхнув його в бік, потім ще…

– А-а-а! – розчахнулося вікно, стукнула рама. – Убивають! Людочки! Міліція!

Неподалік басовито загавкав пес. Богдана штовхнули ще раз, наостанок – і тупотіння швидких кроків віддалилося, застукало по бетонній доріжці, потім по асфальту, нарешті стихло…

Поруч стояв сусід із догом. Вірніше, сусід стояв, а дог описував навколо схвильовані кола.

– Бодя? Ти?

Жінка у вікні матірно грозила «цим гадам» усіма можливими карами. Богдан піднявся, притискаючи до грудей папку з дисером:

– Спасибі…

Пальто пропало. Нічого страшного: і Богдан і Люська розуміли, що могло скінчиться набагато гірше.


* * *

У господарському магазині стояв щільний хімічний запах. Богдан довго і

безцільно розглядав сапки без руків’я, граблі, бляшані лійки, пакетики з добривами. На товстій картонці лежала лопата. Темна, зі світло-сталевим обідком навколо вістря, що жодного разу не пробувало землі, вона здавалася не мирним інвентарем, зброєю убивства. Богдан дивився на лопату третій день підряд; купити її означало визнати себе божевільним. Не купити – відмовитися від останньої зброї в боротьбі з долею, що сказилася.

– Що ви усе дивитеся? – поцікавилась товста продавщиця. – Беріть, поки є. Сталь гарна. Держачок вам підберемо.

– Дорого, – сказав Богдан, обмацуючи в кишеньці сумки купу паперових купонів. Від портмоне довелося відмовитися, – по-перше, їх немилосердно крали. По-друге, така маса грошей не вміщувалася ні в один гаманець…

– Навесні подорожчає! Та ще і не буде, усе розгребуть під сезон… Беріть!

«Лопата тебе врятує», – Богдан згадав і здригнувся. Навіщо лопата? Чи не могилу собі копати?!

– Мені не треба, – повідомив розчарованій продавщиці. – Дачу продали…

Повернувся і пішов до дверей.


* * *

У четвер, забираючи Дениса із садка, Богдан перш за все ринувся до виставки малюнків. Тема була «Казки». Не дивлячись на малюнки інших дітей, Богдан жадібно відшукував напис «Донцов» на звороті…


Цього разу малюнок Денисові явно вдався: ляпок майже не було. Посередині

листа стояв вертикальний коричневий стовп, від стовпа в різні боки тягнувся жовтий ланцюг з нерівних ланок; праворуч ланцюг закінчувався вже знайомою дрібною фігуркою: круглоголовий чоловічок замість трикутного пальто був одягнений тепер у квадратну чорну куртку. Усю ліву сторону аркуша займав бурий силует з гострими вухами і товстим хвостом до самого неба.

– Що це? – запитав, обмираючи, Богдан. – Це… кіт?

– Кіт науковий, – радісно підтвердив Денис. – Тобто вчений.

– А це хто? Олександр Сергійович Пушкін? – Богдан указав на фігурку в правому куті листа.

– Ні, – Денис скромно потупився. – Це ти.


* * *

– Навіщо? – втомлено здивувалася Люська.

Богдан не знайшовся, що відповісти. У грудні випав нарешті сніг, усі палісадники були завіяні заметами, наближався Новий рік, а заощадження родини були, м’яко кажучи, скромними.

– Вона дешева, – збрехав він, виправдовуючись.

Люська нічого не сказала. Сіла перед телевізором з чашкою чаю на блюдці.

Богдан сів навпочіпки і визволив лопату з мішка. «Гостра, – говорили в магазині, – у транспорті обережніше». Держак був занадто свіжий, занадто чистий; вістря поблискувало тьмяно й хижо, і чомусь сам вигляд загостреної лопати раптом зовсім заспокоїв Богдана.

Нехай приходить, подумав задоволено. Кіт-мутант, чи хто він там…

Люська тупо дивилася на екран. Богдан розумів, що вона не бачить і не чує подій «Санта-Барбари», що нервовість останніх місяців незабаром доведе її до зриву, що треба порозумітися – чи покаятися, що те саме…

Він знову одягся і вийшов у двір з лопатою в руках. Зупинився посередині палісадника; у цьому місці проходила теплотраса, тому сніг просідав, а земля не тверділа. Не розуміючи навіщо, Богдан наліг на заступ – м’язи раптом згадали серпень, город, він був майже упевнений, що в ямці виявиться картопляна бульба…

Він нагнувся. Простягнув руку й намацав під сталлю лопати, під снігом і мокрою землею – вологу шорсткувату картоплину.

Витяг.

Це була кругла грудка глини.


* * *

Новий рік зустріли вдома, по-сімейному, тихо й скромно.

Денис занедужав, і два тижні Богдан і Люська займалися винятково лікарями, компресами, жарознижуючими таблетками і чаєм з малиною.

Лопата стояла в коморі. На лезі її висихала грудочка землі з палісадника.

Денис видужав. Забрали ялинку і стали чекати весну. Катерина Сергіївна нарешті змилостивилась – на останній зустрічі з керівником Богдан був визнаний гідним деяких підбадьорливих слів.

У неділю – перед тим, як після довгої перерви відправитися до садочку, – Денис зажадав чистого паперу. Йому, бачите, захотілося малювати. Люська вже полізла в стіл за альбомними аркушами, але Богдан, що прибіг із кухні з чашкою кефіру в руці, заявив, що хоче почитати Денисові казку. Проспівати йому пісеньку. Показати ляльковий театр. Саме зараз.

І півдня, забувши про свої книги, возився із сином. Власноручно викупав його у ванній та вклав спати; фарби так і залишилися стояти на столі поруч із чистим аркушем з альбому.


* * *

Ранком він не пам’ятав свого сну, але в тім, що це було страхіття, сумніватися не доводилось.

– Що з тобою? – запитала Люська, побачивши його обличчя.

– Погань якась снилася. – Богдан покрутив головою.

– Зміна атмосферного тиску, – непевно промурмотіла Люська, і Богдан кивнув:

– Мабуть…

За Люською і Денисом зачинилися двері. Богдан побрів на кухню доїдати свій сніданок. Зовні, на бляшаному козирку вікна, сидів великий птах, схожий на ластівку. Дивився на Богдана єдиним оком. Бив крилами, змахував з козирка грудочки примерзлого снігу.

Біля третього під’їзду стояла чорна кришка труни – вітер знехотя смикав широке мереживо. Богдан згадав, що помер дідок – хазяїн болонки, той самий, який щоранку вигулював її в жовтогарячому на хутрі пальтечку.

Темними тінями снували люди. Ляскали двері під’їздів.

Богдан опустив штори. Подзвонив на роботу і сказав, що хворий. Потім подзвонив приятелю, з яким повинен був зустрітися в бібліотеці, і відмінив зустріч.

Він згадав, що йому снилося. Овочева база, тільки навпроти, на перекошеному ящику ніхто не сидів. Хтось дивився у спину, увесь час у спину.

– Чекай… Сьогодні… Чекай…

Там, у сні, Богдан крутився дзигою, очікуючи нападу, стискаючи в руках…

Він відкрив комору й витяг лопату. Нігтем зчистив прилиплий бруд.


* * *

О пів на п’яту подзвонила заклопотана Люська. У неї занедужала мама – Люська збиралася сьогодні ночувати у неї, прихопивши із собою Дениса.

– Ти там як? – запитувала Люська крізь тріск у слухавці. – Отямився?

– Зовсім, – відрапортував Богдан.

О шостій годині було темно.

О дев’ятій єдиний ліхтар посередині двору замигав і згас.

Повітря було наповнене весною і жахом. У небі, широко розкинувшись, стояло сузір’я Оріона.

Близько півночі, коли майже всі вікна в будинку згасли, Богдан узяв лопату і вийшов у двір. Хвилин п’ятнадцять він був дуже хоробрий – ходив узад-уперед асфальтовою доріжкою і думав про Люську й Дениса. Час припинити усе це страхіття. Нехай дитина малює, що хоче. Нехай Люська, нарешті, перестане пити валеріанку на ніч…

Потім зірки скулилися і потьмяніли. І Богданова хоробрість скулилася теж. Він закрутився дзигою, як тоді у сні, і поспіхом відступив до під’їзду. Будити сусідів, бігти додому, викликати міліцію…

Темна тінь плигнула через сміттєві баки. Богдан відступив на крок, виставивши перед собою лопату. У цей момент єдиний ліхтар у дворі раптом спалахнув знову.

Світло упало на пику з вертикальними щелепами.

Усе ще погрожуючи лопатою, Богдан задкував і задкував до свого під’їзду, мовчки благаючи хоч кого-небудь прокинутися і підійти до вікна, крикнути, хоча б заверещати…

«У лопаті твій порятунок».

Проклятий будинок, проклятий город, проклята картопля…

Картопля…

Він згадав – бульба в руках, картоплина, що летить у страшну пику. Іскри.

Не зводячи очей з того, що дивилося на нього, Богдан тремтячими руками опустив свою зброю. М’язи нагадали, що робити. Богдане наліг на лопату, вона ввійшла в землю не м’яко, але й без особливого зусилля. Чудовисько припало до землі, притисло вуха, стьобало по боках хвостом. Богдан, не відводячи очей, нагнувся і намацав у ямці картоплину.

Вона була велика й гладенька, із трьома чи чотирма вічками. Вона була тепла і світилася золотаво-коричневим світлом.

Чудовисько заревіло, відштовхуючись від мокрого асфальту. Богдан розмахнувся і запустив у нього картоплиною – прямо в пику.

Вибух.


* * *

– Що з тобою? – запитала Люська, побачивши його обличчя.

Денис сопів на ліжку, натягаючи колготки. Був сірий ранок. На письмовому столі стояли баночки гуашевої фарби і лежав недоторканий листок паперу.

– Погань якась снилася, – Богдан похитав головою.

– Зміна атмосферного тиску.

– Напевно…

За вікном ледь світало. У дворі голосно лаялася двірничка. Богдан виглянув. Двірничка виливала душу дідусеві з третього під’їзду. Біля ніг дідуся вертілася болонка – мерзла, незважаючи на жовтогаряче пальтечко.

– Обережніше там, – сказав Богдан, випускаючи дружину і сина на сходовий майданчик. І навіщось уточнив: – Слизько…

– Ага, – посміхнулася Люська. – Не хвилюйся.

Визираючи з кватирки, він дивився, як вони йдуть через двір. Повз яму на асфальтованій дорозі – глибоку, але не широку. Не ширшу від леза лопати.

– Санепідемстанцію викличу! – загрожувала двірничка невідомо кому. – А раптом воно заразне? А раптом воно тут розплодилося? Ось, помилуйся!

І вказала Люсьці на сміттєвий бак, де на купі мотлоху лежало, очевидно, падло. Люська тільки глянула – відсахнулася і швидко потягла Дениса геть.

Перед тим як повернути за ріг, зупинилася і подивилася на вікно кухні. Зустрілася поглядом з Богданом, погляд простягнувся між ними, як ниточка.

І Люська посміхнулася.


Підемо в підвал?

<p>Підемо в підвал? </p>

– Підемо в підвал? – запитував Карлсон.

Ніякого пропелера, як у мультику, у Карлсона не було. Якщо живеш у підвалі, пропелер ні до чого. Там літати ніде. І штанів на помочах у смішну клітинку у Карлсона теж не було. Він завжди ходив у довгій сорочці до п’ят із кружавчиками біля коміра. А комір збирався в гармошку спеціальним шнурочком, від чого обличчя Карлсона відразу робилося зі звично-синюшнього темно-ліловим з плямами вугільного рум’янцю на щічках. Якби Малюк прийшов на урок у такій сорочці і без штанів, його б, мабуть, зі школи вигнали. Однокласники засміяли б. А мама тиждень лаялася. Утім, мама лаялася б рік, напевно, а тато взявся за ремінь, якби вони довідались, що Малюк ходить гратися у підвал із Карлсоном.

Добре, що Карлсона ніхто не бачив.

Першого разу Малюк злякався. І нічого соромітного чи смішного тут немає: кожний злякається, якщо до нього просто у дворі підійде синій товстунець у дівочій сорочці, запобігливо посміхнеться і запитає:

– Підемо у підвал?

– Ні-і – захитав головою Малюк, коли це трапилося вперше. Він тоді ще не знав, що хоч усю голову в клубок змотай, Карлсон усе одно не відстане. Такий приставучий вродився. – Мені не можна у підвал. Мені мама не дозволяє.

– Можна, – ласкаво погрозив пальцем Карлсон. – Тобі можна.

Він стягнув шнурок біля коміра, густо налився ожинним соком і додав, моргаючи:

– Тобі дуже потрібно у підвал. Ми там будемо гратися. Ходім…

Підвал виявився зовсім поруч. Навіть іти нікуди не треба. Моргнеш раз, другий – і ти в підвалі. Ні, спершу ти на сходах: вузьких, кам’яних, затиснутих між стіною, що облупилася, суціль в іржавих потьоках, і високим бортиком з бетону. Сходинки різного розміру. Малюк завжди спотикався на сьомій – щербатій, сколеній, якійсь недоробленій – і ледве не падав униз, на брудний запльований п’ятачок землі перед дверима. Добре, що Карлсон устигав схопити приятеля за плече. Тут не можна було спотикатися і падати. Просто спотикатися – ще нічого, напевно, тут кожний спотикався, а от падати – нізащо. Упадеш, і відразу станеться щось погане. Будеш валятися, як дохла кішка. Ну, ця, сіра в смужку, що тут вічно валяється.

Спасибі доброму Карлсону – підтримував.

Правда, на плечі залишався синець, схожий на лапчастий кленовий лист.

Величезний замок на дверях хрипів і коливався, коли в ньому колупалися ключем. У замка був поганий настрій і застуджене горло. «Скажи: а-а-а!» – жартував Карлсон, наслідуючи вухогорлоносу, товстому дядькові-лікарю з поліклініки, із круглим дзеркалом на чолі, що лікував одного разу Малюка від ангіни. Пізніше, коли Малюк призвичаївся, Карлсон став довіряти йому вставляти ключ-ложечку в глотку замкові. «А-а-а!» – веселився Малюк, наслідуючи друга, і виходило голосно, оглушливо голосно, аж трусилося все замкнене нутро підвалу:

– А-а-а!..

Замок заковтував і відчинявся.

Дужки виходили з нього рожево-слизуватими, наїжачені двома ріжками.

У підвалі звідусіль росли корені будинку. Вони ссали зі стін кров, що пахне залізом, – і гілкувалися, розбухали, випиналися вузлами згонів, волого блищали заклепками. По вузлах згонів можна було підрахувати, скільки будинку років. Іноді корінь лопався, з чорного нутра хлюпало свистячою парою або струменем рідини. Карлсон годинами міг бавитися, танцюючи біля кореня, що лопнув. А Малюкові ця гра швидко набридала, і він починав бігати по стелі з Гниличкою.

Але все це відбувалося потім, коли Малюк звик.

Першого ж разу вони відчинили двері підвалу, ввійшли в сплетення коренів, вдихнули вогке, по-особливому дражливе повітря, і на цьому підвал закінчився.

– Малюк! – гукнула з вікна мама. – Не сиди на землі! Застудишся!..

Малюк чхнув і з’ясував, що дійсно сидить на землі біля лави. Навпроти оглушливо гавкала болонка Чапа, задкуючи від нього. Морда в собаки була зляканою. До речі, з цього дня Чапа щоразу заходилася гавкотом, зустрічаючи Малюка, і хазяйка Чапи, добра бабуся Вава, дуже ніяковіла.

А сусідський ротвейлер Дикий, скажена худоба, побачивши Малюка починав скиглити.

Наступного разу Карлсон прийшов на уроці літератури. Малюк тільки-но дочитав біля дошки «Лукомор’я» і збирався продовжити, але Марь Лексівна, класна керівничка, його зупинила.

– Досить, – сказала вона, наміряючись ставити в журнал «п’ятірку» – Що ви, Марь Лексівна! – вигукнув Малюк. – Там далі найцікавіше. Там Руслан цього гада за бороду… і взагалі. Ви, напевне, просто не читали далі, ось і не знаєте. Хочете, я розповім?

Марія Олексіївна поставила в журнал «четвірку», за «надлишкову декламацію». «Сідай!» – веліла класна керівничка. Похнюпившись, Малюк сів. Він думав, що керівничка зовсім не класна, а так собі, баба-яга в жакеті, і дивився, як проходом між партами до нього йде Карлсон. Товстенький, у сорочці до п’ят, синій і усмішливий, Карлсон не привертав уваги однокласників. Марію Олексіївну він теж не займав. Малюк подумав, що сталося б, якби вчителька побачила товстуна без штанів, і заусміхався.

– Підемо у підвал?

– Еге ж…

Якщо пройти по підвалу далі, через пульсуючий коридорчик, де завжди хтось охав і зітхав, можна було зустрітися з Гниличкою. Суглобиста, схожа на мокрицю, з обличчям зіпсованого дівчиська, Гниличка обожнювала жарти. Вона пишалася своїм почуттям гумору.

Особливо вона любила звішуватися зі стелі в непідходящий момент.

– Бу-у-у! – відригувала Гниличка і реготала басом.

Якщо правильно відскочити, швидко змахнути руками і хрипло закричати у відповідь – що завгодно, аби хрипло, – Гниличка тягла тебе на стелю. Там удвох починали бігати наввипередки: ти навкарачки, бо інакше падав униз, а Гниличка – як завгодно. Вона не падала, якщо хотіла спуститися, лізла по стіні, шарудячи ніжками, чи випускала з черевця слизький шнурочок, схожий на той, що стягував шию Карлсону.

Шкода, що бігати по стелі більше хвилини не вдавалося.

Малюк поступово навчився ловити наближення кінця гри. Він тепер не гепався зі стелі, боляче вдаряючись об бетон підлоги, а спритно зістрибував. Коли хотілося ще побігати вгорі, між вузлуватих коренів, лякаючи боягузливих пацюків, що снують по кореневищах, треба було попросити Гниличку ще разок підкрастися. «Бу-у-у!» – ти відскакуєш, швидко махаєш, хрипиш і так далі. Тільки Карлсон попередив, що захоплюватися біганням не варто, інакше сам зробишся суглобистим, зі шнурком у черевці, а обличчя в тебе буде зіпсоване. Не обов’язково, як у дівчиська, але зіпсоване, це точно.

Поки Малюк грався з Гниличкою, Карлсон ловив пацюків, що падали, і зв’язував їм хвости бантиком.

– Єрмаков, ти заснув? – запитала Марія Олексіївна.

– Ні, – відповів Малюк.

– Де ти вічно витаєш?

– У підвалі, – шепнув Малюк, намагаючись, щоб його не почули.

В окремому кутку, під щитком з пробками, кнопками і важільцями, жили Тітко-дядьки. Вони були голі й вічно боролись. Спочатку Малюк їх боявся. Кожний боятиметься, якщо голі і борються не до перемоги, а просто так. У кутку стогнало, хлюпотіло й охало. Там підіймалася манна каша, грозячи утекти з каструльки. Карлсон навчив Малюка дивитися в цей куток скоса, мигцем, роблячи вигляд, що Тіткодядьки тебе зовсім не цікавлять. Якщо вирячуватися на них, сказав Карлсон, вони вирішать, що ти свій, що хочеш до них, але соромишся, і потягнуть тебе в куток. Будеш теж голий. Будеш боротися. А якщо не будеш прикидатися, що тобі з ними добре, Тітко-дядьки образяться.

Чим небезпечна образа Тіткодядьків, він не розповів, але Малюк і так повірив.

Дивитися скоса бувало цікаво.

У третьому класі до Малюка причепився веснянкуватий Бутих. Здоровило зі смішним ряботинням на носі, Бутих сховався в роздягальні і вискочив до Малюка нишком. Він до всіх так вискакував, а до Малюка забув. От згадав.

– Бу-у! – гаркнув Бутих, скорчивши моторошну гримасу.

Малюк подумав, що в підвалі це виглядало б краще. А в школі, на перерві… Бутих, на жаль, вважав інакше. Так буває, коли люди розходяться в оцінках: один думає, що зроблене ним дуже страшне і дуже класне, а другий не лякається і не радіє. Ображений тупістю Малюка, веснянкуватий Бутих заходився вбивати в нього розуміння доступними методами.

– Ти чого? – здивувався Малюк, потираючи гаряче вухо. Було боляче, але не дуже. Хіба що сидіти на підлозі виявилося холодно: з вікна тягло протягом. А ще Малюку стало шкода дилду-Бутиха, що, виявляється, зовсім не вміє гратися. Отут Бутих, видно, вирішив допомогти Малюкові встати. Схопивши жертву за лацкани шкільного піджачка, він скорчив дуже страшну, на його погляд, пику і рвонув Малюка на себе. Щоб знову не впасти, Малюк схопився за Бутиха.

Заглянув знизу вгору у веснянкувате обличчя.

– Підемо у підвал? Пограємося?

Якось само вирвалося.

А потім Малюк двічі правильно моргнув, і вони разом пішли на сходи з різними сходинками. Малюк вперше потрапив сюди без Карлсона. «Як же я двері відчиню?» – подумав він. Але ключ з радісним криком вискочив із тріщини в бетоні, плюхнувся у руку Малюкові. Бутих від несподіванки випустив здобич, і Малюк миттю опинився біля дверей, вдало перестрибнувши через підступну сьому сходинку. Замок цього разу не став викаблучуватись: сказав «а-а!..», немов упізнавши гостя, і відімкнувся.

Отямившись, Бутих збагнув, що здобич вислизає, стрибнув слідом. Через усі сходинки відразу. Здоровань ледь устиг виставити руки, щоб не розквасити ніс об стіну.

– Здоганялки! – зрадів Малюк і прослизнув у гостинне нутро підвалу. Позаду голосно тупотів Бутих, за яким із вдоволеним чмоканням зачинилися двері. Пульсуючий коридорчик вони пролетіли швидко. Бутих навіть не звернув уваги, де зібрався побігати. Головне зараз – наздогнати малого нахабу. Наздогнати й відмолотити. Щоб знав.

Пірнаючи під сплетення чавунних, свистячих парою коренів, Малюк помітив на стелі принишклу Гниличку. Зараз вона!.. У захваті підстрибнуло серце.

І Гниличка виправдала сподівання.

– Бу-у-у! – басом прогуділа Вона прямо в обличчя Бутиху, звісившись зі стелі.

Це в суглобистої мокриці вийшло куди краще, ніж у веснянкуватого здорованя в роздягальні. Малюк уперше дивився з боку на витівки Гнилички. Було дуже весело. Давно він так не сміявся! І Бутих повівся щонайкраще. Упав на карачки, скорчив зачудовану пику і, задкуючи, закричав:

– І-і-і-і!!!

Тільки не хрипко, а тоненько. І руками не махав. Шкода. Інакше Гниличка потягла б його на стелю, і Бутих зміг би хвилину там побігати. А так – не вийде. Але це нічого, можна буде ще спробувати.

Малюк буквально по підлозі качався від сміху, спостерігаючи, як Бутих задкує прямо в обійми Рогача, схованого у старій шафі. Рогач там жив-поживав. Підкрадешся до шафи, а він дверцята розчинить і схопити норовить. Очищами покрапленими блискає, лапи простягає… Якщо вивернешся – Рогач смішно підстрибує і скрегоче. А потім назад ховається. Але якщо впіймає, починає лоскотати вусами. Вуса у нього, як у таргана, тільки у сто разів більші. І поки тричі йому лапу не потиснеш – не відпустить. А лапи колючі, гачкуваті…

Бутих задкував, і Рогач його, звичайно ж, схопив. Від лоскоту очі Бутиха стали круглі-круглі, як у мультику. Його всього перекосило: напевно, дуже лоскоту боявся. Треба йому про лапу сказати…

Але нічого сказати Малюк не встиг.

– Це що за неподобство?! Припиніть негайно!

Виявляється, Бутих, як і раніше, тримав Малюка за лацкани піджачка і при цьому тоненько вив. З куточка рота у веснянкуватого тяглася ниточка слини. А над ними обома грізно височіла завуч Ганна Василівна, у роздратуванні стукаючи по підвіконню вказівкою.

Бутих відпустив Малюка, упав накарачки, як у підвалі, і жваво поскакав геть, продовжуючи вити на ходу.

За бійку Малюкові влетіло. Хоч він був і невинуватий. А Бутих ще довго бігав коридором накарачках, підвиваючи і боляче стукаючись головою об стіни. Грізних вимог Ганни Василівни «Припинити негайно!» і «Бутихов, перестань блазнювати!» він неначебто не чув. Потім з медпункту викликали лікарку в білому халаті, вона насилу підняла Бутиха на ноги і кудись повела. Бутих не ходив до школи цілий місяць. А коли нарешті прийшов, то став менший зростом і смикався невлад. Тепер здоровань усе більше мовчав і нікого не задирав. З Малюком здоровався за руку, але теж мовчки, дивлячись повз плече.

З наступного року Бутиха перевели в іншу школу.

Карлсон дуже сміявся, коли Малюк розповів йому цю історію. Прямо квоктав, як курка. І робився ліловим, хоча шнурка навколо шиї не затягував. Дуже шкодував, що Бутих трапився Рогачу, а не Лускунам або Мокрошльописі. Або Блідому Кружулику. Ті б його зовсім розіграли.

– А це хто такі? – жваво поцікавився Малюк.

– Ходімо у підвал? Знайомитися!

– Ходімо!

Виявилося, у глибині підвалу були ще одні двері. Із зовнішньої сторони кам’яні, а з внутрішньої – шкіряні, лискучі й живі. Коли двері відкривалися, вони чвакали. Малюк сказав їм, що чвакати при сторонніх непристойно, але двері зачвакали вдвічі голосніше. Вони так сміялися. Врізний замок тут нагадував рот із гострими зубами. Цими зубами замок чіплявся до косяка, коли двері закривали. А щоб двері відкрити, треба було смикнути за вухо, що стирчало зі стіни. Тільки не сильно, інакше двері ображалися і могли вкусити.

Це Карлсон так сказав, і Малюк йому відразу повірив.

– Чудові двері! – додав Карлсон.

– Авжеж! – погодився Малюк.

Взагалі підвал виявився значно більшим, ніж здавалося спочатку. За наступні три роки Малюк відкрив для себе безліч усяких кімнат, коридорів, сходів, тунелів – справжній лабіринт. І друзів нових придбав купу. До речі, виявилося, що підвал тягнувся ще на два-три поверхи униз. Але на саме дно вони з Карлсоном спускалися рідко: там було темно й нудно. Місцями води було по коліна. Жили там похмурі Топляки-луподіри і зіщулені Дренажери, схожі на сушених кажанів. Гратися вони лінувалися. Якщо Карлсону вдавалося їх умовити, то ігри виходили якісь одноманітні, здебільшого в «з’їли-нез’їли!», і швидко набридали.

Зате на верхньому ярусі підвалу було куди веселіше. Тут були кімнати з ліжками-стрибунцями (вони самі стрибали, наче залізні жаби, скриплячи пружинами!), закутки з ляпанням, де так здорово грати в «ляп-ляп». Лускун, схожий на величезного чорного коника з дюжиною перетинчастих лап, спритно клацав Малюкові горіхи гострозубцями. Гострозубці росли у нього з ніздрів. Горіхи невідомо де добували Кружулики. Може, крали. Щоб вони поділилися горіхами, треба було дозволити їм себе закружляти. Малюкові подобалося. Він часто кружлявся за горіхи.

А ще Карлсон показав йому свою домовинку. Там він відпочивав, утомившись від ігор.

Одного разу Малюк запитав у Карлсона, чи можна привести сюди друзів.

Карлсон замислився. Обличчя його від думок пішло плямами.

– А коли їм не сподобається? – запитав він. І раптом просяяв. – Веди! Будеш, як я. Ну, майже як я. Тому що в тебе немає

шнурка і домовинки. Тільки веди по одному. Тут не всім подобається.

Як комусь може не сподобатися в підвалі, Малюк не розумів.

Але незабаром зрозумів.

З друзями не заладналося. Тільки Валерка Коржик тричі ходив. А потім і йому перехотілося. І дружити з Малюком перехотілося. Але Малюк не дуже переживав. Він уже знав, що більшість людей – дивні. Їм у підвалах не дуже добре.

Коли по телевізору почали показувати фільми жахів, Малюк відразу зрозумів: це комедії про підвал.

Смішні.

Згодом Малюк виріс. Закінчив школу, вступив до університету. Одержав диплом, пішов на роботу. Оженився. Хоча й не відразу. Його першій нареченій не сподобалося у підвалі. І другій теж. Зате з третьою усе пройшло прекрасно! Коли їхньому синові виповнилося сім років, мама і тато підготували йому Великий Іменинний Сюрприз: у цей день вони вперше взяли його із собою в підвал.

Син був у захваті.

Іноді Малюк водив у підвал товаришів по службі та ще декого, наприклад, дурного п’яницю з ножем, що хотів погратися з ним на тролейбусній зупинці. І життя складалося якнайкраще.

А потім Малюк зовсім виріс і навіть постарів.

Одного разу до нього прийшов Карлсон. Довго не приходив, забув, напевно, а тут узяв і прийшов. Малюк теж давно не ходив. Усе більше в ліжку лежав. Тому дуже зрадів.

– Підемо у підвал? – запитав Карлсон.

Він зніяковіло смикав шнурок і намагався не дивитися на Малюка.

– Авжеж, – посміхнувся Малюк. Старий, він враз помолодшав, посміхаючись.

– Ти не боїшся? – тихо запитав Карлсон.

– Ні-і, – розреготався Малюк. – Адже це наш підвал. Чого там боятися?!

Карлсон зітхнув із полегшенням.

І вони пішли у підвал.


Сердолікова намистина

<p>Сердолікова намистина </p>

1

<p>1 </p>

Черепом грати у футбол не так уже й зручно. Легкий занадто, та й кіста, особливо стара, – не гума, не каучук. Удар точно не розрахуєш, полетить – шукай у кущах! До того ж недовговічний, у крайньому разі, на дві-три гри вистачить.

Проте грали. Як і належить – з лементом, з хвацькими ударами по ногах, із запеклими свистками судді. Розпалилися, зірвали майки, розтерли перший бруд по розпашілих обличчях.

Міцні вони хлопці, археологи!

Удар, ще удар! Ще! Жовта нерівна кістка летить в імпровізовані ворота. Летить, летить… Невже гол?!

– Череп віддайте!

Навіщо Максимові знадобився череп, причому саме перед вечерею, він і сам не зміг би пояснити. Ну, шумлять, ну, грають, ну, кричать бабуїнами. Що з них узяти, з футболістів? Першокурсники! Тим більше не свої, з істфаку університету, так би мовити, додані, із братерського інституту фізкультури. Їм і годиться у футбол грати. Сили до вечора ще залишаються, а мізків – менше, ніж у знайденому напередодні черепі.

Та й зачіпатися, треба визнати… Хто він для них, Максим? Студент-третьокурсник і начальник розкопу, причому не їхнього рідного, а сусіднього. Битися, може, не полізуть, але… Кому це потрібно?

Так і є! З першого разу не почули чи вдають.

– Віддайте!

– Що-о?!

Поки міркували, поки кучкувались і юрбою підступали, Максим нарешті зрозумів. Не потрібний йому череп, і нікому не потрібний, крім таких лосів, і не перший це футбол із жовтою кісткою замість м’яча. Просто…

– Кажу: череп!

– Так він наш, зрозумів? Іди, не заважай!..

…Просто Максим не любив подібного люду. До чого саме подібного, він навіть не зміг би уточнити. Слова «бидло» не сприймав, але не називати ж їх шляхетним латинським «плебс»! Однак не любив, причому сильно. Інтелігент у четвертому коліні, нічого не попишеш. «Інтель», як висловлювався він сам.

– Ваш?

Ось чого майбутні чемпіони не знали: психології. А вона – наука хитра, учить усякому. У тому числі й паузу тримати, і поглядом порожнім дивитися в чужі очі. Ну-бо почекаємо…

– Максиме, це ми… Дограємо тільки!

Тепер тиснути! Поки не прочухалися – тиснути! «Подібні» відзначаються нестійким настроєм. Азбука!

– Потрібен зараз. Я його описувати буду – для звіту. До речі, нижня щелепа де?

Експедиція копала вже третій тиждень. Цього року таланило: ні дощів, ні дизентерії, ні запою у бульдозериста. Великий Курган майже закінчили, розкрили три малих, дві одиночні могили і навіть обстежували сусіднє поселення, що за радгоспним садом. Дещо знайшли. Череп, наприклад.

Нижня щелепа виявилася поблизу, поруч із господарським наметом.

Максим міг бути цілком задоволеним. Досвід прикладної психології удався, шум за пологом намету затих, а він став власником індивідуального черепа. Питання лише в тім, що з ним, з черепом, робити далі. Не описувати ж, справді! Взагалі-то належало, але ніхто цим і не думав займатися, причому не тільки в їхній, а й у всіх відомих Максимові експедиціях. Фахівці в Києві, а брати недоука з медінституту – собі дорожче. Краще зайвого копача запросити, хоча б із того ж фізкультурного.

Максим узяв череп, зважив на долоні. Бідний Йорик, не знав я тебе! Просто викопав сьогодні саме перед обідом. Лежав ти, де і належить лежати черепу в давно порушеному кургані. Вище на метр від кістяка, у грабіжницькому лазі, що обвалився. Знайомий почерк – доритися до ями, відітнути голову разом із кистями рук (майже все золото на них), та швидше нагору, поки землею не придавило. Іноді, втім, давило і дуже успішно – як у кургані, розкопаному рівно тиждень тому.

Отже, череп. Отже, бідний Йорик. Скіфського походження, віку, судячи з жалюгідних решток інвентаря, років тисяч двох з половиною, схоронності середньої… Що ще? А ще ти не Йорик, а мадам Йорик чи навіть мадемуазель. Мадам – якщо виходити усе з того ж інвентаря (сережка, бронзовий браслет, дві намистини), а мадемуазель – судячи з (ого!) прекрасно збережених і зовсім не сточених зубів. Якщо врахувати, що жували й кусали в ті роки не в приклад нинішньому, то… Вам і двадцяти ще не було, мадемуазель Йорик!

І що накажете з вами робити?

Сергій Сергійович, начальник експедиції, зволив здивуватися. Рідкісний випадок, між іншим! Начальники експедиції не дивуються навіть на розкопах. «Так я і знав!» – ось і вся реакція, навіть якщо лопата вивернула золоту пектораль із грифонами.

– Максиме! Звідки це?

– Курган номер три. Сьогоднішній. Куди покласти?

Начальник дозволив собі не просто здивуватися – моргнути. Решту Максим міг вгадати наперед. Зараз йому пояснять, що краніологічне дослідження цього року неможливе, везти в музей – фонди переповнені… Якщо ж коротко: «Рятуй нас, Боже, від старанних старшокурсників!»

Отож можна виявити ініціативу.

– Я подумав, Сергію Сергійовичу… Закопаю його поруч із курганом, а місце в щоденнику позначу. Лежав з часів Перикла – і ще полежить. Якщо раптом знадобиться – візьмемо. Так би мовити, довгострокова консервація.

– Правильно, дій!

У начальницькому погляді прозирало явне схвалення. Але і докір теж. Мовляв, ти ж не з Палацу піонерів, Максиме! Чи сам зміркувати не міг?

А от не міг. Ідея з «довгостроковою консервацією» народилася несподівано, посеред розмови. Спонтанно, якщо зовсім по-науковому. Як і безглузда витівка зі скасуванням футбольного матчу.

Штикову лопату він узяв у господарському наметі, пляшку ж портвейну довелося купувати в сільмазі радгоспу імені Химерного, на що витрачено рівно півтори години.

– Череп! А точніше, шановна мадемуазель! – проникливо почав Максим, сидячи поруч зі свіжою ямою і підсвічуючи собі ліхтариком. – Насамперед повідомляю, що кістки я теж зібрав. Здається, усі, ми їх у кутку розкопу склали…

Максим не страждав типовою інтелігентською звичкою розмовляти сам із собою, але в даному випадку мав повне право вважати, що знаходиться в компанії. Крім того, ніч, пустельний степ, розрита могила, та й пляшка вже не повна… Хто осудить?

– Перш ніж поговоримо про наступне, дозволю собі представитися. Ім’я моє ви вже, ймовірно, чули. Залишається додати, що я студент третього курсу історичного факультету, копаю з чотирнадцяти років, справу цю люблю, сподіваюся років через п’ять стати заступником начальника експедиції і… І, між іншим, через вас я порізав палець.

Зауваження було не зовсім справедливе. Максим, зрештою, сам винуватий, тому що вирішив копати без ліхтарика і

майже відразу наткнувся на пляшкове скло. Довелося заливати рану портвейном.

– Нарешті, про те, що я тут взагалі роблю. Відповім так: і самому цікаво. Усі мої сьогоднішні вчинки знаходжу дивними й нелогічними. Буде бажання, можете подумати на дозвіллі. Спробую лише висунути безперечну версію. Скажімо, я врахував, що ви вмерли молодою, після смерті вас пограбували, а потім якась босота посміла грати вами у футбол. Усі ці обставини й викликали мою неадекватну реакцію.

Максим замовк, щоб оцінити, який вигляд це має збоку. Та вже коли взявся – доводь до кінця.

– Оскільки ми з вами не християни, дозволю здійснити над вами щось на зразок язичницького обряду. Вибачте, якщо разом зі шляхетним портвейном за карбованець тридцять дві на ваші кістки потрапить крапля моєї крові. Утім, так буде ще архаїчніше. А на пам’ять про вас залишу собі сердолікову намистину, що мав честь тільки що знайти у відвалі вашого кургану. Описувати в щоденнику і здавати не буду, щоб не заплутати хронологію.

Максим понишпорив у кишені штормівки, підсвітив ліхтариком. На долоні лежала нерівна коричнева кулька. Здалеку – камінчик та й камінчик, та ледь промінь торкнувся поверхні, як десь у глибині засвітився зустрічний вогник…

Захотілося встати й піти. Монолог на кшталт «Вельмишановна шафо!» надто затягнувся. Тому Максим просто хлюпнув від душі портвейну, подумав, сам зробив кілька ковтків і взявся за лопату. Але в останню мить зупинився. Шафа шафою, але ж це, як не крути, похорон!

Від такої думки і зовсім стало не по собі. Максим відвернувся, немов сподіваючись побачити щось у навколишній пітьмі, потім винувато зітхнув:

– Пробач, якщо щось не так. Напевно… Упевнений, ти була красивою, хороброю, уміла, на відміну від мене, прекрасно їздити верхи і стріляти з лука. Вірші б прочитати, але нічого російського не спадає на думку. Хіба що українською, але в мене від неї ідіосинкразія. Зате майже про нас із тобою. Борис Мозолевський написав, він археолог, як і я. Точніше, це я, як він. Свого часу я чесно спробував перекласти.

Максим витер тильною стороною долоні раптово зіпріле чоло. Згадувати власні

поетичні потуги виявилося не так і легко. Але якщо постаратися…

Він не спав. Серед зірок німого гласу

Йшов крізь пітьму – і завмер, нерухомий:

Афродіта скіфів – Аргимпаса

Опромінювала степ вогнем своїм.

Переклад був так собі. До того ж Максим помилився – безмісячна ніч була чорна, Аргимпаса сховала свій лик. І так само темним здавався сердолік на забрудненій землею і кров’ю долоні.


2

<p>2 </p>

– Ви археолог, – упевнено заявила дівчина. – З експедиції, що кургани копає.

– А ви з тих будиночків, що біля берега, – не обертаючись, констатував Максим. – Відпочиваєте по трудах праведних.

Йому перешкодили.

Археологи рідко копають на самоті. Це і добре, і погано. Добре, якщо поруч село з магазином, і погано, коли починається майже неминучий конфлікт з місцевими «подібними». Відпочиваючі як сусіди кращі, але занадто докучливі.

Те, що гостя саме з будиночків, він зрозумів після першого ж слова. Свої усі на виду, а сільський «суржик» впізнаєш одразу.

А взагалі в довкіллі було людно. Село, що з магазином, поряд ще одне, майже порожнє, ріка з фанерними будиночками на березі і човновою пристанню. Коли ж після першого тижня роботи починає кортіти самотності, надмір тобі подібних стомлює.

Увечері Максим ішов «світ за очі» – на старий курган, по-варварському розкопаний ще століття тому. Сідав так, щоб не бачити нічого, крім далекого лісу.

– Перешкодила? – гостя виявилася до дивного чуйною. – Напевне, думаєте про роботу? Вибачте, зараз піду.

Чи дівчина і справді знітилася, чи не гірше третьокурсника вивчила мудру науку психологію. Максим поспішно підвівся.

– Це ви мене вибачте. Нікому ви не перешкодили, я іду, точніше, уже пішов. До речі, курган на якому ми стоїмо, ранньоськіфский, століття сьомого до нашої ери, ліворуч – цвинтар, але вже новіший і… Пішов!

– Залишаєте мене одну на цвинтарі?

Дівчина засміялася, й археологу відразу ж перехотілося йти.

– Цвинтар? – він подивився вниз, де той і знаходився, похитав головою. – Якщо ми збираємося познайомитися, привід – кращого не придумати. Цвинтар початку двадцятого століття, покинутий, розорений, як і все в цьому богоспасенному краю…

Дівчина знову розсміялася, простягнула долоню:

– Ніна! Запам’ятати легко – з «Кавказької полонянки». А вас я знаю, ви – головний у тій ямі, де копають, і звати вас Максим.

– Як у Стругацьких у «Населеному острові», – погодився він, теж протягуючи руку.

Дивина сталася цієї миті на покинутому кургані. Корінний, справжній археолог не став поправляти невігласа, що посмів назвати розкоп якоюсь «ямою». Напевно, дівчина і справді гарно сміялася.

– Я дійсно, як ви кажете, з будиночків, але відпочиваю не після трудів, а перед. Про вас мені розповіли хлопці. Вони першокурсники, намагалися грати зі мною у волейбол і дуже вас бояться.

– При цьому вважають занудою і кар’єристом, що мріє про аспірантуру на нашій кафедрі, – погодився Максим.

Отут би дівчині його поправити (для того і говорилося), але Ніна чомусь змовчала. Лише подивилася – дуже уважно. Максимові негайно захотілося вийняти з кишені забутий в наметі гребінець, а заодно збігати в той же намет за бритвою. Археолог у полі – не студент в актовому залі. В усьому ж іншому гребінець з бритвою допомогти не могли. Максим був упевнений, що зовнішністю не вдався, так само як і зростом, а якщо тебе до того ж визнали занудою…

Він подивився на годинника, щоб змотивувати відхід, але дівчина раптом ступнула ближче.

– Так… Скривдила, причому безпідставно. Максиме, мені дуже подобаються зануди, а мрія про аспірантуру – дуже достойна мрія. Дивитися на годинник не треба, цей прийом давно не проходить.

– Ви – психолог, – зрозумів він.

– Четвертий курс, – дівчина чомусь зітхнула. – Як психолог пропоную негайно перейти на «ти» і оцінити ситуацію. Прийшла я сюди, звичайно ж, не випадково, але от знайомитися ні з ким не хотіла, навіть з археологами. Навпаки, мріяла побути на самоті. Здається, наші мотивації збігаються?

Максим кивнув, здогадуючись, що про звичку бути лідером у розумній бесіді

тимчасово доведеться забути. Психолог, значить?

– Не тільки мотивації, Ніно. У нас із тобою однакова звичка знаходити наймудрованіші слова для найпростіших речей, ми обоє про себе занадто високої думки, а познайомитися зі мною ти все-таки хотіла.

На цьому можна було б і розійтися. Але вони залишилися.


3

<p>3 </p>

Дощ пішов наприкінці четвертого тижня. Великий Закон шкідливості, про який знає кожний археолог, спрацював без збою. Що користі в уже зробленому, у витягнутому, спакованому й описаному, якщо зривається головне, заради чого затіяно сезон? Великий Курган, майже розкритий, звільнений від дивовижної багатометрової засипки, майже готовий віддати усе, що вціліло від Часу, здавалося, передумав. Акуратний, п’ять на п’ять «квадратів», розкоп не так уже й повільно, зате напевне, перетворювався в басейн із слизькими глинистими стінками.

Земля не поспішала віддавати своїх мерців.

Вранці, коли закапало, начальник Сергій Сергійович став білим. До полудня, як полило, – жовтим. Після другої години дня злива стихла, і обличчя Сергія Сергійовича почало рожевіти.

На п’яту вечора знову лило, цього разу нещадно, від усієї душі.

Дивитися, як начальник зеленіє, Максим не став. О п’ятій п’ятнадцять він уже підходив до дерев’яного будиночка біля ріки. Третього ліворуч, синього, з невеликою верандою.

Ніна стояла біля відкритих дверей, затиснувши в пальцях сигарету.

– Ти куриш, – відзначив він очевидне, але раніше не зауважене.

– А у вас дощ, напевно, все залило, але ти – не куриш, – погодилася дівчина, затягуючись востаннє і кидаючи недокурок у найближчу калюжу. – Висновок: мої обставини складніші.

Він подивився Ніні в очі й зрозумів, що ігри в прикладну психологію скінчилися. Зовсім. На мить Максим пошкодував, що прийшов. Але раз прийшов…

– Допомогти можу?

Безпомічне за формою і за змістом питання давало право на будь-яку відповідь.

Від просьби позичити двадцять карбованців до пропозиції здійснити чудо. Причому тут же, не сходячи з мокрої веранди.

– Можеш. Здійсни чудо.

Дивно, але Максим ніби цього й очікував. Волога долоня сковзнула в кишеню штормівки.

– Єдина вартісна річ у мене, крім залікової. Але залікова чудес не здійснює. Ця – може.

Крапля, що зірвалася з бляшаного карниза, умила сердолік.

– Заходь до будинку, я чай заварила, – Ніна обережно взяла в руки намистину, на мить замислилася. – На ній же кров, правда? Твоя?

– Ця дівчина з кургану повинна б тебе полюбити.

– Повинна була б, – уточнив уїдливий Максим. – Та головне – за що?

У бляшаних кружках парував чай, штормівка сохла біля палаючої електроплитки. За вікном шуміла злива, що переходила у потоп.

– Скіфи вірили у вічне життя. Тому не «б», – невесело посміхнулася Ніна. – А за що… Ти ж їй це вічне життя заново подарував, хіба не так? Навів порядок у царстві мертвих?

Сердолікова намистина лежала на столі, поруч із пачкою рафінаду.

Максим кивнув:

– Саме так. Можу переказати відповідну главу з монографії Абаєва. І що цікаво, Ніно? За ці дні ми обговорили з тобою не тільки всі обов’язкові для інтелів…

– Вибач? – кружка в руці дівчини здригнулася. – Ах так, знову Стругацькі!

– І знову «саме». Всі обов’язкові для інтелів теми, навіть перейшли на додаткову програму. Це з одного боку. З іншого ж… Я, як зрадник на допиті, виклав про себе все, включаючи сагу про дідуся, Максима Івановича, що примудрився саме в цих місцях скласти свою комсомольську голову в самий розпал колективізації. І ти слухала, наче тобі цікаво.

Кружка в її руках знову здригнулася. Окріп хлюпнув на пачку з цукром.

– Мені було цікаво, Максиме. Якщо не віриш, то… повір. Можу продовжити. Я про себе нічого не розповідала, а ти, як щирий… інтель… не розпитував. А тепер тонко натякаєш, що мої неприємності десь там.

Максим подивився в залите білою водою скло. Сутеніє. Якщо литиме всю ніч, прощай, Великий Кургане!

– Хіба що дуже тонко, Ніно.

Дівчина поставила кухоль на стіл, витерла мокре зап’ястя носовою хусткою, закусила губу.

– Тобі потрібно було піти відразу, поки ще було видно. У тебе і так вистачає проблем із твоїм курганом.

– Те, що я не росіянка, ти вже зрозумів.

Максим знизав плечима. Він, хоч сам був обрусілим українцем, усе ж не бачив у тім особливого лиха. Більше того, козацькі гени часом нашіптували йому, що росіянином бути зовсім не обов’язково.

Тепер вони сиділи на ліжку – панцирному, з нікельованими кульками на бильцях. Ніна – біля підсунутої до стіни подушки, він – на протилежному кінці. Між ними лежав напіврозібраний рюкзак.

– Я не тільки не росіянка… Далі домисли собі сам. Вибач, не можу.

Цього разу Максим зморгнув – не гірше Сергія Сергійовича. Чомусь подумалося про чилійських емігрантів. Ні, не схожа.

– Домислювати не хочу. Вибач – взаємно.

Дівчина провела рукою по обличчю. Потім у її долоні виявилася знайома намистина.

– Добре! Домислю сама. Уяви, що я – та сама скіфська дівчина, яку ти поховав. Але ти зробив помилку, кров не можна було змішувати з вином. Замість поховального ти провів зовсім інший обряд. Так?

Про череп Максим розповів їй сам. І відразу зрозумів – даремно. Тепер же зрозумів це вдруге.

– Ти викликав її, змусив знову вдихнути повітря, випити води, поговорити з живими людьми. Але твоєї крові вистачить ненадовго. Їй… Мені незабаром доведеться піти – повернутися під землю, у темряву, у Ніщо. Нова кров не допоможе, потрібно інше чудо. Скажімо…

Ніна перекотила намистину по долоні, обережно торкнулася пальцем.

– Скажімо, сердолік повинен засвітитися.

– Це буде причиною чи наслідком?

Максим дуже постарався, щоб запитання прозвучало в міру іронічно. Але дуже в міру.

– Ще не знаю.

За вікном лив дощ, червоним вогнем горіла спіраль електроплитки, димів недокурок у порожній банці з-під сайри. Штормівка ще не висохла, і Максим, сам промоклий, добряче змерз. З відкритого рюкзака на нього дивився в’язаний светр, але претендувати на таку розкіш закоренілий інтел не зважився. Ніні ж було не до штормівки і не до светра теж.

– Тепер я зрозуміла, хто з нас старший, – раптово зауважила дівчина. – Це не докір, хвалитися тут нічим. Я теж мріяла гратися в розкопи курганів. Дуже мріяла…

У цю хвилину Максимові терміново захотілося подорослішати. Курган для цього не годився. Він подивився на намистину в її долоні.

– Ти… Ти вийдеш за ме…

Сердолік зник. Долоня Ніни дотягнулася до його губів. Натисла.

– Дощ, здається, закінчується… Ти дуже хороший хлопчик, Максиме.


4

<p>4 </p>

Мертвий цар побачив сонце через два дні.

Боги втомилися. Занадто давні, занадто занурені в товщі пам’яті, своєї і чужої, вони зробили, що змогли. Не допомогло. Осквернителі були молоді, з гарячою кров’ю, гострим холодним розумом і ненаситною жагою. Їх не чекала вічність, під їхніми кедами чвакала холодна багнюка, в яку їм усім доведеться незабаром піти. Тому вони поспішали насолодитися миттю перемоги, зчистити мокру землю з золотої діадеми, з радісною усмішкою підняти до розгубленого сонця парадний царський меч, подивитися в померхлий лик срібного еллінського дзеркала.

Боги віддали царя. Бульдозер, гарикаючи, від’їхав убік, похмурі бородаті хлопці – гвардія експедиції, схилилися над чимось темним, що проступало з-під жовтого багна. Інших безжалісно відігнали геть. Мить перемоги – вона для всіх, але ділиться не порівну.

– Як завжди, дві головні камери, – начальник Сергій Сергійович, що зневажливо топтав армійськими черевиками брівку кургану, кивнув униз, на дно розкопу. Там оскверняли царські кістки.

– Цар і цариця, – погодився освічений хлопчик Максим, дивлячись кудись убік. Цей спекотний день – день перемоги, а йому стало якось байдуже. Зараз закричать, зараз скотиться вниз збуджений фотограф, тримаючи напоготові свій «Любитель». Вони виграли. Увечері – футбол.

– Місцеві копали курган років сто, – він подивився на близьке село, поморщився, як завжди при думці про «подібних». – І не змогли нічого знайти. Чому, Сергію Сергійовичу? Вони ж ціле метро прокопали! А ми знайшли.

На губах начальника промайнула посмішка, яку Сергій Сергійович міг собі дозволити тільки у такий день. Коли вони приїхали, Великий Курган і справді скидався на зарослий травою будівельний майданчик. Кожен в окрузі знав про козацький скарб, що лежить під жовтою глиною, про захованого золотого коня з золотою вуздечкою. Копали роками, цілими родинами, поколіннями.

– Ти ж розумієш, Максиме.

Сказати старшокурснику «ти» – непрощенний промах, навіть для начальника, але в такий момент «ти» було рівнозначне медалі.

– Аборигени втратили кваліфікацію, – не без задоволення констатував майбутній заступник. – Вони не знали, де шукати головну камеру з похованням. Ну, ми знаємо, Сергію Сергійовичу!

Начальник смикнув кутиком рота, потім знову посміхнувся, але вже інакше – холодно й спокійно. Так посміхається брахман, думаючи про парій. Так, напевно, посміхалися у своєму тартарі душі давніх грабіжників, спостерігаючи за марною суєтою «аборигенів».

Унизу вже щось знайшли, але ще не кричали. Рано! Зараз очистять поверхню, покладуть картонні цифри, фотограф заричить, звільняючи «кадр»…

– Сергію Сергійовичу, – несподівано для самого себе заговорив Максим. – У кожнім кургані – грабіжницькі лази. Вони шукали золото, це зрозуміло. Але ж небезпечно! Охорона, заклинання, обвали, нарешті. Ми знайшли трьох загиблих… Невже ними рухала тільки…

– Жадібність? – підхопив начальник не без інтересу. – Ти правий, подібне ремесло рідко себе окуповує. Заробити на життя можна інакше. Мені здається, багатьма рухало те ж, що й нами. Теж жадібність, але інша.

Уточнювати він не став, як і Максим – перепитувати. Вони були однієї касти.

– Знайшли! Знайшли! Знайшли!!!

Царські кістки не забрали. І не зібрали теж – залишили розкиданими в бруді.


5

<p>5 </p>

Ніна зустріла його біля довгого дерев’яного столу, за яким обідала експедиція. Зараз на гладкій клейонці сиротливо стояли дві чисті порожні миски. Свято почнеться вночі.

Максим димів сигаретою, дивлячись собі під ноги. Ніну він не помітив.

– Ти куриш, – сказала вона.

– Здрастуй.

Максим кивнув, подивився, куди б викинути сигарету, але в останню мить передумав. Лише третя за день, дуже хотілося докурити.

– Завтра вранці я їду, – Ніна підійшла зовсім близько, помовчала. – Якщо хочеш… Зустрінемося через годину на тім кургані.

– Де цвинтар? – уточнив він без особливої необхідності.

Дівчина не відповіла і раптом погладила його по щоці. Максим здригнувся.

Першокурсник, що проходив мимо, з розумінням відвернувся.

На кургані було вогко. Сонце висушило траву, але земля усе ще противилася, не віддаючи холодної вологи. Цього раннього вечора усе здавалося інакшим, зміненим. Старий цвинтар підступив ближче, до самого підніжжя, ліс, навпаки, немов пішов до обрію.

Максим прийшов першим. Сигарети не брав – у роті й так зібралася гіркота. Дівчини ще не було, і він сів на звичне місце, кинувши поверх трави штормівку. Зрештою, одному теж непогано. Можна думати, можна дивитися на старі покинуті могили, покриті такою ж високою травою. Чомусь подумалося про тих же «подібних», не вартих навіть визначення «плебс». Вони розкопували кургани, намагаючись знайти золотого коня з золотою вуздечкою, і відверталися від могил батьків і дідів.

Максим знав, що правий, але на думку відразу спало зовсім інше. З цих місць його предки, тут загинув дід, але тепер для нього ця земля – чужа. Неприємні люди, незрозуміла мова…

У школі Максим ледь зміг одержати «четвірку» з української мови – заради середнього бала в атестаті. Англійську знав краще від усіх у класі, латинь учив з чотирнадцяти років.

Він зрозумів, що і ця правда його нітрохи не збентежила.

Ніна поклала на траву великий пакет, з якого визирало щось синє.

– Узяла ковдру, – пояснила. – Дуже вогко.

– Порушення експедиційних традицій, – знизав він плечима, не встаючи. – Правило: гуляючи з дівчиною, не бери ковдри. Занадто прозорий натяк.

Ніна відреагувала на диво спокійно: – Я не з вашої експедиції. А сьогодні вогко.

На ковдру Максим так і не сів. Принципово.

– Говори, що хочеш, – сказала Ніна.

Максим хотів огризнутися, але раптом зрозумів, що дівчина має рацію. Вона – старша.

– Добре!

Він подивився на потемнілий ліс, на сірий серпанок, що повзе до цвинтаря від близької ріки, на бліде згасаюче небо.

– Я думав, ми – паталогоанатоми історії. Ми, археологи. Професія на грані цинізму, але без неї – ніяк. Першокурсники, що ойкають, побачивши битого давнього горщика, ще не розуміють. І не зрозуміють. До цього дійдуть окремі… Знаєш, справжнього археолога можна впізнати, тільки побувавши у нього вдома. Ті, хто їздив в експедиції, обов’язково привозять сувеніри – ті ж биті горщики. Розкладають на поличках, милуються, гостям показують… Комплекс домашнього музею. Так ось – у справжнього археолога немає домашнього музею. Паталогоанатом не носить додому трупи з моргу.

– Тобі холодно, – Ніна підвелася, накинула йому на плечі край ковдри. – Говори, Максиме.

Сутеніло швидко, занадто швидко для середини літа. Не перша дивина цих дивних днів.

– А зараз я зрозумів, Ніно. Ми – скіфи. Вони були такими ж прибульцями на нашій землі. Приходили, брали, що хотіли, воювали з аборигенами, забирали їхніх жінок. Для них ця країна була чужою.

– Ти втомився, – дівчина обережно поклала долоню йому на плече. – Дуже втомився. А я тебе скривдила.

Максим уперто похитав головою.

– Ніхто нікого не кривдив. Подумаєш, поговорили кілька днів на інтелектуальні теми! Я все-таки закінчу. Кажуть – рідна земля. У мене є рідна земля, але не ця. Бруд, скособочені хати, п’яні селяни, запльований цвинтар… Вона що, така – Батьківщина? Та вони навіть українською говорити не навчилися!

– Але ж ти зараз чомусь подумав про них? – дівчина сіла ближче, торкнулася обличчям його обличчя. – Подумав, і тобі стало боляче… Може, тому що ти поховав ту дівчину.

– Тебе?

– Мене. Поховав і дозволив ненадовго повернутися до живого. Але мені час іти.

Вона дістала сердолік, підняла долоню… Намистина була мертвою.

– Чекай, чекай!..

Ніна знехотя відірвала губи від його губів, ривком відсунулася назад, навіщось поправила волосся.

У темряві її обличчя здавалося зовсім іншим, незнайомим.

– Почекай, Максиме! Ти відразу зрозумів, навіщо я тебе покликала, але… Послухай!

Він важко перевів подих, справляючись з вогнем, що його затопив. Ніна була зовсім поруч, він уже відчував її плоть, чув її серце.

– Дівчина, яку ти воскресив, у твоїй владі. Ти – скіф. Але якщо… Ні, не так. Уяви, що у цієї дівчини є ще право повернутися. Надовго, на ціле життя – якщо знайдеться той, кому її життя потрібне. Це і є чудо! Але боги змушують спочатку пройти іспит. Іспит і для мене, і для тебе. Я можу дозволити тобі все, але тоді піду навіки. Намистина не засвітиться, Максиме! Я залишуся для тебе примарою, тінню з могили. Якщо ж тобі вистачить цієї ночі і старої ковдри, не стану заперечувати… Але спочатку віддам тобі намистину.

Максим повільно встав, поправив сорочку, відвернувся, усмоктуючи зіницями пітьму.

– Ніно! Хоча б зараз… Про що ти? Яке чудо? Чудес не буває, Ніно! Ти маєш рацію, ти старша, ти розумніша…

– Розумніша – не значить безжальніша, – дівчина теж підвелася і так само подивилася в ніч. – А ось ти не правий, насправді ти віриш в чудеса… І даремно не віриш тій, котру підняв з могили. Уяви тільки, що все так і є!

Максим похитав головою і не відповів. Ніна підійшла, поклала руки йому на плечі.

– Тоді я вигадаю іншу історію. Навіть не вигадаю, просто перекажу іншою мовою. Я мусульманка, Максиме. Таке дивно чути тут, чути тобі, адже ти навіть не хрещений. Але у нас все інакше. У нас… У мене теж є своя земля, але на ній не кургани, а гори. І є наречений, він офіцер, служить на китайському кордоні. Про наше весілля батьки домовилися багато років тому. Почекай…

Вона різко відсунулася, схилилася над ковдрою, знайшла пачку сигарет. Голосно клацнула запальничка.

– Я його не люблю і не піду за нього заміж. Бігати й ховатися не буду, скажу в лице. Тому і їду. Родина не вибачить, мене не пустять додому, проклянуть. Можуть навіть убити. Але я все одно це зроблю.

– Дикість! – різко видихнув Максим. – У вас що, Тимур править?

Рука Ніни знову погладила його по обличчю.

– Ти все ж не скіф. Ти – освічений хлопчик з великого красивого міста. Для тебе навіть ці кургани – незрозуміла чужа земля… Я зроблю, як вирішила, а тепер повинен вирішувати ти. Зараз я зв’язана словом, зв’язана клятвою. Але я у твоїй владі, роби, що хочеш. Тільки я не прощу собі – ніколи. Щоб не трапилося, як би не склалося життя. Навіть якщо ми знову зустрінемося, будемо разом. Не прощу! Чужа наречена не може лягти на цю ковдру. На ній мене не будуть любити – мене втопчуть у бруд. Моїм черепом знову будуть грати у футбол…

Максимові чомусь згадався розритий сьогодні курган. Від мертвої цариці не залишилося навіть кістяка. Тільки жовта глина…

– Можливо, я незабаром помру. Можливо, буду вільною. Можливо, у нас з тобою попереду ціле життя. Не знаю! Ніхто не знає, навіть боги, у яких ти не віриш. Нехай усе буде по-твоєму, Максиме. Зараз ти вже не хлопчик, зараз ти став дорослим.

Вирішуй! Сердолік у мене в руці.

Максим довго дивився у важке зоряне небо, намагаючись знайти потрібні слова. На розум прийшов власний невдалий переклад. «Він не спав. Серед зірок німого гласу йшов крізь пітьму – і замер, нерухомий…» Ні, так не відповіси. Він став дорослим. Він повинен вирішити.

– Це твоя намистина, Ніно. Вона засвітиться.


6

<p>6 </p>

– Тебе до телефону, – покликала мама.

– Угу!

Максим не без жалю відклав убік том Моммзена, устав, глянув у вікно. Поріділа крона старого клена вже не ховала сусідній будинок. Узимку його видно весь – старий, ще початку століття. Клен, червона цегла знайомих стін, нитки телефонних дротів…

Його дитинство. Його світ. Його життя.

– Це Ніна, – почув Максим. – Але згадувати мене зовсім не обов’язково.

– Я не забував, – відповів він, і уточнив: – Не забув.

Слухавка раптово стала гарячою.

– Зараз я продиктую телефон. Якщо хочеш – подзвони… Максиме, оскільки ти все ж… інтель, скажу сама. Ти мені нічим не зобов’язаний, розумієш? Дзвонити не обов’язково.

– Диктуй, – видихнув він.

Олівець був уже в руці. Номери Максим звичайно записував на полях старої телефонної книги.

– Зараз… – Ніна засміялася. – Я твої вірші згадала. Про Афродіту Аргимпасу. «Він не спав. Серед зірок німого гласу йшов крізь пітьму – і замер, нерухомий…» Правильно?

Трубка схолодніла як лід. Максим не згадував при ній Аргимпасу. Він узагалі не читав Ніні віршів.

– Правильно, – слово виговорилося на подив легко. – Диктуй номер!

Чи все-таки було? Здається, вони говорили про Мозолевського, про розкопки Гайманової Могили. Але ж він читав українською! Чи…


7

<p>7 </p>

Дівчина відійшла від телефону, розкрила долоню.

Намистина. Теплий вогонь сердоліку.


Сатанорій

<p>Сатанорій </p>

– Приїхали! «Ладусі».

Автобус зі скрипом і злим шипінням розтиснув щелепи, прощаючись з недоперевареною здобиччю. Пасажири повалили назовні: труська утроба доконала всіх. Він вибрався одним із перших, подав руку дружині, підкинув рюкзак вище й озирнувся. Ральф, що всю дорогу прикидався сфінксом, відчувши волю, немов з ланцюга зірвався. І тепер, беручи реванш за довге «лежати!», нарізав кола навколо хазяїв, яких обожнював. Останнє сонце листопада хлюпнуло золота на рідкі шевелюри старців-дубів, нездоровим сухотним блиском відбилося у склі корпусу, вимитому до надприродної, що вселяє жах, чистоти; бляклу блакить арки біля входу на територію плямували, обсипаючись, більма штукатурки, і німб знущально клубочився над бронзовою лисиною усюдисущого вождя.

Потічок метушливих мурах пожебонів до будинку адміністрації, волочачи валізи і торби. Напевно, варто було б додати кроку, обігнати похоронного вигляду бабусю, на корпус обійти рисака-ровесника, підрізати його горласте сімейство, біля сходів кидком дістати ветерана, що скаче верхи на паличці, у трійці лідерів дістатися до заповітного віконця, оформити папери і спочивати на лаврах у раю номера. Але поспіх викликав майже фізіологічну відразу. Він приїхав відпочивати. Передусім від отрутного шила, загнаного життям по саме руків’я.

Досить.

Син побіг уперед навперегони з Ральфом; утім, займати чергу дитина не збиралася. Чадо цікавив особняк – стародавній поміщицький будинок, двоповерховий, з мармуровими східцями і колонами біля входу; саме тут розташовувалася адміністрація санаторію. А Ральф, здоровенний, вічно слинявий боксер, із задоволенням обгавкував жирних, меланхолійних граків, готовий бігти куди завгодно, аби бігти.

Стоячи в черзі, він заздрив собаці, потім – сину, ще пізніше – дружині, що вийшла «на хвилинку» і втратила лік часу. Заздрості було багато. Вистачило до кінця.

– Ваш номер 415-й. Здайте паспорти.

– Добре.

До корпусу вела чисто виметена доріжка. Можна сказати, стерильна, як підлога в операційній. З обох боків росли кущі: неприємно голі, з чорними гронами ягід, сухих і зморщених, кущі ворушилися при повному безвітрі. Ліфт не працював. Сходами можна було йти тільки вервечкою. Четвертий поверх виявився замкненим. А чергова з ключами гралася у Невловимого Джо. Пошуки настрою не зіпсували, вірніше, зіпсували не дуже. Приїхали відпочивати. Родиною. Нерви, злість, сварки залишилися вдома: скрегочуть зубами в замкненій і поставленій на сигналізацію квартирі. Це заздалегідь обговорено з дружиною. Він згадував домовленість, плентаючись за ключницею, що нарешті з’явилася, з’ясовуючи, що в 415-му, тримісному номері відсутні електричні лампочки, душ і не працює зливний бачок, а в 416-му номері, де усе працює, зливається і запалюється, – два ліжка.

– Подивимося 410-й?

– Там комплект?

«Сумнівно», – читалося на одутлому обличчі чергової, схожої на статую знищеного талібами Будди. Далі сталося чудо: сестричка з медпункту разом із прибиральницею, виявивши невластиву обслузі запопадливість, швиденько перетягнули одне ліжко з бездушового номера в задушований. Перший порив був – допомогти. Жінки усе-таки. Але він осмикнув внутрішнього джентльмена. За путівку заплачені гроші. Адміністрація зобов’язана надати комплектний номер. А якщо персонал загруз у ліні, забувши підготувати корпус до заїзду відпочиваючих, – нехай тепер віддувається!

Думки були правильні, але крижані. Січневі. Стало незатишно. Коли ліжко зайняло відведене місце біля вікна, він простягнув медсестрі зім’яту п’ятірку:

– Візьміть.

– Ой, ні, що ви! Не можна! – Дівчина закліпала віями. Переляк здавався награним хоча грошей вона так і не взяла. – У нас це не прийнято!

«Скрізь прийнято, а у вас ні?!» Здвигнувши плечима, він заходився розпаковувати рюкзак.

На сніданок, природно, спізнилися. Проте безкорислива сестричка переконала сходити в їдальню: її розповідь про гастрити й виразки, що тільки й чекають порушення режиму харчування, будила в душі первісні страхи. Дійсно, сніданок знайшовся: прочахлий, в міру їстівний. З трьох перемін: котлета з ячною кашею, каша манна і чай. Їсти в порожньому, гучному приміщенні було дивно. Примари підглядали через сусідні столики – легіони гостей, що ніколи тут не їли. Погляди невидимок псували апетит. Котлети вони із сином присмачили кетчупом, завбачливо захопленим у дорогу, манну кашу їсти не стали, а рідкий, нудотно-солодкий чай навіть здався смачним. Дружина, навпаки, з апетитом ум’яла всі три порції манки. І доїла за сином ячку. За десять років шлюбу для нього, як і раніше, залишалося загадкою: як вона може їсти цю погань?

– Від завтра почну худнути.

Він приречено кивнув.

Завтра не наставало ніколи.

Різниця уподобань збільшувала число домашніх турбот: догоди родині, якщо кожний, включаючи собаку, жере різне і коверзує! Але до сварок на цьому ґрунті не доходило. Дружина готувала мовчки. Збираючи німе роздратування, яке наповнювало квартиру їдкою кислотою. Нічого, тут, у санаторії, відпочине. Ні прання, ні готування. Краса. А що листопад – так навіть краще. Менше народу.

Повернувшись у номер, він упав на ліжко, закинув руки за голову й блаженно закрив очі. Відпочинок! Валятися, спати, читати книжки – киш, робота, геть, дзвінки, геть, суєта…

– До озера сходимо прогулятися?

Дружина неуважно вертіла в руках вилку допотопного радіо: намертво прибитий до стіни куб з чорного ебоніту, з металевою сіткою-забралом і єдиною ручкою – регулятором звуку мав вигляд хижого монстра з фільму жахів.

– Сходимо. Після обіду.

– Добре, спи, – кохана жінка усе зрозуміла правильно. – А ми з Ральфом пройдемося.

– Угу, – буркнув він, провалюючись у сон.

Снилося казна-що. Цей же номер: однокімнатний, з фотошпалерою на стіні. Перекати гірської річки: вируюча навколо валунів вода, протилежний берег наполовину схований заростями глоду, вибігають на скелі сосни і жовті осики; жмути вати тануть у непривітному, важкому небі. Здалеку долетів приглушений шум. Швидко наростаючи, перетворюючись у плескіт – ні, у гуркіт потоку, що розбивається об камені! «Трубу прорвало, чи що?» Шпалера спухла міхуром, картина миттєво стала об’ємною, справжньою, – у наступну мить ріка ринула в кімнату, затоплюючи з головою, забиваючи горло. Тіло скувала слабість, крик застряг у горлі, ніч вдарила в обличчя рибним смородом…

– А-а-а!

Він ривком сіл на ліжку, судорожно хапаючи ротом повітря. Мара відступила, але слабість залишилася. У прямокутнику дзеркала над тумбочкою відбивався чоловік: розпатланий, з пом’ятою фізіономією.

За чоловіком – стіна з фотошпалерою. Річка, осики, скелі. Зараз лопне й утопить. Він здригнувся, поспішив натужно розсміятися. У роті пересохло. Зайшовши у ванну, довго пив з-під крана холодну воду, що пахла хлоркою. Потім повернувся в кімнату. Пальці машинально відшукали шнур від репродуктора. Радіо він не любив і вдома ніколи не слухав, але зараз це було саме те, що треба. Які-небудь «Валянки» чи «Нас не наздоженуть», та голосніше, із хрипами і тріском старезного динаміка. Кондовий оптимізм рідних осик (<MI>знову?!<D>) придатний від неврозів.

Вилка, схлипнувши, ввійшла в розетку. Він рішуче додав звуку – так скручують голову призначеному на забій птаху. Очікуваний хрип, скрегіт, перешкоди.

Трохи пропитий голос невідомої статі:

…Чого стоїш у кутку кімнати?

Чого мовчиш за спиною?

Відходячи, пам’ятайте:

Перший постріл – за мною…

Рука сама рвонула шнур. Скрикнула вилка, покидаючи нору розетки. Під цю пісню сім років тому помирала його бабуся, до останньої хвилини не дозволяючи виключити кляте радіо.

Розвіявся.

Перейнявся, виходить, оптимізмом.

– Тату, там озеро! Турніки! Ми фортецю бачили!..

Син увірвався в кімнату, поспішаючи вивалити на батька купу новин.

– Виспався? Після обіду підеш з нами? – поцікавилася дружина, входячи слідом.

Він погодився. Звичайно, піду. З вами.

Найменше хотілося залишатися тут на самоті. Під бісовою шпалерою.

– Води хочеш? Ми лимонаду купили, у кіоску.

Столики були на чотирьох, і до них підсадили сухеньку каргу в хусточці. На щастя, карга попалася мовчазна. Не стала без передмов жалітися на рідкий стул і злидню-невістку. Хіба що чавкала голосно.

Несмачний борщ віддавав скепсисом.

– Більше будеш мої обіди цінувати. Розбалувала я тебе.

Він кивнув.

– До речі, борщ нічого. Корисний, напевно. Дієтичний.

Він кивнув ще раз – корисний.

Сіль і перець обіцяли врятувати становище. Але пшоняна каша, подана як гарнір до обов’язкової котлети, стояла на смерть. Здавшись, він без ентузіазму колупнув вилкою котлету. Білясті жилки стирчали з фаршу. Місцями котлета підгоріла. Набагато гірша за ранкову. З чого їх роблять? З яких жертв кулінарії? Краще худнути буду. Прямо зараз і почну. З’їдений після обіду шоколадно-вафельний батончик «Полюс» почасти повернув добродушний настрій. Зараз би пляшечку «Оксамитового» і гарну сигарету… На жаль, поки не долікує печінку (слава богу, недовго вже залишилося!) – алкоголь під забороною. Навіть пиво. А палити в серпні кинув. Не починати ж знову.

Він з тугою покосився на лоток у вестибюлі: вино, коньяк, сигарети. Для компенсації купив собі й сину по другій шоколадці. Солодке – отрута, але тут уже – дудки!

Не дочекаєтеся! Не відвалиться печінка від зайвого батончика.

Зовні палахкотіла фарбами осінь. Рідко склочник-листопад божеволіє, страждаючи бабиним літом. Ще зеленіли затягнуті іржавим золотом дуби в гаю, цитринною жовтизною прикрасилися плакучі верби, збігаючи до озера – умити коси в темній воді; спалах пурпуру на кленах, кришталь повітря розколений ледь вловимою гіркотою: знайомий з дитинства запах паленого листя. Занадто яскраво, занадто святково, занадто підозріло.

Немов обід перед стратою.

Вони втрьох спускалися посипаною гравієм алейкою вниз, до озера, базікаючи про різні дрібниці. Здебільшого говорила дружина, він кивав або односкладово підтакував. Минули бетонну коробку з написом «Басейн». Двері басейну були замкнені, а поруч, у стіні, зяяли ряди круглих отворів. Воду зливати, чи що? Діри були забиті сухим цементом. Так і уявлялося: куб з бетону наповняється водою доверху, і якщо хтось випадково відкриє двері – бідолаху змиє потоком, що вирветься на волю…

Від басейну через алейку тяглася виразна волого-блискуча смуга шириною добрих двадцять сантиметрів. Ніби звідтіля недавно виповз, сховавшись у заростях тьмяної трави, гігант-слизень. Один погляд на цю смугу і до горла підкотила легка нудота. Він швидко переступив бридкий слід, поспішаючи відійти подалі. Ральфу слід теж не сподобався: пес обнюхав доріжку, форкнув, чхнув і кинувся за хазяями. Але раптом, присівши на задні лапи, оглушливо вискнув. Він обернувся, збираючись прикрикнути на собаку. Окрик вийшов невпевнений. Таке він бачив уперше: пес, скиглячи й тремтячи всім тілом, задкував від цілком безпечного на вигляд куща. Потім кинувся геть, підбіг і злякано тулився до ноги, ховаючись за спину глави сімейства. Пускати хазяїв до куща Ральф категорично не бажав. Довелося дружині тримати тварину, поки вони з сином оглядали причину собачого жаху. Кущ як кущ. Нічого особливого. Тільки у самому центрі, між тонких безлистих гілочок, валялася чиясь рука. Вірніше, шкіряна рукавичка, стара, з діркою на вказівному пальці.

– Що ж ти так обмішурився, звіре? Не соромно?

Ральф скиглив, чуючи докір у голосі хазяїна, винувато заглядав у вічі, але повернутися до куща відмовлявся навідріз. Може, хімію яку розлили? Людям байдуже, а собака чує…

Нижче був розташований майданчик тренажерів: безглуздий, пустельний. Удвох із сином не відмовили собі в задоволенні «покачатися». Хвилин десять, може, двадцять. Після навантаження м’язи розболілися, занило травмоване давним-давно плече. Повернутися назад і прилягти? Ні, дружина почне бурчати. Та й, якщо чесно, тут добре. Незважаючи ні на що. Провінційна глухомань зі своїми невигадливими принадами і млявим ритмом життя, який хоч ритмом, хоч життям назвати важко.

– Підемо далі?

– Підемо.

Маленький пляж зі стаціонарними мангалами, облупленими «грибками», кабінками для перевдягання і столиками-пнями. Вишка для стрибків, довгі містки з поруччям. Зараз, у листопаді, зрозуміло, тут нікого немає.

Не сезон.

– Сходимо в ліс по опеньки?

– Не варто. Тут їх готувати ніде. Та й отруїтися недовго.

Навкруг озера обійшли за півгодини. Осінь. Запустіння. Холодні брижі. Крізь темну, але, як не дивно, прозору воду виднілися липкі водорості на дні та одинокі тіні. Риби, напевно. Жовто-бурий з прозеленню мул вистилав дно м’якою постіллю. Дерева заціпеніли в передчутті зими. Смуток зміни сезонів, пролог довгої летаргії. Кажуть, Гоголь дуже боявся летаргії: поховають живого, сплячого… Сонце, хилячись до заходу, проклало по воді доріжку ніби з розплавленого металу, перекреслюючи відображення верб і хмар.

Назад поверталися іншою дорогою. Побували в дитячій фортеці, цілком схожій на справжню: з дерев’яними гарматами і фігурами богатирів. Від одного ідола дружина навіть шарахнулася: раптом здалося, що богатир простягнув руку. Довелося довго заспокоювати: сутінки, гра тіней, оптичний обман… Доторкнись, не бійся. Бачиш, дерев’яний. Дітворі влітку роздолля. Шкода, зараз синові погратися ні з ким. Утім, дитина і так задоволена: нечасто вони куди-небудь вибираються всією родиною. Робота, сварки, суперечки…

Інша справа – у цій мирній глушині. Тиша та спокій.

Залишаючи майданчик, він озирнувся. Ідол простягав услід грубо витесану руку.

Прощався? Попереджав?

За вечерею з’явився масовик-витівник: голосний і настирливий, як базарна жебрачка. Навіть дивно, що такі ще збереглися. Ідучи в ногу з часом, масовик не бігав по їдальні з мегафоном, а віщав через динамік з будки радіоцентру. Відпочиваючих чекав джентльменський набір: замшілий ужастик «З безодні», танцювальний вечір знайомств у фітобарі на першому поверсі, і нарешті – спільне розпивання… Це витівник пожартував. І відразу поправився: звичайно, спів під баян у тому ж фітобарі.

Останній захід називався «Кому за північ».

Потім, відкашлявшись, масовик оголосив про завтрашній приїзд у санаторій виставки Музею воскових фігур: «Катування і страти Сходу». Залишивши будку, почав збирати гроші з бажаючих. Любуватися катуваннями не хотілася; дружина з сином теж не виявили особливого ентузіазму. Але коли масовик з’явився біля їхнього столика, очікувально втупившись лупатими вічками Розкольникова, постарілого на каторзі, – рука сама полізла в кишеню за грошима. Сусідка по столу, як сомнамбула, механічно простягнула засалену купюру. Зараз карга цілком могла зійти за експонат виставки.

Масовик, одержавши винагороду, повернув до кухні. Над його сплутаною, брудно-сивою шевелюрою каркнув динамік. Знайомий безстатевий голос:

…Що притих за портьєрою?

Випад. Шпага у крові.

Ті, що прийдете, вірою

Не спокутиш любові…

Він різко встав, майже підхопився, ледь не перекинувши стілець, і кинувся до виходу. Якийсь час стояв біля входу до їдальні, шумно дихаючи. Порахував до десяти. До ста. До п’ятисот. Дружина з сином з’явилися у дверях:

– Фільм дивитися підеш?

– Ні!

– Чому ти кричиш?

– Я не кричу.

– Може, все-таки в кіно?

– Я сказав: ні! Книжку краще почитаю.

– А ми сходимо.

Він з подивом витріщився на дружину. Ну нехай уже син, а вона? Адже ніколи страшилок не любила! Чи для неї це – відпочинок? Добре. Відпочивати їдуть, щоб робити те, що хочеться. Він не хоче в кіно – і не піде. Дружина із сином хочуть – будь ласка! Хто проти?

А особисто він повернеться в номер.

Хоча, перед тим як завалитися на ліжко з книгою, він вирішив ще трохи подихати повітрям. Але спочатку погодував Ральфа, висипавши в миску третину пакета із сухим кормом. Корм узяли із собою, знаючи про слабкий шлунок пса. Один шматочок відкотився убік, забившись під плінтус; йому здалося, що це тарган. Через секунду він був глибоко переконаний: так, тарган. Якщо б зрозумів раніше, встиг би роздавити. При вигляді миски до горла підкотила нудота. Та й Ральф їв неохоче. Ледве дочекавшись, поки пес закінчить трапезу, він вийшов з корпусу, чуючи, як собака біжить слідом. Пазурі тупо цокали по лінолеуму. За порогом обігнавши хазяїна, боксер помчав у темряву – у своїх справах. Він не заперечував, поважаючи чуже право на самотність.

На небі запалювалися перші зірки. Густа синява ставала фіолетово-чорною, поволі, із скрадливістю цвілі огортаючи санаторій. На заході слабко жеврів недопалок сонця. Він брів навколо корпусу, заклавши руки за спину. Завтра треба буде оглянути всю територію. Просто так, з цікавості. Думки текли ліниво, нудно, лише десь на краю свідомості дрімав, поморгуючи у півока, вогник тривоги. Роздягаючись перед сном, шепотіли дерева, гойдався самотній ліхтар під бляшаним ковпаком. Під ліхтарем по землі металися тіні й плями жовтого світла, дрібно просіяні крізь сито гілок.

Він сам не помітив, як опинився з тильної сторони корпусу, навпроти чорного входу з вантажним під’їздом. Далі, за поворотом дороги, що огинала будинок, таїлися в темряві господарські будівлі. Звідтіля долинало гудіння, на яке накладалася глуха ритмічна пульсація. «Підстанція, мабуть. І насосна. Чи котельня». Будівлі при ближчому розгляді виявилися не зовсім темними; крізь зашторені вікна в двох місцях пробивалося тьмяне світло, та ще над замкненими воротами горіла слабка лампочка. Він мимоволі прискорив кроки. На мить здалося: за воротами ворушиться смерть, величезна й безформна. Згусток страхіття, готовий вихлюпнутися через ненадійну огорожу з іржавим колючим дротом зверху. Накрити, поглинути, розчиняючи в собі; невблаганно рушити далі, розпухаючи інфернальною амебою, викидаючи псевдоніжки склубленої пітьми…

Мара накотила, здавило серце пазуристою лапою інфаркту – і відпустило.

Він повільно ішов геть, червоний від сорому.

Ральф зустрів його на ґанку. Нервовий, скуйовджений; погладити себе не дав, відскочив. Потім засоромився, знову, як удень, притулився до ніг. Вибачивши собаку, він поквапився залишити ніч за спиною, відгородившись скляними дверима яскраво освітленого холу. На вікнах глумливо наставляли голки кактуси в брудних горщиках. «А ці двері здолати нічого не варто…» З відкритої сторожки долинало ледь чутне хропіння, та ще в динаміку над входом хриплувато виспівував знайомий голос:

…Що тобою мені призначиться?

Чий смертельний оскал?

Залишаєшся?

Не ховаєшся?

Тож виходь із дзеркал…

Піднявшись у номер, він упав на скрипуче ліжко, узяв з тумбочки недавно куплений роман Мак-Каммона і занурився в чужий жах.

Так було легше.

Після сьомої глави він глянув на годинник. Пів на одинадцяту. Щось задовгий цей фільм. Чи початок затримали? Читати вже не хотілося. Заходив по кімнаті, як звір по клітці. Ральф уважно стежив за хазяїном. Адже все розуміє, псина! Мабуть, теж хвилюється: куди господарі запропастились? Вийти зустріти, чи що? На всякий випадок.

У кутку під плінтусом, де сховався проклятий тарган, щось блиснуло. Він присів, шукаючи рукою, намацав чималу тріщину; хотів гидливо витерти пальці, і тут порізався.

Ніж.

Мисливський, з хижим вигином леза. Упор, кишкодер, кровостік. Справжня зброя. Забув хтось чи сховав до часу. З таким ножем піймають на вулиці – посадити можуть. Або відкуповуватися доведеться. Руків’я тільки незручне, занадто коротке, немов для дитини. На лезі виявилася пляма іржі. Він придивився, женучи геть погані думки. За спиною тихо відчинилися двері; утім, не досить тихо, щоб він не почув. Руків’я ножа стало надзвичайно зручним, упавши в долоню рукостисканням друга.

Він обернувся.

Вранці вони виїхали першою електричкою.


* * *

Це правда. Ми виїхали електричкою. Зараз, коли я накручую кілометри по Власовській окружній, нудьгуючи за баранкою «опеля», у соснах на узбіччі мете поземкою мазун-лютий, а до «Ладусів» п’ятнадцять хвилин, якщо повернути за Чернівцями, – це здається дивним. Але ми з родиною завжди залишаємо санаторій у напівпорожньому вагоні електрички, впресовані в листопадові протяги, ніби мушки в янтар. Такі собі маленькі, безсловесні princes of amber. Про машину я згадую пізніше, удома, так само як і про те, що міг би замовити таксі прямо до входу. Утім, байдуже.

Адже про санаторій я теж, як правило, не згадую цілий рік.

До часу, коли беру чергову путівку: доба з харчуванням.

Це дуже дорогі путівки. Дуже. Багато хто не розуміє навіщо. Теща не розуміє. Колеги по роботі. Здебільшого подруги дружини. Стас не розуміє, а Стасовому розумінню я довіряю більше, ніж тому факту, що зиму змінює весна. Їм дивно. А я не вмію, не в силах пояснити, що плачу купу грошей не за номер з фотошпалерою, хирляву клумбу на центральній алеї і тарілку борщу-дистрофіка. Я оплачую День Усіх Святих, що з’явився поза календарною брехнею, доба істини, дві дюжини годин, розкиданих сталевими колючками під колесами машини; я оплачую орла і решку параної, після яких триста шістдесят чотири інших монетки – залишок скарбниці року! – неодмінно випадають орлом. Що б не сталося, що б не відбулося зі мною чи моїми рідними, я нічого не боюся, нічого не передбачаю і нічого не чекаю. Події обтікають мене, немов вода риф. Мені таланить. Я, моя дружина, моя дитина, мій собака – улюбленці Фортуни. А може, ми просто готові прийняти усе що завгодно, з радістю, аби не очікувати.

Поступливі й доброзичливі, ми дуже любимо одне одного. Вгадуємо бажання. Сміємося з жартів. Підтримуємо в труднощах. День за днем. Крім одного-єдиного дня в році, коли я відкидаю «я», стаючи – «він».


Здається, Альфред Хічкок, старий пройдисвіт, нирець у безодні жаху за кривавими перлами, сказав одного разу: «Бомба з включеним таймером, захована під ліжком, де молодята кохаються, набагато страшніша від бомби, що вибухнула і розметала цих молодят по асфальту». Чекання страшніше від усього. Передчуття жахливіше події. Ніч перед стратою гостріша від гільйотини.

Я купую день дурних передчуттів.

Дуже хочеться довідатися: як вони домагаються безпам’ятства? Щоразу по приїзду до санаторію, з перетворенням з «я» на «він», ножем під лопатку входить упевненість: «він» тут уперше. Ніколи раніше. Дружина мовчить, але у неї точнісенько так. У сина. У собаки. Лише потім, удома, безпам’ятство зникає, залишаючи осад подиву: знову? знову?! Відповіді немає, а запитати соромно. Вони, швидше за все, не відповідатимуть. Але клієнтів у «Ладусях» стає більше з кожним новим візитом. Тих, кому по кишені сплатити пожертву похмурому божеству. Зараз, несучись крізь зиму, мені це особливо чітко зрозуміло. Виросло гроно будиночків біля дубового гаю; завершене будівництво нового корпусу біля клубу. Гості, що відпочивають, загублені душі, ми не запам’ятаємо один одного; на вулиці міста ми пройдемо мимо, не впізнаючи.

Щоб зустрітися пізніше, звично не впізнавши самих себе.

Люди, що сповна оплатили бомбу, детонатор, ліжко і невідворотність вибуху, що виявився нахабним брехуном. Давши клятву, вибух забуває прийти на побачення.

У цієї історії немає фіналу. На щастя. Поки немає. У людському житті історії з фіналом зовсім не такі захоплюючі, як на екрані чи в книзі. Просто доба, оплачена сповна, від путівки до путівки робиться об’ємнішою, роздуваючись ситою жабою.

Просто чекання, передчуття, напруга людини, яку кличуть «він», стає нестерпнішою, набухаючи фурункулом. Ліжко скипає любов’ю, і таймер детонатора марне скрекоче в пустелі пристрасті: його не чути. Думаю, одного разу бомба вибухне.

Щось відбудеться, виправдавши передчуття, – раніше, ніж ми від’їдемо додому.

Це буде не так цікаво, але це буде фінал.

І тільки пісня, яку я чую щорічно, неіснуюча поза «Ладусями» пісня, якої я більше не почую ніколи, захрипить у динаміках, сивих від снігу чи байдужості, летячи над безлюдними алеями:

…Чого стоїш у кутку кімнати?

Чого мовчиш за спиною?

Відходячи, пам’ятайте:

Перший постріл – за мною…


Богдана

<p>Богдана </p>

Клаву стали називати Клавдією Василівною раніше, ніж їй виповнилося тридцять; вона працювала бухгалтером у найбільшому ПТУ міста N і безнадійно була закохана в Олега Вікторовича, директора. Олег Вікторович був ставний, у свої сорок п’ять зовсім не лисий, красивий і владний. Був у нього єдиний, ретельно приховуваний недолік: у дні народних свят, коли колектив ПТУ збирався в буфетній за зіставленими в ряд столами, Олег Вікторович спершу просив йому не наливати, потім пригублював по маленькій, потім веселився, як пан у гостях у циганів, і закінчував вечір де-небудь у генделику, звідкіля його, тривожно сплячого, забирали друзі. Друзів в Олега Вікторовича було багато – через безсумнівну щедрість натури.

В інші дні, несвяткові, Олег Вікторович не пив, більш того – вважав себе строго непитущим, спортсменом і поборником здорового способу життя. Вихованці ПТУ його любили. Коли про це заходило у якійсь розмові, Олег Вікторович обов’язково прикладав руку до грудей і додавав проникливо й просто: «Як батька!»

У Олега Вікторовича була дружина, фарбована блондинка, і дочка-школярка. Дружина значилася в ПТУ буфетницею, але ніхто ніколи не бачив її на роботі. На думку Клави, вона займалася непорядними і таємними махінаціями: у всякому разі, її бачили то на недільній товкучці районного центру NN, то в міському комісійному магазині.

Дружина Олега Вікторовича не цінувала, іноді кричала на нього, а тонкі стіни дерев’яного будиночка, що стояв за цегельним двоповерховим будинком ПТУ, не вміли зберігати таємницю. Особливо голосно лемент блондинки лунав після відсвяткованих, як звичайно, народних свят. Сусіди, що жили в тому же будиночку за фанерною стіночкою, розуміли і вибачали: справа життейська, можна сказати, традиція.

Олег Вікторович зберігав достоїнство і ніколи не підвищував голос ні на дружину, ні на дочку, чотирнадцятилітню трієчницю, якій мати, проти всіх правил педагогіки, купила десь справжні американські джинси, неохайно потерті на колінах. Подібних штанів ні в кого більше не було в місті N.

Клава любила директора з усім нерозтраченим запалом старіючої дівочої душі. Директор знав, що Клава його любить, але ніколи не дозволяв собі жодної вільності: хіба що в дні свят, випадково виявившись поруч, міг вщипнути за бік чи за іншу виступаючу частину. У такі дні Клава була майже щасливою.

Так минав час. Клава жила разом із матір’ю на тихій околичній вуличці, у старому, але ще міцному дощатому будиночку з невисоким ґанком на три скрипливих сходинки. Жила на зарплату в сто двадцять карбованців і ні в чому не бідувала. Вона була б і зовсім задоволеною, якби існувала на землі сила, здатна з’єднати її долю з долею шляхетного, сильного, але такого недосяжного Олега Вікторовича.

І от ця сила знайшлася, та так, що всім жителям міста N надовго вистачило тем для розмов, і сторчма встало волосся на багатьох головах. Повертаючись одного разу з товкучки, фарбована блондинка потрапила в аварію і відразу померла.

Сталося це так: їхали на мотоциклі з коляскою. Блондинка сиділа в колясці, закутана хусткою від вітру й у насунутій на чоло помаранчевого кольору касці. А за кермом був довірений друг блондинки, Гриць Димарський, частково слюсар, частково фарцовщик. Самому Грицеві від аварії не дісталося, він тільки палець забив на нозі. І, узятий для дачі показань у міліцію, Гриць тремтячими губами клявся, що на пустельному шосе (а було це під вечір) через дорогу просто перед мотоциклом метнулася сіро-бура смугаста кішка, розміром приблизно з дорослу німецьку вівчарку. І від такого знаку Гриць вильнув кермом і з’їхав у кювет. А оскільки швидкість була дай Боже, то й мотоцикл геть розбився, і супутницю Грицеву через день поховали.

У міліції казкам про гігантську кішку не повірили. На Грицеве щастя, алкоголю в його крові на момент аварії не виявилося, а то б і посадити могли; та й так історія вийшла кепська. Права у Гриця відібрали.

У ПТУ в цей час очікували велику ревізію, і обстановка наближалася до фронтової. «Вилизуючи» звітність, Клава днювала і ночувала на роботі. Директор, овдовівши, розгубився зовсім. Клава допомагала йому, чим тільки могла, піклувалася про все, включаючи частування і подарунки для ревізорів. Забігаючи додому, нашвидку готувала суп і рибні котлети, складала в емальовані судочки і несла Олегу Вікторовичу, у якого від потрясіння навіть ложка падала з рук.

Дочка Олега Вікторовича до передчасної смерті матері поставилася непристойно легко – уже наступного дня бачили, як роз’їжджає на велику, у знаменитих американських вилинялих штанях, під акомпанемент закріпленого на багажнику касетного магнітофону – штуки зовсім уже небаченої в спокійному місті N. Услід за Богданою – так звали директорову дочку – довгим хвостом тяглися довколишні хлопчаки. Невідомо, що їх вабило більше: велик, магнітофон чи обтягнуті джинсами Богданині сідниці.

Сусіди строго засудили Богданину поведінку, але, пообурювавшись, пом’якшилися і простили: зовсім юна дівка і так трагічно осиротіла. Олегу ж Вікторовичу і зовсім було не до того: він щиро горював за дружиною, водночас приймаючи у своєму навчальному закладі контрольно-ревізійну групу з п’яти суворих, спеціально присланих з району людей.

Справили сороковини.

Клавдія Василівна поводилася обачно: знала, що за нею спостерігають, адже ні для кого в окрузі не була таємницею ні її довга безмовна любов до директора, ні самовіддана допомога й підтримка, яку Клава надавала Олегу Вікторовичу після смерті дружини. Від природи людина порядна, Клавдія Василівна нічого нескромного собі не дозволяла, навпаки, ніби віддалилася від директора – не пила з ним чай у кабінеті, не залишалася надовго після роботи, навіть їжу в емальованих судочках носити перестала – настав, мовляв, час юній Богданці випробувати себе в ролі хазяєчки.

Але Богдана, як казали сусіди, була з тих, хто «ні за холодну воду не візьметься». Батько давав їй гроші – чи навіщось піддобрюючись, чи бажаючи скрасити сироті життя. Дівиця купувала собі пиріжки й морозиво (а злі язики стверджували, що і сигарети) і більше ні в чому не мала потреби. Олег Вікторович, жаліючи дочку, до домашньої роботи її особливо не примушував: сам мив посуд і готував, полов маленький город і витрушував у дворі старі блакитненькі покривала. Сусіди нарікали усе голосніше: от росте нахлібниця, от коли штани американські гукнулися!

Директор, що горював по дружині несподівано глибоко й щиро, ховався від важких думок у роботі. Затіяв в училищі ремонт, випросив у влади землю під справжній великий стадіон, сам особисто проводив щосуботи загальну учнівську лінійку, де лаяв недбайливих і нагороджував відмінників. Клава співчувала йому. Дивлячись, як він іде з училища додому, похнюпивши голову, опустивши плечі, вона щоразу себе запитувала: ну за що, за що такій гарній людині така сумна доля?

Питання це турбувало не тільки Клаву. Усі навколо гадали, як довго директор протримається холостяком. Дім потребує жіночої руки, і чоловік вимагає жіночої уваги, і дочка, це ж треба, зовсім від рук відбилася. Повиннен же хтось її стримати? Олег Вікторович, говорили, мужик не з останніх, довго самотнім йому не бути. От тільки – хто?

Уважно придивлялися, намагаючись раніш сусіда здогадатися, до кого їздить, кому пише, кому дзвонить зі службового телефону, що за красуню привезе з районного міста NN.

Минала зима, наближалося закінчення навчального року і практика. На 1 Травня зібралися, як звичайно, у буфеті за зіставленими столами. Олег Вікторович, проти звичаю, від першої чарочки не відмовлявся, зате після третьої – зав’язав, і в чарочку, як бувало, не пішов. Замість цього на очах усього колективу запропонував Клаві провести її додому.

Клава зашарілася, як дівчинка, і не знала, куди подітися. Боязко, кінчиками пальців обперлася об зігнутий лікоть директора і задріботіла поруч, старанно приміряючись до його широких кроків.

Ішли мовчки. Пройшли дві вулиці; біля хвіртки Клавиного будинку директор зупинився і випустив її руку.

– Клавдіє Василівно, – сказав різко, уривчасто, але Клава прекрасно розуміла, що це від зніяковілості. – Прошу вас бути моєю дружиною.

– Я згодна, – сказала Клава швидко, наче боячись, що продзвенить будильник, уриваючи чудесний сон.

Олег Вікторович нічого не відповів. Тільки голосно зітхнув.


* * *

Весілля відбули тихо, бо ще року не минуло з дня смерті фарбованої блондинки, тож особливих свят влаштовувати не годилося. Розписалися, випили в буфетній, зсунувши докупи столи, і провели молодих на подружнє ложе.

Тривале Клавине дівоцтво щасливо закінчилося. Чоловікові своєму вона догоджала як могла: приносила йому сніданок у постіль, обпирала й обшивала, ніколи не говорила ні слова поперек. Олег Вікторович таке ставлення цінував, нову дружину любив і балував подарунками. Правда, Клаві довелося піти з роботи (начальство натякнуло, що директор і бухгалтер у шлюбі – це занадто для однієї установи), але це, можливо, на краще – Клава одержала можливість займатися винятково чоловіком, домівкою і городом (а овочі, до речі, можна було продавати на базарі і тим додатково підтримувати родину). Господарство, яке було занепало за час вдівства Олега Вікторовича, під рукою Клавдії відновилося і розцвіло: скрізь у будинку порядок, на лампах липучки для мух, у шафах нафталінові кульки, на підлозі – чисті половики.

Єдина проблема, можна сказати, навіть лихо, полягала, звичайно ж, у Богдані.

Дівуля, якій на той час виповнилося п’ятнадцять, зустріла мачуху в багнети. Про те, щоб називати Клавдію мамою, не було й мови; навіть «тітку Клаву» неможливо було вичавити з упертого дівчиська. «Мачуха», – говорила Богдана, дивлячись Клаві в очі, вкладаючи в це слово всі змісти, що здавна у ньому містилися, і навіть більше.

Клавдія намагалася спочатку впливати на пасербицю ласкою, м’якістю і терпінням. Богдана залишала колготки на обідньому столі – Клавдія покірно прибирала, клала в шафку, а якщо треба – і прала, і сушила. Богдана ходила по будинку в брудних туфлях, навмисно витираючи їх об тільки-но вимиту підлогу, – Клавдія перемивала все заново, і знову ж застерігала, умовляла, пам’ятаючи і про долю сирітську, і про перехідний вік. Богдана поверталася за північ, влазячи до себе в кімнату через вікно, прогулювала школу, розкидала речі, включала на всю потужність свій проклятий магнітофон. Нарешті, вона плювала в каструлю з тістом, що підходило (Клавдія її якось застала за цією справою), – відповіддю на все були умовляння, догоджання і ласкаві прохання.

Проте час минав, а Богдана не кращала. Навпаки, відчувши смак безкарності, вона усе більше нахабніла, вчилася усе гірше і поводилася все безсоромніше; за нею вічно тягалися табуни хлопців, і Богдана дражнила їх, не розуміючи, чим такі ігри можуть скінчитися. Клавдії довелося серйозно поговорити з чоловіком. Олег Вікторович, виявляється, прекрасно відчував свою провину – він давно вже не займався вихованням дочки, боячись хоч трохи засмутити сироту. Чим таке потурання може закінчитися, страшно було уявити.

Отже, Олег Вікторович згадав свої батьківські обов’язки. Велосипед був на час замкнений у сараї, магнітофон віднесений в училище, у сейф, а джинси, коротенькі спідниці й огидні прозорі майки відправилися високо на антресолі. Богдані залишена була, для роздумів, тільки шкільна форма – до тих пір, поки вона не опам’ятається і не візьметься за розум. Клавдія Василівна щиро сподівалася, що це станеться якнайпізніше через тиждень.

Куди там!

Замість того, щоб покаятися, дівчисько озлилося. Незабаром Клавдія помітила, що на неї якось дивно косують сусіди; з’ясувалося, що Богдана, скривджена сирота, усім і скрізь розповідає «всю правду» про «злу мачуху».

Богдана скаржилася в школі, на вулиці, в магазині; вигадки її зовсім не були наївними – ні, вони були сплетені тонко, з недитячою вигадливістю. Шкільна форма, яку Богдана тепер не знімала, виявилася прапором її образи. Весь одяг продали, говорила вона. На виручені гроші купили мачусі перстень. Коли прийде, придивитеся – він у неї на пальці (а на пальці у Клавдії дійсно з’явився скромний перстеник, другий у її житті після обручки, крихітна срібна змійка – подарунок чоловіка)…

І всі речі матері, говорила Богдана, віднесли у комісійний, навіть французький мереживний ліфчик, що покійниця надягала тільки у свята. А на виручені гроші поставили мачусі золоту коронку – ось вона, придивіться, у неї в роті (а Клавдії в ті дні справді довелося поставити коронку – передній зуб зламався)…

Сусіди, що ще недавно називали сироту «нахлібницею» і «паршивкою», раптом перейнялися до неї співчуттям. Клавдія, довідавшись, у чому справа, спершу нервово сміялася, потім доводила з піною на губах: неправда! Та бреше вона, ви їй, сопливій, вірите, а мені ні?!

На жаль, усе складалося саме так. Богдана була наділена якимось диявольським мистецтвом облуди. Їй вірили. Клавдії – ні.

Уже говорили, що вона обкрутила вдівця заради його будинку та грошей. Що вона всі ці роки тільки й думала, як би вискочити за директора; що вона й у смерті блондинки винна (не уточнювали, щоправда, яким чином). І виростала, міцніла, передавалася із уст в уста нова легенда про жорстоку мачуху, що зживає зі світу юну пасербицю.

Одного разу, повернувшись з базару, Клавдія сіла біля входу на низьку табуретку, упустила поруч кошика і розридалася, не маючи більше сил стримуватись. Її щастя розсипалося прахом. Косі погляди, злісні жарти, глузування і ненависть від учорашніх добрих знайомих – та за що ж?!

Сталося так, що Олег Вікторович повернувся у той день з роботи раніше звичайного. Відкривши двері своїм ключем, він застав Клавдію ридаючою, кинувся утішати, обіймати, а потім і розпитувати, хто скривдив. Клявся стерти з землі, розібратися як слід, хто посмів?!

Клавдія не змогла приховати від нього те, про що знало вже все місто, і тільки він, Олег Вікторович, не знав. Вона ж бо, Клавдія, вискочила за нього через гроші, а пасербицю заживо хоронить, щоб ні з ким було поділяти спадщину…

Зрозумівши, у чому справа, Олег Вікторович сполотнів. Міцно обійняв Клавдію, побіг на кухню, знайшов в аптечці якісь пігулки, приніс дружині зі склянкою води. Клавдія проковтнула безмовно, умилася і лягла в постіль. І довго лежала, глибоко дихаючи, слухаючи, як сходить у животі, ніби сонце, пігулка, і поширює навколо себе спокій і тишу.

У той день Богдана повернулася додому годині об одинадцятій. Батько, ні слова не говорячи, міцно взяв за руку і повів до її кімнати; там, не звертаючи уваги ні на лемент, ні на сльози, зняв ремінь і відпоров добряче, так, як вона давно заслужила.


* * *

Сусіди, зрозуміло, відразу про все довідалися. Жаліючи Богдану (і боячись, звичайно, нових дивовижних обвинувачень), Клавдія умовила Олега Вікторовича відразу повернути дівчиську велосипед, магнітофон і лахміття. Можливо, уміле поєднання батога і пряника принесе нарешті плоди…

Після батькової «науки» Богдана справді змінилася. Зробилася слухнянішою і тихішою, не огризалася, не грубіянила, не пропускала школу, не поверталася за північ. Радіти б, але у Клавдії Василівни усе тривожніше ставало на душі. Вона ледь стримувалася, щоб не здригатися щоразу, зустрічаючись із пасербицею очима.

Богдана дивилася дивно й страшно. Зелені тіні жили на дні її очей – там сиділа ненависть така глибока, така шалена, що Клавдія мимоволі знічувалась під цим поглядом. Не раз і не два говорила собі: та нехай робить що хоче, нехай пропадає де здумається, яке їй, Клавдії, діло, навіщо взялася виховувати чужу дочку? Навіщо втрутилася, навіщо зробилася ворогом, цур її, бач як дивиться… Відьма…

Відводила очі, з Богданою намагалася не зустрічатися і не розмовляти, але ніяк не могла позбутися думки, що повітря в будинку давить. Що Богданина ненависть висить у ньому, ніби ядушна хмара пропан-бутану. Що хочеться вирватися і піти – хоча б до матері, на три скрипливі сходинки, позбутися воднораз шепоту за спиною і отрутних Богданиних очей.

А тут ще зі здоров’ям почалися проблеми. Клавдія змолоду була міцною і навіть картки в поліклініці не тримала, а тепер довідалася відразу, де в неї серце, і що таке тиск, і як ниє спина, і як набухають вени… Навіть золота коронка в роті, здається, потьмяніла. Мати хитала головою: зурочили тебе. Точно, зурочили. Поїхати б до бабки, зняти пристріт, а то ж усе гірше та гірше…

Скаржитися чоловіку не зважувалася. Як і раніше, літала по будинку, усюди встигала, але вже без вогнику, без колишнього ентузіазму. Радість згасла зовсім.

– А щоб тебе! – сказала якось спересердя, слухаючи скімлення сусідського хлопчиська, який другу годину надокучав під вікном дівочої кімнати: «Богда-ано… Богда-ано!..» – Чортдана, не інакше!

Ніхто не чув.

Тієї ночі Клавдії приснився страшний сон. Тим страшніший, що ніби співпадав із дійсністю, вона то дрімала, то прокидалася. Снилося їй (чи ввижалося), що з темного кутка їхньої з чоловіком кімнати виходить ніби собака, ясно-жовтий, як кістка. І йде до неї, Клавдії, блискаючи очима, цокаючи пазурами по дерев’яній підлозі.

Здавалося б, що страшного – собака приснився. Але чим ближче вона підходила, тим ясніше ставало Клавдії, що із собакою щось не так. Було в її очах, у рухах, у тіні на підлозі щось непросте, не звіряче і не людське. Та й звідки взятися в кімнаті собаці? Собакам місце надворі…

Клавдія хотіла вибратися зі сну, переверталася, трусила головою, піднімалася на лікті; от, здавалося б, прокинулася, у кімнаті темно й тихо, поруч похропує директор, і час полегшено зітхнути: «Куди ніч, туди й сон»… Глядь – з кутка дивляться двоє палаючих очей, і все починається спочатку: крадеться дивний собака, тягнеться за ним зламана тінь, зупиняється серце. Прокинутися…

За кожним разом тварина підходила все ближче. Нарешті, стрибнула на ліжко. Клавдія прокинулося з криком, почала штовхати чоловіка ліктем у бік, будити, кличучи на допомогу. Чоловік спав як мертвий; Клавдія спробувала встати, не оглядаючись на темний куток. Хотіла дістатися до вимикача, увімкнути світло…

Собака був тут як тут.

– Іди геть, проклятий!

Підхопилася-таки з ліжка. Схопила за ніжку дерев’яну табуретку (де тільки сили взялися!) і почастувала бестію з усієї сили. По голові, як мітила, не трапила – тварина ухилилася, але дістала, здається, по лапі. Собака дико вискнув, і Клавдія Василівна прокинулася нарешті в постелі поруч із чоловіком, на світанку: нічна сорочка прилипла до спини, серце колотить, захлинається, і душно, душно… Уночі, виявляється, випадково закрилася кватирка, і в кімнаті стояв такий спертий дух, що не тільки псина – чорт присниться…

Була неділя. Пасербиця, як виявилося, піднялася раніш від усіх, сіла на велосипед і покотила кудись, нашкрябавши батькові недбалу записку.

Повернулася вдень, бліда і без велосипеда. Рука в гіпсі; виявилося, каталася Богдана по старій дорозі над піщаним кар’єром, куди і дорослим, і дітям хід строго-настрого заборонений. Земля осіла, і Богдана звалилася. Шию, на щастя, не скрутила, а поламала тільки руку. Вибралася на шосе, «проголосувала», довезли її до лікарні. А велосипед там і залишився, у кар’єрі: рама лопнула.

Олег Вікторович знову повівся, на думку Клави, непедагогічно. Замість того, щоб пояснити Богдані зв’язок між непослухом і нещастям побіг негайно в кар’єр, щоб велосипед витягнути і раму зварити, і узагалі все що потрібно поправити.

Не знайшов велосипед. Засипало піском; але обіцяв Богдані, що в понеділок піде з лопатою і відкопає.

Богдана обіцянкам його особливо не зраділа. Сиділа бліда, дивилася на пальці, перемазані гіпсом, на слова батька тужно кивала, а Клавдії взагалі наче й не бачила.


* * *

Страх запанував у житті Клавдії.

Уночі жахи. Удень – ніби тінь за нею ходить. Не зводить сповнених ненависті Богданиних очей.

Олег Вікторович усе бачив і все розумів. Розривався між дружиною й улюбленою дочкою, став приходити додому напідпитку, а то й зовсім п’яним. Уже не треба було ніяких свят – приходив п’яний і падав на ліжко в одязі, і сивушний дух стояв так щільно, що Клавдії доводилося стелити собі то на веранді, а то й у коморі.

Мучився сам від цього. То голубив Богдану, а то і бив. Доброти це дівчині не додавало, і Клавдія, хоч як намагалася не засмучувати чоловіка, сказала якось сердито – піду. Повернуся до матері; несила жити в одному домі з такою злостивістю.

Олег Вікторович довго сидів на кухні похмурий. Потім пішов до дочки й оголосив їй: улаштую тебе в економічний технікум в NN. Технікум гарний, у мене там знайомі; конкурс атестатів не пройдеш – то хоч по блату ввіпхнуть.

– Вижити з дому хочеш! – крикнула Богдана так пронизливо, що почула не тільки Клавдія Василівна, й сусіди за тонкою стінкою. – Не піду! Нехай вона забирається!

Олег Вікторович надягнув кепку і, ні слова не кажучи, пішов. Повернувся додому в драбадан п’яний, але не упав на ліжко, як звичайно, а поліз з кулаками на Клавдію: дитину з рідної домівки виживаєш, відьмо?!

Клавдія Василівна, ледве вирвавшись, утекла до матері. По вулиці йшла крадькома, ховаючись за деревами: чи не бачить хто? Час був пізній, але багато вікон ще світилися.

У матері прикривала долонею щоку. Брехала щось; мати брехні не вірила, хотіла викликати міліцію – «знімати побої»; Клавдія ледве відговорила її від цього ганебного наміру. Ніч провела без сну, на кухні за клейончастим кривоногим столом, і сльози капали в остиглий чай.

Ранком прийшов Олег Вікторович. Стояв на колінах, просив пробачити; Клавдія його по-людськи дуже розуміла. Не відрікатись же від дочки. Не виганяти. Не розлучатися. Яка не є, а усе ж своя.

Повертатися додому Клавдія відмовилася. Не можу її бачити, сказала просто. Ти, рідний, вибач, але я з нею під одним дахом жити не стану.

Олег Вікторович пішов.

Чутки в місті тепер уже не затихали. Мати приходила з базару вся червона, перші три хвилини відмовлялася хоч слово повторити з «цього триндежу», потім довго кляла плетух, бажаючи, щоб у них повідсихали язики, а потім уже викладала усе: і як Олег Вікторович в’ївся на рідну дочку на догоду новій дружині, і як возив Богдану, ледь не зв’язану, у районне місто NN – «здавати» у якийсь жахливий технікум для розумово відсталих сиріт, і як директор того технікуму сказав Олегу Вікторовичу: почекай, ось вона тебе так само в будинок для старих здасть! І як Богдана клялася, що повіситься або утопиться, і друзі її скорботно говорили своїм батькам: довели дівку. Шкода ж. Раптом та й накладе на себе руки.

Клавдія Василівна сиділа тихо, у місто не виходила, навіть у двір не показувалася. Чекала, поки трохи стихне. Воно, може б і не стихло так швидко, але тут сталася пожежа в єдиній на все місто дев’ятиповерхівці, і в тіні цієї новини сімейні проблеми Олега Вікторовича втратили для базік привабливість.

Саме напередодні пожежі Олег Вікторович прийшов до Клави. Нічого не сказав, постояв поруч, опустивши голову, й у мовчанні було все: і що любить, і скучив, і господарство занедбане…

Теж ні слова не говорячи, Клава зібрала вузлик з пожитками і повернулася назад, під чоловіків дах. Боялася пліток, але ніхто її повернення навіть не помітив – усе місто зайняте було передачею новин з місця події: де зайнялося, як рятували, як якийсь дивак викинув із дев’ятого поверху улюблений фікус у діжці і ледь не вбив пожежника, і подібні важливі подробиці.

Три дні минули спокійно, навіть мирно; потім Богдана знову дала про себе знати, влаштувавши за вечерею потворну сцену: не бажала, бачите, їсти кашу, жбурнула миску об підлогу, билася головою об стіну – заморити хочете сироту! Тільки Клавдія цього разу не розгубилася і не розлютилася, і не засмутилася навіть, а тихо й спокійно сказала Богдані: годі тобі. Поглумилася, і досить. Тепер я господарка. Іди добровільно в технікум. Може, життя навчишся.

Богдана кинула на мачуху повний ненависті погляд і втекла з дому, на прощання так ляснувши дверима, що посипалася зі стелі крейда.

І всю ніч десь пропадала.

І ранком не повернулася. І не повернулася до вечора, зате прибігли, засапавшись, два Богданиних однокласники – мовляв, потонула Богданка. Утопилася. Ось її сумка. Кинули Клавдії під ноги ясно-рожеву клейончасту сумочку, що Богдана мала звичай носити через плече. І втекли.

Клавдія сама не повірила і чоловіка заспокоїла: придурюється дівчисько. Знущається. Лякає. Проте Олег Вікторович поспішив у міліцію, і незабаром усе містечко N хіба що на вухах не стояло: шукали Богдану.

Хлопчиська, приведені у відділок, розповідали одне й те ж: Богдана, доведена мачухою до розпачу, стрибнула у вир. Вир у місцевому ставку дійсно був: на дні били ключі, і в найспекотніший день найдосвідченішого плавця могло затягнути у вир або звести корчами – вже як поталанить. А тепер стояв квітень, лід недавно зійшов, і, звичайно, людина, яка потрапила б у вир, мала мізерні шанси на порятунок.

Викликали водолазів. Обшукали дно ставка, але нічого не знайшли, крім правого Богданиного черевика. Черевик, говорила Клавдія чоловікові, ще не доказ, його вона могла кинути в ставок, а сама – на потяг, гроші у неї водилися… До речі, метрика зникла разом із Богданою. З документами, виходить, топитися пішла.

Міліція приходила додому й у школу. Вивчали побут родини, розпитували сусідів і Богданиних учителів; сусіди, може, й наговорили зайвого, а от учителі всі, як один, підтвердили: дівчисько було важким, норовливим і неврівноваженим. Ще рідна мати її розбестила: ну навіщо дитині американські джинси?! А Клавдія Василівна стояла на своєму: за пригодами поїхала. Веселого життя шукати. Може, ще повернеться.

У міліції, може, й довше мурижили б, але прибіг один із хлопчаків-свідків із приголомшливою новиною: бачив біля ставка Богдану. Ходить при місяці мокра, волосся розпущене, у волоссі водорості. Клянеться знайти прокляту мачуху й утопити…

Після цього справа про самогубство була тихенько закрита. Богдану оголосили в розшук як таку, що пропала безвісти.

Олег Вікторович не знав, куди себе подіти. Бродив по домівці як загублений. Клавдія не відходила від нього ні на крок. Утішала, відволікала дріб’язками, ледве не годувала з ложечки: повернеться, умовляла, твоя Богданка. Наїздиться, порозумнішає і повернеться, життя навчить. Життя – воно кращий учитель…

А оскільки залишатися в місті N у подружжя не було ніякої можливості, то Клавдія знайшла собі роботу в районі. Гарну роботу, бухгалтером на заводі; рік прожили в гуртожитку, потім одержали однокімнатну квартиру. Спочатку Олег Вікторович тужив за своїм ПТУ, але ж зв’язки залишилися, а місто NN будувалося, розширювалося, і досвідченій людині справу знайти було не так важко…

І зажили вони спокійно й щасливо, душа в душу.

Тільки п’яничка, що живе в гостинці навпроти, клявся останнім шкаликом, що не раз бачив на підвіконні подружньої квартири величезну кішку, смугасту, сіро-буру. Кішка – розміром з дорослу німецьку вівчарку – вилизувала пазуристу лапу й посміхалася, і в її роті нібито світилася золота іскра…

Але що з п’яниці взяти.


Рятувальники

<p>Рятувальники </p>

І пожалів сивого малюка

Симург, цар птахів, велика душа…

Фірдоусі, Шах-наме

Сьогодні ми знову йдемо рятувати світ. Ми – це Ленка, Жорик, Вась-Вась (який насправді Алпамис, але Вась-Вась йому дуже підходить) і я, Дум-Дум. За документами мене звати Сергієм. А Дум-Дум – прізвисько. Я зброю люблю. Убивати не люблю, а зброю люблю. Кулі такі є, дум-дум. От мене на їхню честь і прозвали.

Будемо проникати в секретний інститут. Треба добути там один диск. А інформацію на вінчестері вони стерли самі. Бояться, що вкрадуть. Це полегшує нашу задачу. На диску записана дуже небезпечна штука. Добре, що диск у них один, а той, хто небезпечну штуку придумав, учора помер від старості. Так нам передали. За інститутом ми стежимо вже тиждень. Треба б ще днів зо два, але завтра диск відвезуть. Далеко. Доводиться поспішати. Це погано. Поспіх – це завжди погано. Якщо поспішаєш, що-не-будь обов’язково піде не так. Я дивлюся, як Вась-Вась дожовує свій хот-дог. Останній шматок він ковтає смішно: кадик смикається жабою.

– Пішли, – говорить Вась-Вась, витираючи губи долонею.

Будівля інституту – звичайнісінька шестиповерхівка. Схожа на гуртожиток. Тільки вивіска інша. Дивно: коли я на неї дивлюся, то розумію усе, що там написано. А варто відвести погляд, і вже нічого не пам’ятаю. Тільки номер пам’ятаю.

Двадцять три.

Інститут такий секретний, що на вході навіть охорони немає. Дядько-вахтер, і все. Зараз обідня перерва, народ снує туди-сюди, і ми змішуємося з юрбою. Проходячи повз вахтера, Вась-Вась солідно киває йому, як старий знайомий. І дивиться на годинник, начебто квапиться. Вась-Вась розумний. У нього такий метод. Дивишся на годинник, супишся, і вахтер думає, що ти свій. Що спізнюєшся до директора чи ще куди. Вась-Вась у нас найстарший, йому тридцять сім. Тому він веде перед. Хоча насправді головного у нас немає. Кожний знає свою справу. У кожного – спеціалізація. А разом ми – команда. Як пальці на руці: кожен сам по собі, а якщо стиснути – кулак вийде. Таким кулаком можна ого-го як врізати!

Зараз нам нагору сходами і праворуч. Вась-Вась заздалегідь розповів. Він тут ніколи раніш не був, як і ми всі. Але Вась-Вась – видун. Може крізь стінку бачити. Не завжди, правда. У неділю не може. І по середах, з десятої ранку до дванадцятої.

Сходинки. Довгий коридор з дверима. Іти треба швидко, але не бігти. Щоб не привертати уваги. Наприкінці коридору будуть залізні двері. Вони замкнені. Жорик їх зламає. Він що хочеш зламає: хоч двері, хоч пароль у комп’ютері. Тому що Жорик – зломщик. У нього є маленька блискуча відмичка. Хрясь! Готово. Це стара роздягальня для робітників. Навіщо в секретному інституті робітники, я не знаю. Напевно, тому роздягальня замкнена і тут нікого немає, тільки шафки. Тут ми будемо чекати. Не люблю чекати, але нічого не вдієш. В інститут можна потрапити в обідню перерву. А в підземні поверхи – увечері, коли змінюється охорона. Там, на підземних поверхах, охорони багато. Це тільки на вході один вахтер, щоб ніхто не здогадався. Напевно, ті, хто тут працює, теж не всі знають, чим вони займаються. І ми б не здогадалися. Нам Симург сказав. Симург дає нам завдання. Я бачу його внутрішнім зором і можу з ним розмовляти.

Я – зв’язковий.

Вислухавши Симурга, я передаю завдання іншим. І ми відправляємося рятувати світ. Нам це подобається. Тому що ми – Рятувальники. «Чіп і Дейл поспішають на допомогу!» – сміється Ленка. Адже нас саме четверо. Вась-Вась – це, звичайно, Рокі. Він теж великий, товстий і увесь час жує бутерброди. Ленка, зрозуміло, Гаєчка. А ми з Жориком – Чіп і Дейл. Ось тільки хто з нас Чіп, а хто Дейл, я ніяк не зрозумію. Я і в мультику їх увесь час плутаю.

Ленка з нас наймолодша. Їй двадцять три роки. «Двадцять три з половиною!» – любить уточнювати вона. А на вигляд – вісімнадцять. Чи п’ятнадцять, якщо захоче. Жорику четвертак. Я дивлюся на нього трохи звисока, тому що мені тридцять один. Жорик – Ленчин наречений. Уже давно. Років два, напевно. Не знаю, чому вони ніяк не одружаться. Мені, між іншим, Ленка теж подобається. Я з нею цілувався. Три рази. Думав, після буде соромно, а соромно не було. Ні крапельки! Навпаки, було добре. Жорик знає, але не сердиться. Йому теж інші дівчата подобаються. Іноді.

Чекати нам довго. Я всідаюся на ослін, тулюся до залізної шафки для одягу й засинаю.

Дракон застряг. Тут печера занадто вузька, йому не пролізти. Одна шия з головою стирчать із проходу. Паща димить, очі відливають багряним блиском у світлі ліхтаря. Красиво! «Швидше! – кричить Ленка. – Треба розширити прохід!» Вона має рацію: лише дракон може впоратися з Чорним Коливальником. Я вже чую, як він тупотить унизу, наближаючись. Десь поруч повинна бути комірка зі старим шахтарським інструментом. Симург говорив, коли давав завдання… Ось вона! Вась-Вась з Жориком ішли за драконом, і тепер їм до нас не дістатися. Двома кирками ми з Ленкою запекло довбаємо стіну. Ленка – вона тільки на вигляд тендітна. Якщо треба, працює як заведена. Не кожний мужик так зуміє. Камінь м’який, шаруватий, відлітає цілими шарами. Прохід розширюється на очах. «Швидше!» – квапить дракон, форкаючи димом. Піт котиться з нас градом, від кам’яної крихти дере у горлі, сльозяться очі. «Ай!» Немов тисяча рибальських гачків упиваються мені в сідниці! З криком упускаю кирку собі на ногу. Печерний пацюкобраз! Дарма, що це лише дитинча… Наступної миті з гуркотом обвалюється величезний шматок стіни. Мимохідь відкинувши пацюкобраза, дракон прямує вперед, у глибину величезної зали. Немов у пащу чудовиська з іклами-сталактитами. Дитинча пацюкобраза затято верещить десь у кутку. Воно скривджене до смерті. З проходу вискакують Вась-Вась з Жориком, світять ліхтарями. У променях з’являється величезна чорна фігура. Я збиваю Ленку з ніг, падаю зверху, закриваю…

– Пора.

Я завжди прокидаюся миттєво. Жорик тре очі кулаками, а я вже перевіряю спорядження. Спочатку – одяг. Відліпити від футболки малюнок-самоклейку і напис. Надягти поверх синю куртку, витягнуту з сумки. Дуже схоже на одяг тутешніх техніків. Вась-Вась бачив. Тепер – зброя. Пістолети у нас особливі. З такими навіть якщо поліція зупинить, нічого нам не буде. По-перше, Вась-Вась може зробити так, щоб пістолети ніхто не побачив. Гіпноз. Я теж так можу, але не завжди виходить. А по-друге, пістолети на вигляд як іграшки. Пластмасові. Натиснеш на курок – з дула бризне цівка води. Дитині купив, у подарунок. Але якщо знати, де фіксатор… і зняти верхню накладку з балончиком для води…

Крута зброя. Мені подобається.

– Готовність – одна хвилина.

Вась-Вась дивиться на годинник. Беззвучно ворушить губами. Мабуть, рахує.

– Пішли!

Спускаємося іншими сходами. Один проліт, другий, третій. На стіні – електричний щит. Жорик знімає кришку, вириває якісь проводи. Світло на сходах гасне. Минають хвилини зо дві. Унизу брязкають двері, чути голоси. «Знову фазу вибило! Сходжу за електриками…» Віддаляючись, голос лається. Дуже погано лається. Я розумію, що це значить, але повторювати соромно.

– Ввімкнути ліхтарі! – шепоче у темряві Вась-Вась. Три промені світла рвуть темряву, і вона поспішає утекти вниз, униз… Нам туди. Ленка ліхтарик не вмикає. Вона йде за мною і сопе. Ленка завжди сопе, коли сердита чи зосереджена.

Назустріч голосно тупотять кроки.

– А, ви вже… Швидко!

– Перший раз, чи що? – знизує плечима Вась-Вась.

Охоронець киває, спускаючись перед нами. Вась-Вась запитує в спину:

– Де тут у вас фаза?

Фазу ми знаходимо за поворотом, у розподільній коробці. Далі по коридору і ліворуч буде кімната, у якій зберігається диск. Охоронець повертається на пост біля входу на підземний поверх. Інша охорона зараз здає зміну поверхом вище. Там світло не відключалося, і вони ні про що не підозрюють. Переодягаються, складають автомати в спеціальну шафу, начальник розписується в журналі. На постах стоять троє. Може, четверо – Вась-Вась, не зовсім упевнений. Якби нам ще днів зо два…

Під стелею спалахують лампи аварійного освітлення. Багряні, як очі дракона. Треба поспішати. Добре, що коробка за поворотом і охоронець зі свого поста нас не бачить.

– Жорик, залишаєшся тут. Робиш вигляд, ніби лагодиш фазу. Стеж за коридором. Раптом щось, то ми пішли замінювати перегорілі лампочки. За мною!

Це Вась-Вась для порядку. Любить командувати. Ми і так знаємо, що робити.

Дістаємо пістолети і йдемо слідом.

Низькі стелі. Під стелею – товсті труби. Від однієї віддає теплом. Опалення? Навіщо влітку опалення? А ось вода капає. Зовсім як у звичайному підвалі. І нітрохи не схоже на секретний інститут. Я все собі інакше уявляв. Шафи з приладами, колбочки різні, щось булькає, індикатори миготять, люди в білих халатах…

Поворот. Потрібні двері відкриті. На них замок електричний, а електрику ми вирубали!

– Ей, ви куди?! Стояти!

З бічних дверцят з’являється охоронець. Ех, даремно ми заздалегідь пістолети дістали. Не подумали. Так, може, зійшли б за електриків… Не люблю стріляти. Точніше, не люблю нікого убивати. А ось стріляти я люблю. Але обходиться без стрільби. Вась-Вась наставляє на охоронця пістолет. Охоронець задкує у двері, з яких вискочив. Защіпається там і труситься від страху. Стріляти чи кликати підмогу він боїться. Це добре.

– Дійте! – продовжує командувати Вась-Вась.

А то ми без нього не знали…

Сейф відкритий. Над сейфом, спиною до нас, схилився товстий лисий дядько в костюмі. Піджак задерся, круглий, обтягнутий штанами зад смішно відстовбурчений. Хочеться штовхнути у цей зад ногою. Я насилу стримуюсь, а Ленка штовхає. Вона відома хуліганка.

– Диск! Швидко!

Дядько біліє. Це видно навіть у миготінні аварійних ламп. Блискучі бісеринки поту виступають на чолі.

– Я… я не маю права!

– Маєш! Скажеш: тобі зброєю загрожували.

– Допоможіть! Терористи! – репетує дядько, задкуючи в дальній куток кімнати. Зараз він дуже схожий на пацюкобраза.

Ленка грозить йому пістолетом:

– Не репетуй! Все одно не почують. Ми двері закрили. Давай диск або…

– Там! У сейфі… Друга полиця зверху…

Лисого трясе. Він дуже боїться за своє життя. Даремно боїться, ми не вбивці. Але йому про це знати ні до чого.

– Є! Йдемо.

– Почекай. Треба його зв’язати і рот заткнути. Щоб не здійняв тривогу завчасно.

Ох, накаркав!

На нас обрушується виття сирени. Я швидко оглядаюся, шукаючи коробку сигналізації, щоб її розбити. Як у комп’ютерній грі. Коробки ніде немає, а зв’язувати лисого вже немає сенсу.

– Ідемо!

Лампи спалахують, тільки-но ми з’являємося в коридорі. Кричать динаміки: «Варта! Проникнення на мінус другий рівень! Четверо озброєних терористів в одязі технічного персоналу! Охороні вжити заходів для затримання!»

– За мною!

Я дуже сподіваюся, що Вась-Вась знає, куди нас веде. Поворот. Один, другий. Та тут дійсно лабіринт!

– Ленка, диск у тебе?!

– Так.

Вась-Вась задоволено пихкає.

Повороти, залізні двері, труби, штабелі бляшаних бочок, дерев’яних шухляд із грифом «Секретно»… Сходи! Схожі на пожежні. Сходинки вологі, слизькі. Не зірватися б… Мінус перший рівень. Покинутий хол: пил, гори мотлоху. Снову сходи: звичайні, кам’яні. Поруччя відполіровані дотиками багатьох рук. По таких добре з’їжджати. Тільки нам не вниз, а нагору! Там світло, там сонце, воля! Біжимо, квапимося. Я люблю пригоди. Але мені не дуже подобається, коли за мною ганяється юрба здоровенних охоронців. З автоматами й у бронежилетах.

– Відходимо через вікна другого поверху. На першому – ґрати.

Головне, дістатися до найближчого кабінету чи лабораторії. Для Жорика будь-які двері зламати – раз плюнути. Але за поворотом вибухає тупіт, крик. Спізнилися! За всіх приймає рішення Ленка. Блискавичний стриптиз, я червонію, не встигнувши відвернутися… Миготить одяг. І ось перед нами – строга «училка» в білій блузці з кружавчиками, старомодній спідниці, в окулярах і з вузлом волосся на потилиці. Така… «синя панчоха». Ніколи не думав, що Ленка може прибрати вигляду такої старої. Років на сорок! З половиною.

– Охорона! Сюди! Я їх бачила!

Здорово волає. Оглухнути можна. І голос тремтить як треба.

– Вони побігли он туди! Туди!

Втискаємося в стіну. Не дихаємо.

– Спасибі! – гаркає Ленці старший, з гуркотом проносячись мимо. За ним тупотять інші. Молодець, Ленка. У неї спеціалізація – відволікало. Уміє.

Ззовні доноситься виття поліцейських сирен.

– Вікна відмикаються. Поліція оточує будинок.

– Каналізація?

– Правильно мислиш, Дум-Думе. Пішли.

Приємно, коли Вась-Вась тебе хвалить. Але в каналізацію лізти зовсім не хочеться. Лазив один раз.

Навіть якщо сам придумав, усе одно не хочеться.

Нас наздогнали, коли Жорик з Вась-Васем виламували ґрати стоку. Ленка загаялася, стріляти довелося мені. На щастя, на охоронці був бронежилет. Він просто упав, а потім його відвезуть до лікарні й вилікують.

– Ідемо!

Під ногами хлюпотить брудна вода. Дуже смердить.

– Знімайте черевики. І штани. Нам потім назовні вибиратися.

Хлюпотимо босоніж. Взуття і штани тримаємо в руках. Ленка спідницю теж зняла, блискає білими трусиками. Хочеться увесь час світити на неї, але я стримуюсь. Труба розширюється. Це вже не труба: цегляне склепіння, кладка явно стара. У різні сторони розходяться три коридори. Вода доходить до колін. Вась-Вась замружується, мовчки стоїть кілька секунд. Ми намагаємося йому не заважати.

– Туди! – він махає рукою вправо.

Ідемо довго. Цегла змінюється потрісканим бетоном, бетон – іржавим залізом, залізо – напівпрозорим пластиком. Світлішає. Запірні вентилі блискають хромом у світлі наших ліхтарів. Ніякої іржі, патьоків на стінах, навіть сморід став слабшим. Ковпаки з пластмаси, у баках пузиряться кольорові рідини. Я впевнений, що так і повинно бути. Якщо ми наближаємося до порятунку, виходить, робиться світліше і чистіше. Нормально.

Останні сходи.

Здираємося нагору. Вась-Вась упирається в кришку люка, із зусиллям зсовує…

Громадський порожній туалет виявився до речі. Ми опорядилися. Змили грим, відклеїли: я – накладну бороду, Вась-Вась – вуса. Ленка викинула в урну перуку. Тепер нас не впізнати. Побризкалися одеколоном, щоб не смерділо. На вулиці сіли в трамвай, чесно взяли квитки у кондуктора. Тільки штрафу нам не вистачало! Проїхали повз секретний інститут. Сирени, сполохи блимавок. Знову не можу прочитати вивіску. Крім цифри 23. Навколо повно поліції. Але до трамваю і пасажирів, що поприпадали до вікон, нікому нема діла. Ловлять невловимих терористів. Обдурили дурників аж на вісім кулаків!

– Дум-Дум, зв’яжися…

– Зараз.

Закриваю очі. Відповідь приходить швидко. Симург, як завжди, у костюмі, при краватці, добре поголений. Вилиці в нього такі гострі, що об них, здається, можна порізатися. Іноді я думаю, що це в нього не обличчя, а маска. Ніколи не бачив Симурга «живим». А в моїй уяві він може показувати себе таким, яким захоче. Цікаво, хто він взагалі? З якої планети?!

– Спасибі. Ви знову врятували світ. Повертайтеся, вас чекають, – говорить Симург і усміхається.

Усміхаюся у відповідь.


* * *

Закінчивши сеанс, Симург устав із кушетки. Підійшов до вікна, злегка зігнувши коліна, присів. Смішно розчепірив руки і заплющив очі. Цій дивацькій процедурі він нібито навчився в якогось лами з Тибету, п’яниці і святого. Брехав, мабуть. Ганна Миколаївна спостерігала за ним, соромлячись своєї дитячої закоханості. Потрапити в інтернатуру до Симурга було для неї божевільним таланом, подарунком долі, якого молоденька «тьотя доктор» ніяк не заслужила. Про цю людину розповідали легенди й анекдоти. Він працював без шолома: початкуючі психо-помпи записувалися в чергу на бліц-тести, сподіваючись, що комісія дозволить і їм виходити на контакт без адаптерів – голова потім розколювалася від болю, а голова комісії механічно підписував відмову за відмовою. Ну і, нарешті, Симург був учнем Діда Мазая.

Улюбленим учнем.

Того самого Діда, чиє погруддя стояло біля воріт інтернату.

Ганна Миколаївна підійшла ззаду, легенько торкнула пальцями скроні Симурга. Намагаючись, щоб жест був діловитим, у рамках звичайної процедури зчитування. Як завжди, нічого не вийшло. І як завжди, Симург залишився доброзичливо-байдужим, допомагаючи «вийти на стежку».

– Я дуже стомився, Ганночко, – щасливо сказав він. – Дуже.

– Вам час у відпустку, Дмитре Ільхановичу.

Вона ледь стрималася, щоб не зойкнути. Зчитування йшло легко, але результати!.. Базова корекція за шість тижнів?!

– Обов’язково, Ганночко. Доведу цих архарівців і поїду в Крим. Дикуном. У самий розпал сезону. Зніму сарай у Судаку і буду робити дурниці. Згорю на пляжі, густо вимажуся кефіром… піднімуся в Генуезьку фортецю, на Алчак…

– Обманюєте… Нікуди ви не поїдете.

– Ганночко, ображаєте! Пальці тримайте нижче, на ямочках, так вам буде зручніше. І не бійтеся дихати мені в потилицю. У моєму поважному віці це входить у число маленьких радощів, що ще залишилися старому мізантропу.

У його віці… Ганна Миколаївна відступила назад, дотепер не вірячи результатам. Жодного убивства на другий місяць корекції. Жодного. Навіть поранених не було.

– Ви теж помітили? Ах, архарівці, ах, молодці… Пам’ятаєте перші три сеанси?

Ще б вона їх не пам’ятала! Після зчитування її нудило. Ні, вона знала, як рятують світ ці нещасні, озлоблені на всіх діти, знала з підручників, з лекцій, з лабораторних робіт, але коли пацієнти вдень бігають навперегони під твоїм вікном, сміючись, а потім сеанс – і кров, кров, смерть… Помста за заподіяне зло – проклятий, безумовний рефлекс. Ганна Миколаївна ненавиділа формулювання: «інтернат для дітей, що постраждали від насильства». Їй більше подобався жарт Діда Мазая: «Човен для зайців».

І ще їй подобався Симург.

– Вам треба у відпустку, Дмитре Ільхановичу, – повторила вона. – Ви стомилися. Архарівців я доведу сама, якщо дозволите. Тут залишилося усього нічого. Я дотепер не розумію, як ви це витримуєте. З вашою інтенсивністю контакту… Ви цьому училися в Діда? Тобто я хотіла сказати: в академіка Речицького?

Симург випростався. З хрускотом потягнувся.

– Учився? Ганночко, мила, я лікувався у Діда. Близько року. Мені тоді було… е-е-е… мало мені було. Дуже мало. Дімка Симург, відчайдух… У мене світ рятувався такою кров’ю, такою оглушливою помстою всім і всьому, що архарівці – ангели в порівнянні зі мною, грішним. Хіба що ця Ленка… З нею довелося повозитися. Важко мені з жінками, Ганночко. Донині важко.

Що він мав на увазі, Ганна Миколаївна не зрозуміла.

У вікно влетів волохатий нічний метелик і став кружлятися під лампою.


* * *

– …Підйом!

Уставати не хочеться. Очі злипаються. Чому я там завжди просинаюся відразу, а тут – ні? Чому там я дорослий, а тут… Нічого, тут я теж виросту! І тоді…

Ще місяць тому я знав, що тоді. Знав так, що в животі усе злипалося від ненависті. А зараз я знаю зовсім інакше.

– Уставай, Сірий. Сніданок проспиш.

Бреду до вмивальні. Вода, як завжди, буде крижана і занадто мокра. Добре. Взагалі тут непогано. Це я просто сонний. Якби ще не змушували вставати так рано. І якби не доводилося їсти на сніданок цю манну кашу! І нехай частіше дають пограти на комп’ютері. А уколи – дурниця. Я уколів не боюся. Тим більше, що їх з минулого тижня скасували. Тільки Ленку колють і таблетки дають. Одну жовтеньку раз у три дні, на ніч.

Зараз літо, занять немає. Після сніданку ми підемо будувати фортецю. А після обіду будемо її штурмувати. І книжки тут усякі в бібліотеці. Виявляється, книжки, буває, читати цікавіше, ніж грати на компі. Там за тебе вже все намальовано, а тут читаєш, і сам малюєш. Уявляєш. Але не так, як Ленка уявляє, а по-іншому. Ленка так не вміє. Вона книжки рідко читає.

Але рятувати світ цікавіше за все!

Ми – гарна команда. Зіграна. А ще нам таланить. Так Симург сказав. Він сказав: «Вам дуже, дуже таланить!» Я всі наші завдання пам’ятаю. Там майже все забуваєш, а тут одразу згадуєш. Головне, нікому з дорослих не розповідати про Симурга з його завданнями. Навіть Ганночці, хоча їй дуже хочеться розповісти. Вона добра. Але дурна, як усі дорослі. Вирішить ще, що у нас дах поїхав… Я, якщо чесно, спочатку теж так думав. Навіть злякався трохи. А потім з нашими поговорив – з Жориком, Вась-Васем, Ленкою. Вони кажуть – з ними те ж саме. От скажіть, хіба так буває, щоб у чотирьох людей одразу однаково дах поїхав? Виходить, з нами усе в порядку. Нас Симург кудись переносить, поки ми спимо, і ми там по-справжньому рятуємо світ! Можете не вірити, але це все не вигадки. І не глюки. Тому що ми – дійсна команда. Рятувальники, а ніякі не психи.

Коли я з умивальної виходив – ну, з нашої, хлоп’ячої, звичайно, – з дівчачої Ленка саме вийшла. Підморгнула мені. І я їй теж. Ми з нею вчора знову цілувалися. Забралися в кущі, сидимо, дивимося одне на одного. В обох – усмішки до вух. Жорик знає, але він не ображається. Він сам з Надькою і з Вікою вже цілувався. І Ленка теж не ревнива. Треба буде навчити її книжки читати.

Після сніданку будемо фортецю будувати… А, так, я вже говорив. Хочете з нами? Після обіду я фортецю поштурмую, а після вечері, напевно, книжку почитаю. А потім – відбій. Ми ляжемо спати, і знову прийде Симург. Дасть нам нове завдання. І ми знову будемо рятувати світ. Тільки не той, що минулого разу. Інший. Той ми уже врятували, і тепер там усе буде добре. Іноді мені хочеться повернутися туди, де я встиг побувати. Назовсім? Ні, назовсім не хочу. Тут краще. Я тільки недавно почав розуміти, що тут краще. Хоча і там добре. Симург обіцяв, що час від часу буде давати нам «відпустки». Тоді ми зможемо потрапити, куди захочемо.

Мене дракон з печери, до речі, покатати обіцяв. Як тільки Симург нам відпустку дасть, я відразу – до нього в гості. Обіцяв, мовляв, – катай! І взагалі, дракон хороший. Добрий. Симург теж добрий. Був би злий, став би він нас відправляти світи рятувати?! Ось і я думаю, що не став би. А ще він говорить: не хвилюйтеся. Нікого ви не убили. Навіть коли стріляли і попадали. Поранені, і ті видужали. Це він раніше говорив. А зараз не говорить. Нічого зараз таке говорити. Ось самі подумайте, хіба може така людина бути злою?! І я говорю: не може. А нехай навіть і не людина, все одно.

Добре, мені на сніданок пора. Напевно, я сьогодні навіть манну кашу з’їм. Думаєте, це легко – світ рятувати?!